Легенда про "місто нероб". Як філософ Піфагор із бобами воював
Давньогрецького мудреця Піфагора більшість школярів пам'ятає завдяки славнозвісній теоремі та приказці про «піфагорові штани». Люди дорослі, які цікавляться історією, вочевидь, можуть згадати і про філософське вчення, і про теорію музичної гармонії, і про засноване Піфагором таємне товариство...
Давньогрецького мудреця Піфагора більшість школярів пам'ятає завдяки славнозвісній теоремі та приказці про "піфагорові штани". Люди дорослі, які цікавляться історією, вочевидь, можуть згадати і про філософське вчення, і про теорію музичної гармонії, і про засноване Піфагором таємне товариство...
А знавці анекдотів - про дивакуваті звички мудреця. Піфагор, наприклад, не любив боби. Дуже. Відчував до них якусь містичну відразу. Пояснення цієї нелюбові шукали ще в давнину. Але й сучасні вчені так і не дійшли спільної думки з цього важливого питання.
Подейкували, що філософ бачив якійсь зловісні знаки на квітках бобів, а плоди нагадували йому геніталії. І до того ж він нібито щиро вірив - якщо біб розжувати і поховати, то він перетвориться... на мертву дитячу голову.
Проте існують і набагато прозаїчніші версії. Наприклад така - Піфагор був аристократом та зневажав простолюд, що замість витончених справ харчувався бобами й псував навколо себе повітря.
 |
| Піфагор перед бобовим полем. Французька гравюра XVI сторіччя |
Аристотель, в свою чергу, нагадує, що за допомогою бобів греки проводили жеребкування і обирали посадовців. Натомість Піфагор був проти загальних виборів та демократії взагалі. Тому в нього і виникали з бобами сороміцькі асоціації.
Більше бобів Піфагор ненавидів хіба що місто Сибаріс. Ненависть була такою сильною, що філософ зрештою переконав мешканців сусіднього Кротона піти проти сибаритів війною і зруйнувати вороже місто дощенту. І як не дивно, цілком можливо, що в цьому випадку пристрасть Піфагора мала ту ж природу, що й нелюбов до бобів. Бо ж і справді, за що було ненавидіти Сибаріс?
Мешканці цього міста, розташованого на півдні сучасної Італії, були героями численних байок, які зображували їх вайлуватими добродушними ледарями. В одному з анекдотів, скажімо, сибарит розповідав, що заробив грижу, лише спостерігаючи за тим, як працює землекоп.
 |
| Залишки порту Сибаріса. Сучасний стан |
А інший зізнавався, що від однієї цієї розповіді відчув біль у боку. Казали, що саме мешканці Сибариса винайшли ванни, в яких можна було лежати. Заборонили у місті всі гомінкі ремесла. Не дозволяли навіть тримати півнів, щоб ті не тривожили їх уві сні.
Та й до своїх заміських будинків їхали зазвичай цілих три дні, аби часом не розтрястися дорогою. Самі дороги сибарити нібито вкривали навісами від пекучого сонця, а вино до їхніх підвалів текло по трубах спеціальних "виногонів" просто з виноградників.
Воювати з такими людьми, здавалося, можна було лише із задрощів до їхнього справді казкового багатства. Адже статки сибаритів також увійшли до легенд.
Мало не всі вони нібито ходили у золотих прикрасах і пурпурному одязі (а фінікійський пурпур у ті часи коштував дорожче за золото), скуповували найкращі та найкоштовніші етруські та мілетські товари, подейкували, що й пироги в Сибарісі пеклися самі, а річки приносили його мешканцям вино, смажені ковбаски, лангустів, варених скатів...
 |
| Насправді ванни в Греції винайшли ще за мінойської доби. Цю, наприклад, знайдено в Пілоському палаці на Пелопонесі |
Байок про життя цього заможного міста було стільки, що виокремити з них реальні факти надзвичайно складно, а іноді - просто неможливо. І все ж спробуємо реконструювати справжню історію Сибаріса за тими повідомленнями, які збереглися.
Так, нам відомо, що заснували його у 720 році до нашої ери переселенці з Балканської Греції. За лічені роки місто підпорядкувало собі велику частину узбережжя - тож, коли у 708 році до нашої ери до Італії прибула наступна група колоністів, "вільну" ділянку для власного поселення, вже згаданого нами Кротона, вони знайшли лише в сотні километрів на південь.
Землі навколо Сибаріса були надзвичайно родючими, до того ж, на відміну від багатьох інших грецьких переселенців, його мешканці відносно мирно співіснували з тубільцями (ті навіть своїх небіжчиків продовжували ховати на грецьких цвинтарях).
Саме завдяки цьому місто швидко розквітло і досягло казкових статків. При цьому, всупереч припущенням, поширеним в історичній літературі, природа цього багатства аж ніяк не була пов'язана з торгівлею. Місцеві монети, скажімо, не знаходять в інших краях.
 |
| Давньогрецькі міста на півдні сучасної Італії |
Та й стародавні автори переконували - сибарити майже ніколи не залишали своєї батьківщини. Етруські та мілетські товари, про які кажуть джерела, цілком могли привозити й самі іноземні купці.
Завдяки Геродоту та Тімею ми знаємо ім'я одного з сибаритських багатіїв - Сміндиріда. Він сватався до доньки сікіонського тирана Клісфена і нібито прихопив з собою у довгу дорогу тисячу кухарів, тисячу птахоловів та тисячу рибалок. Саме про нього Еліан розповідав, що він спав на ложі з пелюсток троянд і скаржився на його жорсткість.
Аристотель згадує іншого сибарита, Алкісфена, розкішний плащ якого за кілька століть після смерті продали за 120 талантів, тобто більше, аніж за три тони срібла. Вочевидь Сміндирід і Алкісфен були землевласниками або ж володарями черед - тобто аристократами.
У Сибарісі, як і в багатьох інших грецьких полісах, знать іменували гіппеями, "вершниками" - втім, про цілком у дусі байок про сибаритських гіппеїв Афіней писав, що своїх коней вони накривали лише шафрановими, тобто нечувано дорогими попонами.
 |
| Монета, карбована у Сибарісі |
Здавалося, ось кому мали б заздрити сусіди, якщо саме заздрість була причиною війни проти Сибаріса. Але за доби Сминдірида ніхто з греків з його містом не воював. І зрештою, не дивно.
В інших грецьких державах тоді теж панувала знать. Та й Піфагор вважав владу аристократії, "кращих людей" цілком природним державним устроєм. А його учні захоплювалися законами, які нібито написав для аристократичного Сибаріса славнозвісний мудрець Залевк.
Усе змінилося в середині VI сторіччя, коли відбувся державний переворот і владу над містом захопив тиран Теліс. Геродот називає Теліса басилеєм. Зазвичай це слово з грецької перекладають, як цар, проте в багатьох тодішніх містах Еллади басилеями іменували також жерців або виборних державних посадовців.
Можливо, Теліс був обраний на посаду басилея, а вже потім здійснив переворот. Діодор Сицилійський називає Теліса демагогом - натякаючи, що переворот він здійснив за народною допомогою ("демосом" тоді називали і усю громаду міста, і окремо простолюд, а демагогами - його ватажків).
Дельфійські жерці, які зазвичай освячували владу знаті, зміни в Сибарисі зустріли вороже. Містяни навіть отримали оракул, який нібито попреджав - розквіт міста триватиме доти, доки сибаріти не почнуть шанувати людину більше, аніж бога.
 |
| А так уявляли життя Сибаріса у XIX сторіччі - картина Мікеле Тедеско, що зараз знаходиться в лондонській галереї Гілдхол |
Тиран на пророцтва не зважав і вигнав з Сибаріса п'ятсот найповажніших аристократів. Вони знайшли притулок у сусідньому Кротоні. Між містами спалахнула війна. Військо Теліса було втричі більшим, але за легендою, яку розповів Аристотель, втікачі-аристократи підмовили своїх союзників заграти на флейтах.
Сибарітські коні, привчені до музики, кинулися до колишніх господарів - разом із новими вершниками. Позбавлений кавалерії тиран з ганьбою відступив. А в самому Сибарисі спалахнуло повстання. Теліса і усіх його прихильників вбили, попри те, що вони шукали притулку біля вівтарів.
Втім, про відновлення панування аристократії вже не йшлося. Містом тепер керували колективно - кілька посадовців, яких історик Філарх називає архонтами.
Обирали їх, вочевидь, народні збори на головній площі міста, агорі, - принаймні її той же Філарх вважає центром громадського життя Сибаріса часів війни з Кротоном.
Все це, звичайно, здогадки - певних свідчень про життя міста у ці роки просто не залишилося. У чому немає сумнівів, так це в тому, що політика нової влади була спрямована проти колишньої знаті.
Адже архонти почали вимагати від Кротона видачі втікачів-аристократів (Геродот, щоправда, каже, що вимагав цього Теліс, але тоді незрозуміло навіщо він їх виганяв). А далі знову доводиться робити припущення.
 |
| Монета, карбона у Кротоні із зображенням вівтаря. Аристократи в грецьких містах були одночасно жерцями. |
Ми знаємо, наприклад, що сусіди із здивуванням розповідали, що в Сибарисі усі мешканці живуть у статках, носять однаково багатий одяг і влаштовують спільні застілля, під час яких визначають кращого кухаря, - це може свідчити про прагненння запровадити рівність між громадянами.
Вражало гостей з інших грецьких міст і те, що в громадських заходах сибарітки брали участь так само, які чоловіки. Показово, що нічого з вирощеного у Сибарисі тепер не продавали за кордон, мешакнці усе споживали самі - можливо тому так вражали сучасників місцеві застілля. Загалом же новий міський устрій можна визначити як демократію. Звісно, не в сучасному, а в давньогрецькому сенсі цього слова.
Подейкували, скажімо, що всю роботу за громадян Сибаріса виконували раби - звідси, власне, і байки про нехіть сибаритів до праці. Можливо, це було перебільшення.
Але в ньому насправді не було нічого аж зовсім неймовірного - зрештою, громадянам Спарти в цей же час забороняли займатися землеробством, ремеслом та торгівлею. Відмінність полягала хіба в тому, що звільнені від важкої праці спартанці були зосереджені на військовому вишколі, а сибаріти жили в своє задоволення.
 |
| Гоплітодром. Змагання з бігу в обладунках. Зображення на грецькій вазі |
Ось з цим знать сусідніх міст точно не могла змиритися. У новому ладі, встановленому в Сибарисі, вона вбачала порушення усіх божих і людських правил, прояв нечуваної зухвалості, пихи, блюзнірства, навіть лінощів та неробства - хоч як двозначно звучали ці звинувачення від аристократів-рабовласників.
Найпалкішим супротивником нового устрою був Піфагор, який саме в цей час перебрався з рідного Самосу до Кротона. Як людина передбачлива, він розумів, що Сибаріс може стати прикладом для простолюду інших грецьких міст. Але не хотів чекати нових "демократичних революцій", склавши руки.
Протидіяти "згубному впливу" треба було терміново. Саме для цього Піфагор і створив таємне товариство своїх прихильників, що нагадувало одночасно чоловічий клуб та громаду спартанців. Учасників до нього відбирали прискіпливо - лише з аристократів.
Так само, як і спартанці, піфагорійці займалися спільним вишколом - не лише фізичним, а й моральним. Та не тільки. Не менш важливим для товариства стало поширення поглядів вчителя серед мешканців Кротона та інших грецьких міст. Сучасної мовою - агітація та пропаганда..
 |
|
Піфагорійці зустрічають Сонце. Картина Федора Бронникова |
Втім, схоже, найголовнішим винаходом Піфагора стала контрпропаганда. Можливо, звичайно, він і не був її винахідником, а лише підгледів методи роботи інших, досвіченіших маніпуляторів громадською думкою під час своїх довгих мандрівок до Єгипту та Передньої Азії
Однак не буде великим перебільшенням стверджувати, що в грецькому світі Піфагор першим ефективно застосував контрпропаганду в політичній боротьбі. Та ще й так, що ми й досі перебуваємо під її впливом.
Мета була зрозумілою - щоб попередити поширення "вірусу демократії" на інші міста, треба було завчасно "викрити" його джерело, розповівши "всю правду" про справжній стан справ у Сибарисі - як його, звісно, розуміли самі піфагорійці. А ще краще дискредитувати самих сибаритів - щоб в інших греків не виникало навіть бажання бути схожими на них.
Так з'явилися численні байки та анекдоти, які зображували мешканців Сибаріса недоумкуватими ледарями, ненажерами і ніженками, не здатними дотримуватися навіть проголошених ними самими настанов.
 |
| У Піфагора, звичайно, не було армії ботів і комп'ютерних технології. Хоча деякі артефакти не можуть не дивувати дослідників. Як цей барельєф, що нині знаходиться в музеї Вілли Гетті |
Саме на це, скажімо, натякала оповідка, збережена Еліаном, в якій раб-педагог (тобто раб, який супроводжував учня до школи), довго сварив підопічного, що підняв з землі впалу фігу, а потім сам її з'їв.
Показово, однак, що в анекдотах зарозумілість і розбещеність сибарітів, сучасних Піфагору, зводилася лише до надмірного потягу до їжі, насамперед солодощів. Закидати марнославство і непомірні статки, вочевидь, було важче - найбільші багатії Сибаріса в цей час вже втекли до Кротона.
Але піфагорійцям вдалося головне - вони створили надзвичайно яскравий образ, який вже невдовзі зажив власним життям. Десятки і сотні людей, навіть не посвячених у завдання їнього товариства, переказували і самі вигадували все нові й нові байки про "місто ледарів", зміцнюючи запущений в обіг стереотип. Хай навіть цей стереотип мав все менше спільного з реальними сибарітами.
 |
| Але й тодішні способи поширення інформації були ефективними. "Пліткарки", зображення на грецькій вазі |
А коли Піфагор виграв інформаційну війну - настав час війни звичної. У 510 році до нашої ери проти Сибаріса вирушило кротонське військо на чолі з кількаразовим олімпійським переможцем Мілоном.
Подібно до Геракла військовий ватажок був вдягенений у левову шкіру, та й сам похід мав нагадувати священну помсту за ображених сибарітами богів - у вину їм ставили і вбивства біля вівтарів, і навіть спробу запровадити власні ігри замість Олімпійських.
Облога тривала сімдесят днів, і за одним з переказів кротонці перемогли, коли одна з сусідніх річок несподівано змінила своє річище і затопила Сибаріс. В цьому також побачили волю богів, які таким чином нібито покарали місто за гріхи - реальні та удавані.
 |
| Мілон. Скульптура Едме Дюмона |
Більшість містян безжально перебили, меншість врятувалися втечею у колись заснованих сибарітами колоніях. "Демократична утопія" загинула. І навіть у пам'яті нащадків залишилася лише казковою "країною багатих нероб".
За іронією долі, щоправда, про смерть переможців згодом розповідали такі ж анекдоти, як і про переможених ними сибарітів. Мілон нібито загинув, коли прогулювався лісом, необачно встромив руки у розщеплений пень і його з'їли вовки, залишивши від чемпіона самі кінцівки.
А в самому Кротоні таки спалахнула "демократична революція". І очолила її людина, яку Піфагор колись відмовився прийняти до свого товариства. Філософ ледь врятувався, перебравшись до Метапонта.
Але народ повстав і там. Тікаючи від розлюченого натовпу, Піфагор раптом опинився перед цілим полем бобів. Змусити себе торкатися хоча б ногою ненависних плодів він так і не зміг. І був убитий на місці.
