Як посол Мельник боровся з вітряками історії та як бути з можливим провалом у Німеччині?

Скандал навколо звинувачень, які наш посол у Берліні Андрій Мельник озвучив на адресу співголови Німецько-української комісії істориків професора Ярослава Грицака, залишився абсолютно незрозумілим більшості тих, хто поза контекстом.

Тому багато хто солідаризувався із гнівом посла України і Німеччині.

Для людей, які краще орієнтуються в контексті подій, це виглядало як спроба представника державної інституції перекласти відповідальність за зовнішньополітичний провал на громадську ініціативу.

І тому ті, хто солідаризувався із послом Мельником, з цієї перспективи виглядають як жертви маніпуляції.

Що сталося?

Коротко – про хронологію подій.

Квітень 2019 року – розпочався збір підписів під петицією за визнання Німеччиною Голодомору 1932-33 років – геноцидом українського народу.

27 травня завершився термін збору підписів, а петиція отримала необхідну для розгляду підтримку.

У червні стало відомо, що петиція буде розглянута відповідним комітетом німецького парламенту.

21 жовтня комітет бундестагу почав розгляд петиції. У той же день стало відомо, що МЗС Німеччини виступило проти, щоб вимоги петиції були підтримані бундестагом.

Депутат від правлячої партії Християнсько-демократичний союз Арнольд Фаас розкритикував наміри німецького МЗС:

"МЗС хоче, аби петицію було відхилено з обґрунтуванням, що поняття геноцид не було визначене до 1951 року. На мою думку, цей аргумент є дуже технократичним. Те ж саме стосується й іншого аргументу – що, окрім українців, це штучно влаштований голод мав і інших жертв, зокрема, в Росії, на Кавказі. Цей аргумент, на мою думку, так само більше схожий на відмовку", - заявив німецький депутат.

Арнольд Фаас назвав такі аргументи небезпечними, оскільки можуть призвести до вимог не визнавати Голокост геноцидом, який так само був вчинений до визначення цього поняття.

"Це рішення МЗС хибне ще й тому, що це означає стати на коліна перед Росією. Очевидно, ніхто не хоче створювати нові теми для конфронтації з Росією", - додав парламентар.

Того ж дня у коментарі агенції Укрінформ посол Мельник піддав нищівній критиці діяльність Німецько-української комісії істориків та звинуватив її у бездіяльності:

"Я можу про це відверто сказати, ми не задоволені роботою двосторонньої Німецько-української історичної комісії. Мало того, що ми не задоволені, ми розчаровані так званою роботою цієї комісії упродовж останніх чотирьох років".

24 жовтня посол Андрій Мельник більш розгорнуто озвучив свої звинувачення колонкою у "Європейській правді". Він оголосив, що за його інформацію більшість української частини комісії заперечує тезу, що Голодомор був геноцидом. Та публічно закликав українського співголову комісії професора Ярослава Грицака піти з її складу комісії.

28 жовтня професор Грицак відповів відкритим листом на звинувачення посла. Того ж дня українська частина Німецько-української комісії істориків опублікувала заяву.

І лист професора Грицака, і заява істориків категорично відкинули звинувачення посла.

Здійнялася буря у склянці води.

Бо ніхто з українського складу цієї комісії не заперечував і не міг заперечувати, що Голодомор є геноцидом українського народу. Посол дезінформував громадськість.

Що не так у звинуваченнях посла Мельника?

Після заяв посла виглядає, що єдиною причиною імовірного провалу голосування у бундестазі щодо петиції про визнання Голодомору – геноцидом українського народу є (без)діяльність комісії.

Маніпуляція полягає в тому, що діяльність будь-яких громадянських ініціатив (якою є згадана комісія) не може замінити собою системних дій державних інституцій.

Ці дії державних інституцій мають керуватися баченням, мати стратегію досягнення цієї політики та план інформаційних, популяризаційних, наукових публічних заходів, які сформують громадську думку у країні, яка є об'єктом реалізації цієї зовнішньополітичної стратегії.

Чи існує стратегія досягнення визнання Голодомору – геноцидом у світі і конкретних країнах?

Чи мають українські державні інституції якийсь план заходів досягнення мети цієї стратегії?

Скільки перекладів німецькою книжок свідчень про Голодомор профінансовано українськими державними інституціями?

Чи були профінансовані перевидання німецькою "Жнив Скорботи" Роберта Конквеста чи робот Джеймса Мейса та Андреа Граціозі?

Можливо були перевидані донесення про Голодомор донесення німецьких дипломатів з України?

Скільки публічних дискусій із науковцями, наприклад, із пулітцерівською лауреаткою Енн Еплбом, яка минулого року видала книжку "Червоний Голод"?

Скільки виставок про Голодомор в університетах і ландтагах, на вокзалах і у бібліотеках та музеях Німеччини організувало МЗС України, посольство, чи інші державні інституції, щоб створити інформаційну хвилю на підтримку політичних ініціатив офіційного Києва?

На сайті Посольства України в Німеччині протягом останніх трьох років ми можемо побачити… 4 повідомлення про коммеморативні і інформаційні заходи, що були присвячені тематиці Голодомора.

Три з них – це щорічні екуменічні служби в пам'ять про жертви Голодомора та щорічне запалення свічок пам'яті. Іще одне повідомлення – про участь представників посольства у презентації фільму "Гіркі жнива".

Це і всі публічні заходи за минулі три роки, які, вочевидь, мали б переконати німецьке суспільство у тому, що Голодомор є геноцидом.

Чи не видається панові послу, що цих зусиль замало для отримання позитивного результату щоб досягти мети?

На тлі бездіяльності українських державних інституцій спроба представника цих інституцій зробити крайньою громадську ініціативу у тому, чого не зробила держава – усі ці спроби виглядають фіговим листочком, щоб прикрити срам власної неефективності.

Але виникає питання: чому те, що не вдалося послу Мельнику у Німеччині вдалося послу Чалому у США?

Чому Мельник не зміг повторити успіх Чалого?

Трохи більше року тому – 3 жовтня 2018 року Сенат США визнав Голодомор геноцидом українського народу. Через два місяці по тому – 12 грудня – аналогічну резолюцію приймає Конгрес США.

Чому так сталося?

Зусилля української дипломатії, щоб США визнало Голодомор геноцидом були важливими, але не вирішальними.

Адже боротьба за визнання Голодомору геноцидом тривала кілька десятиліть. Вона включала у себе акції, виставки, кампанію з вшанування пам'яті жертв Голодомору у різних штатах по всій Америці – лобістські зусилля українців Америки на всіх щаблях політичної системи США.

В історії цього успіху також було і те, що у 1980-х вдалося організувати окрему комісію в Сенаті, матеріали для якої готували Роберт Конквест та Джеймс Мейс.

Результати цієї роботи увійшли як до дослідження Конквеста "Жнива скорботи" (The Harvest of Sorrow. Soviet Collectivization and the Terror-Famine), так і в публікаціях Джеймса Мейса.

У американському кейсі є важливим, що висновки сенатської комісії готували не українські, а саме американські історики, що дозволяло знешкодити закиди у заангажованості і упередженості.

Відкриття меморіалу Голодомору у Вашингтоні у 2015 році, вихід книжки Енн Еплбом у 2017 році створювали потрібні інформаційні хвилі, які підштовхували американських політиків до правильного з точки зору інтересів України рішення.

Тому українські дипломатичні зусилля хоч і були важливими, але не могли бути вирішальними: основну частину роботу зробили українці Америки та американські історики.

Якою б мала бути реакція посла Мельника після того, як медіа повідомили про імовірне негативне рішення МЗС Німеччини у питанні про визнання Голодомору геноцидом?

Реакція мала бути чесною.

Посол мав би повідомити, що той шлях, який вдалося пройти у США, у Німеччині тільки належить пройти. І на це можуть знадобитися навіть не роки, а десятиліття.

Адже книжки, дослідження, свідчення, виставки, фільми – усе це ще належить перевидати чи створити німецькою мовою.

Посол мав би сказати, що ми поки не маємо у Німеччині нікого подібного до Конквеста та Мейса. І що на початку шляху можуть бути і болючі поразки, які не зупинять наші зусилля до самої перемоги.

Замість цього посол вирішив знайти цапа-відбувайла в якості української частини Німецько-української комісії істориків.

І наговорив та написав деякі речі, які без здивування і розчарування сприймати дуже складно.

Що не так написав посол Мельник?

Ключова теза: "Українські учасники комісії не вважають Голодомор – геноцидом".

Дослівно посол пише так:

"…бо більшість членів комісії вважає Голодомор радше "злочином проти людяності", ніж "геноцидом" згідно з дефініцією ООН". У комісії порівну німецьких та українських істориків, а отже, "більшість" означає, що принаймні частина її українських членів також дотримується такої "цікавої" думки щодо Голодомору. Принаймні, так стверджує її німецький співкерівник".

Як український співголова у своєму відкритому листі до посла, так і заява українських учасників комісії категорично заперечили такі твердження посла:

"…на підставі досліджень інших наших колег, до якості роботи яких у нас немає жодних сумнівів, ми можемо чітко заявити – так, ГОЛОДОМОР БУВ АКТОМ ГЕНОЦИДУ."

Звідки в посла взялося переконання у протилежному щодо української частини комісії?

Судячи з тієї інформації, яку я отримав на умовах конфіденційності з кількох різних джерел (в багатьох подібних наукових ініціативах існують обмеження подібні до правил Четем Хауз, коли інформація може поширюватися, але без посилання на конкретну особу-учасника дискусії), посол невірно проінтерпретував зміст листа німецького співголови комісії.

Німецький співголова комісії мав на увазі, що ставлення до політичних і юридичних дефініцій Голодомору розділило учасників НІМЕЦЬКОЇ частини групи.

Посол Мельник поширив твердження, яке стосувалося виключно німецької частини, на весь склад комісії. Вочевидь, це було трохи некоректно.

Українська частина комісії – є дуже відомими науковцями, публічними істориками.

Їх імена дуже добре відомі і за науковим доробком, і за популярними публікаціями на "Історичній правді" і за участю в телевізійних проектах – моїй "Розсекреченій історії" та "Історичній правді", яку веде Вахтанг Кіпіані, на інших популяризаційних і наукових майданчиках в Україні.

Поліна Барвінська, Владислав Гриневич, Ярослав Грицак, Гелінада Грінченко, Олександр Лисенко, Юрій Шаповал та Ігор Щупак – надто відомі, щоб звинувачення посла можна було сприймати якось інакше, аніж абсурд.

Фінансування комісії, планування тематики роботи, підпорядкування та інші неприємності

У колонці посол пише:

"Саме тоді міністри закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмаєр і Павло Клімкін погодилися взяти комісію під спільний патронат. Саме тоді я особисто оббивав пороги МЗС Німеччини, причому на найвищих щаблях, щоб домогтися фінансування цього унікального інституту".

Це виглядає дивно: чому посол української держави оббиває пороги чужого МЗС, щоб отримати фінансування для діяльності такої комісії?

Чому МЗС України не могло ініціювати зміни до власного бюджету і паритетно, чи повністю за український рахунок профінансувати діяльність цієї комісії?

Якщо такий варіант юридично складний – чому МЗС України не запропонувало виділити додаткові кошти Українського інституту національної пам'яті для фінансування зустрічей у такий спосіб, як фінансувався Польсько-український форум істориків, який почав збиратися тоді ж – у 2015 році?

У згаданому вище коментарі Укрінформу посол водночас нарікає:

"Ми будемо взагалі ставити під питання принцип роботи цієї комісії. А називати її німецько-українською станом на сьогодні, виходячи з результатів роботи, поки що язик не повертається. Це - німецька комісія, в якій формально беруть участь кілька українських істориків".

Пане после, я заплутався: ви пишаєтеся причетністю до того, що посприяли тому, що ця комісія фінансується виключно німецькими грошима, чи незадоволені тим фактом?

Співголова комісії професор Грицак спростовує також і твердження посла Мельника про те, що ключове рішення щодо виділення коштів відбулося в стінах МЗС Німеччини:

"До Вашого відома: німецька частина комісії здобула фінансування від недержавного Robert Bosch-Stiftung та від Німецької служби академічних зв′язків (DAAD), яка частково фінансується державою, але є автономною академічною структурою, – німецьке МЗС не може впливати на те, як ці гроші розподіляються. Або Ви не знаєте ситуації, або Ви неправильно її тлумачите."

Сама комісія є громадською ініціативою українських і німецьких істориків. Тобто вона не є ані структурним підрозділом дипломатичних відомств наших країн, ані афілійованою з іншими державними інституціями.

Тобто вимагати змін у складі комісії чи переформатування її діяльності пан Андрій Мельник може виключно як приватна особа, громадянин. Як посадовець він це не може – бо це є протиправним тиском державних інституцій на незалежні громадянські ініціативи.

Коли ми започатковували діяльність Польсько-українського форуму істориків – ми домовлялися, що Український інститут національної пам'яті є ресурсною базою цього проекта, але форум має внутрішнє самоврядування, самоорганізацію і вільний у виборі тематики для обговорення у межах його "статутної діяльності".

Тобто навіть якби МЗС України виступило з подібною ініціативою і профінансувало б діяльність Німецько-української комісії істориків – навіть тоді подібні заяви про переформатування або "не ті теми" були б надто контраверсійними. Такі інституції можуть бути ефективними тільки на засадах самоврядності та академічних свобод.

Питання вибору "другорядної тематики"

Укрінформ пише: "за словами посла, [діяльність комісії – ред. ІП] обмежується однією конференцією на рік, на якій обговорюють "другорядні питання".

Які це другорядні питання посол Мельник називає у колонці для "Європравди":

"Це все важливо (якщо закрити очі на те, що ледь не єдиною темою згаданих симпозіумів чомусь стала проблематика Другої світової війни та українського колабораціонізму з нацистами)".

Дуже важко серйозно сприймати подібні твердження посла Мельника.

По-перше, ключовою проблемою не тільки історичного діалогу між українськими і німецькими науковцями, а й взагалі головною темою дискусій, конфліктів пам'яті, найбільш міфологізованим періодом європейської історії залишається Друга світова війна. Усі ми в Європі до нині живемо у довгій тіні тієї війни.

Тема колабораціонізму українців із нацистами залишається одним з ключових міфів і антиукраїнських стереотипів, які експлуатують не тільки російська пропаганда, але і недружні до України сили у країнах Західної Європи.

Компанія Netflix оголосила, що 4 листопада цього року почне трансляцію серіалу "Диявол по сусідству".

Так от ключовою темою серіалу є колабораціонізм із нацистським режимом цілком конкретного українця Івана Дем'янюка.

Серіал обов'язково реанімує кліше, стереотипи і упередження щодо ролі українців в історії Другої світової. Це буде дуже гаряча тема вже за пару тижнів в усіх країнах, де дивляться Netflix.

Дуже добре, що історики встигли це обговорити, але на гостроту публічних суперечок навколо стереотипного образу українця-колаборанта у Другій світовій це ніяк не вплине.

Бо аудиторія Netflix та аудиторія читачів наших істориків неспівзмірні. Це виклик абсолютно іншого масштаба.

Так, ми всі знаємо, що українців колаборувало з нацистами в два рази менше, ніж поляків, і в три рази менше, ніж росіян.

Але це не є очевидним навіть для науковців за нашими західними кордонами.

Я на власні вуха чув, як один польський професор заявив: "Ну, ми всі тут розуміємо, що у Другій світовій українці воювали на стороні Рейху".

Натомість є західні історики, які намагаються достукатися до розуму Західної Європи:

"Українців у збройній боротьбі з нацизмом загинуло більше, ніж американців, більше, ніж британців, більше, ніж французів і більше, ніж поляків. Більше того – їх воювало проти нацизму і загинуло у боротьбі з ним більше, ніж американців, британців, французів і поляків разом взятих" - приблизно такого змісту слова повторює чи не на всіх своїх виступах про Україну професор Тімоті Снайдер.

Контекст – важливий.

Українців колаборувало з нацизмом 250 000, а загинуло у збройній боротьбі з ним – 3,5 мільйона.

Поляків, наприклад, у збройній боротьбі з нацизмом загинуло 240 000, а колаборувало – більше 500 000.

Так от, дуже добре, коли подібні тези озвучують не українські історики, а західні. Бо їм значно складніше закидати упередженість.

І тут іще один важливий момент, який посол Мельник, здається не до кінця розуміє.

Думка професора Снайдера, яку я тут даю у довільному цитуванні, у стінах бундестагу звучала, принаймні двічі.

Один раз – на дебатах, які згадує посол Мельник: "Історична відповідальність Німеччини перед Україною".

"Вони, нагадаю, відбулися ще 19 травня 2017 року на пленарному засіданні німецького парламенту", - пише пан Мельник. Насправді дебати відбулися не тільки 19 травня, а й 20 червня.  

Більш того, ці дебати, які були у 2017 році організовані партією Зелених, не є аж настільки унікальною подією, як це стверджує пан посол.

Раніше Снайдер озвучував ту саму тезу про видатний внесок українців у перемогу над нацизмом у стінах бундестагу у 2015 році, коли подібні дебати організовувала правляча CDU – Християнсько-демократичний союз!

Попри те, що посол Мельник визнає, що згадана дискусія 2017 року була присвячена подіям Другої світової, він обурюється, що Німецько-українська комісія істориків не скористалася цією нагодою, щоб донести тези про… Голодомор-геноцид!

По суті кожне твердження колонки, яку написав посол, є вразливим для критики.

Проблема тільки, щоб продемонструвати масштаби перебільшень, применшень, пересмикувань, некоректних порівнянь і припущень – необхідно написати невеличку книжечку. Тобто обсяг розбору і спростувань колонки посла у багато разів перебільшить обсяг самої тієї колонки.

У сухому залишку:

1. Українські історики не заперечували, що Голодомор був геноцидом. Посол дезінформував українське суспільство.

2. Громадські ініціативи не мають заміняти системні і систематичні дії державних інституцій.

3. Українські державні інституції мають сформулювати стратегію та план заходів: виставок, публічних дискусій, наукових конференцій, фільмових показів, перекладів книжок мовами тих країн, визнання на державному рівні Голодомору геноцидом в яких є державним інтересом України.

4. Міністерство закордонних справ має відмежуватися від звинувачень посла Мельника та перепросити за репутаційні втрати, які були інспіровані його співробітником. Протиправний тиск на громадські ініціативи державними інституціями є неприпустимим.

Що ще можна встигнути зробити?

Що я хотів би почути від українських дипломатів замість звинувачень істориків? Звіт про зусилля публічної дипломатії.

Найближчим часом буде достатньо лише кількох коротких відповідей:

Скільки виставок про те, як СРСР приховував Голодомор і методи радянської інформаційної війни проти правди, відкрили в університетах, ландтагах, бібліотеках і музеях Німеччини наші закордонні представництва?

Кому із німецьких журналістів МЗС України організувало прес-тур для ознайомлення із долями німців-менонітів, які загинули під час Голодомору у 1932-33 роках в Україні?

Яким німецьким медіям українські дипломати допомогли ознайомитися із звітами німецьких консулів про Голодомор 1932-33 років?

З ким з друзів України у німецькому парламенті зустрівся наш посол, щоб організувати показ фільму Аґнешки Холланд "Громадянин Джонс/Ціна правди" у стінах бундестагу?