«Табір дощового черв'яка» – наймасштабніший фортифікаційний проект Третього Рейху
Третій Рейх, пропагуючи доктрину наступальних дій, не відмовлявся і від укріплення обороноздатності країни. З одного боку вливаючи величезні ресурси в механізацію та оснащення армії, а з іншого витрачаючи купу часу на створення безкінечних фортифікаційних планів, які, на думку багатьох стратегів, могли кардинально змінити перебіг будь якої військової кампанії. Так впродовж війни виникли: Західний, Померанський, Одерський, Атлантичний вали та безліч інших проектів. Одним із таких став «Табір дощового черв'яка», або, як його ще іменують, укріплений фронт Одер-Варти поблизу сучасного польського містечка Медзижеч
Згідно Версальського договору, підписаного сторонами 28 червня 1919 року, німецькі території на захід від Рейну і 50 кілометрова ділянка на схід від них оголошувалася демілітаризованою зоною, а всі наявні німецькі укріплення підлягали повному знищенню. Рейнська зона на 15 років була зайнята союзниками. Щоправда в глибині своєї території німці не відмовилися від спорудження укріплень.
На сході зведення перших споруд проходило в період з 1925 по 1930 рік, а через три роки почалося будівництво і на заході, щоб мати можливість захистити себе від нападу і там. Уже 2 серпня 1934 року, після смерті рейхспрезидента Пауля фон Гінденбурга, його місце обійняв новий канцлер країни Адольф Гітлер. Він одразу скасував усі заборони Версальської системи, у тому числі стосовно озброєння і зведення нових споруд.
У цьому ж році, Німеччина почала фортифікаційні роботи по захисту свого західного кордону, плануючи побудувати лінії Некар-Енц і Веттерау-Майн-Таубер, які б мали затримати просування супротивника до Берліну. Німецьке командування замислювалося і над тим, яким чином ефективно захистити територію і на Сході, між Одроом і Вартою, так звані Любуські ворота, від імовірного удару.
Відстань від східного кордону Рейху до Берліна по прямій сягала всього близько 150 км., що викликало серйозне занепокоєння спеціалістів. Ланцюг озер від великого озера Нішліц до річки Одер і далі до гирла Варти в уявленні німецький експертів був ідеальною місцевістю для зведення кількох смуг оборони. На східному кордоні з Польщею до початку Другої світової війни велися інтенсивні фортифікаційні роботи.
Вони передбачали зведення великої кількості опорних пунктів, ізольованих позицій та потужних смуг оборони. Вище командування німецької армії керувало роботами вздовж трьох позицій на польському кордоні: це лінія вздовж Одеру, охоплюючи Сілезію, лінія Померанії на Померанскому кордоні і між ними передова позиція на схід, від Кюстрину і Франкфурта-на-Одері, яка до 1936 року стала першою німецькою укріпленою передовою позицією.
Варто звернути увагу, що перші серйозні спроби прикрити "ворота на Берлін" німці почали вже в 1927 році, порушивши тим самим заборони Версальської системи. Передусім це стосувалося лінії Неслиш-Одер, яка будувалася впродовж 1932-1936 року. На цих позиціях спочатку зводилися прості споруди класу стійкості С.
Вони являли собою споруди легкого типу для кулеметів та 37-мм гармат. Також були проведені масштабні гідротехнічні роботи – будівництво гребель, дамб і підйомних мостів. Деякі з природних водних перешкод на лінії Нішліц-Одер-озера, ставки, болота і струмки, поступово вдосконалюються.
Після 1935 року позиції почали посилювати спорудами класу стійкості В та В1. Такі споруди мали більш серйозне озброєння, потужні куполи та іншу товщину стін. Однак у цей же час німецьке командування ще не мало детального плану по прикриттю свого східного кордону. 30 жовтня 1935 року Гітлер провів інспекції фортифікаційних робіт, після чого інженери ознайомили його з планом майбутнього фортифікаційного проекту.
Укріплення на заході отримали назву укріпленного фронту Одер-Варта (скорочено OWB) Ostwall або Festungsfront im Oder-Warthe-Bogen. У вітчизняній літературі комплекс ще іменувався як "Східний вал". Не варто плутати з німецькими позиціями вздовж правого берега Дніпра.
Укріплена позиція OWB фактично продовжувала попередню лінію Нішліц-Одер. Її південний кінець закріплювався на річці Одер (польськ. Одра), де вона поєднувалася з озером Нішліц; її північний кінець закріплювався на річці Варті, звідки вона текла на захід до з'єднання з Одером. Сам Одер протікав на захід, потім на північ, скрізь Франкфурт і Кюстрин, де зливався з річкою Вартою, створюючи ефективну водну перешкоду на півночі, півдні і заході.
План будівництва OWB припускав, що це будуть найпотужніші німецькі позиції, навіть досконаліші, ніж французька лінія Мажино, про яку німці знали завдяки плідній праці розвідки. За задумом інженерів, це були майже невразливі найсучасніші важко озброєні позиції, передусім для впровадження концепції "боротьби з танками", при якій багато уваги приділяється гарматам, встановленим у спорудах.
Приблизна вартість повного плану коштувала 600 мільйонів рейсхмарок, а роботи мали б бути закінченими до 1942 року. Для усвідомлення, наскільки ця цифра є велетенською, варто підкреслити, що хлібина в Рейху коштувала 0.40 рейхсмарок, автомобіль 3000; встановлення кулемету в споруду – 300, купол спостереження або дзвін від 82000-165000.
OWB складався з трьох ділянок, що відрізнялись географічними особливостями і різною насиченістю фортифікаційними спорудами. Укріплений фронт Одри-Варти нараховував у загальній кількості 13 укріплених груп (Werkgruppe) із найстійкішими ступенями опору споруд (В,А,А1). Споруди таких класифікацій могли витримувати вогонь калібру 220-мм і вище. Cписок групп по ділянках:
Північна ділянка: Werkgruppe "Ludendorff" "Roon" "Moltke" - 8 панцерверків.
Центральна ділянка: Werkgruppe "Schill" "Nettelbeck" групи 6-11 є продовженням укріпленого фронту OWB
Werkgruppe "Lützow" "Yorck" "Gneisenau" "Scharnhorst" "Friesen" "Jahn" "Körner"
Південна ділянка Werkgruppe "Lietzmann"
Загальна протяжність укріплень сягала 75-80 км. Бункери, які не включалися до системи укріплених груп, розташовувалися по всій лінії, прикриваючи напрямки атаки та гідротехнічні споруди. Найбільш стратегічно важливою частиною комплексу OWB був центральний сектор, відомий як Хохвальд. На відміну від північного та південного секторів, що мали перевагу водних перешкод, центральний сектор для створення заслону міг спиратися тільки на стійкість власних зведень.
Саме тут було збудовано більшість укріплених вузлів, що представлені новими типами споруд. Поодинокі вузли були оснащені типовим озброєнням, але розрізнялися розмірами і формою, типом і кількістю бойових та точок спостереження. Більшість укріплених вузлів з'єднувалися підземними ходами сполучення, багато з яких також були долучені до величезної тунельної системі центрального сектору.
Концепція побудови укріплень ґрунтувалася на побудові суцільної лінії важких споруд, що мали назву "Panzerwerk" із індивідуальними номерами, наприклад, Pz. W. 716, Pz. W. 716a. По суті, це залізобетоні блоки, об'єднані в групи собі подібних. Вони мали на озброєнні 5-6 кулеметів, встановлених в амбразури куполів для вогню у будь-якому напрямку, міномет М19 в куполі, вогнемет та інше дрібне озброєння.
Більше того, таким об'єктам можна було посилити вогньову міць за рахунок протитанкового озброєння, тобто встановлення гармат калібру 37 або 50 мм в казематах. Як приклад, що являли собою панцерверки та укріплені групи, можна розглянути укріплений вузол "Шарнхорст" – на сьогоднішній день якнайкраще збережена позиція, оскільки на відміну від групи "Людендорф", вона не піддалася руйнуванню, хоча німці вжили спеціальних заходів для підготовки її до знищення в разі потреби.
Розпочате у 1937 році, будівництво "Шарнхорста" в 1938-му, коли роботи були призупинені, було в основному завершено. Вузол складався з трьох блоків – 716, 717 і 716а. Кругова оборона забезпечувалася за допомогою 6-амбразурного ковпака, розташованого над шахтою, що веде в підземну галерею, з'єднану з двома іншими блоками. Позиція 717 мала одні вхідні двері і, крім цього, також ковпак із 50-мм автоматичним мінометом, вогнемет на даху, два 6-амбразурних ковпака і ковпак спостереження.
Панцерверки мали від 1 до 4 поверхів, сполучених підземною системою, у них були казарми, кімнати для відпочинку, електростанція, шахти. Решта укріплених груп мали аналогічну компоновку, хоча існували й відмінності. Панцерверки з'єднувалися між собою протяжними підземними ходами та галереями, які знаходилися на глибині 20 м під землею.
Невеличкі залізні дороги, які розташовувалися там же, мали функції по перевезенню живої сили та спорядження між укріпленими групами. Споруди, які входили в комплекс, забезпечувалися енергією від силових установок. Куполи, як обов'язкова деталь панцерверку, виготовлялися з хромомолібденової сталі, яку Третій рейх імпортував зі Сполучених штатів Америки. Гарнізон такого куполу міг вести вогонь на 180 градусів, маючи при цьому практично повну невразливість від будь-якого вогню.
Протитанкова оборона на лінії OWB була представлена загородженнями, такими як колючий дріт, та, звісно, знаменитими бетонними "драконовими зубами – Drachenzähne". "Драхензенне" являли собою бетонні пірамідальні конструкції, встановлені рядами різної висоти, призначені для перешкоджання і блокуванню прориву бронетехніки.
У травні 1938 року будівництво укріплень було призупинено за наказом Гітлера, який кілька разів відвідував будівництво укріпленого фронту на сході. Фюрер залишився незадоволеним темпами робіт. Укріплення так і не були завершені, як планувалося першочергово.
І хоча система оборони на сході була оснащувалася сучасним озброєнням – кулеметами, автоматичними мінометами і вогнеметами, її суттєвим недоліком була відсутність протитанкового озброєння і артилерії. До 1938 року частина основних робіт у центральному секторі на півночі та півдні була закінчена. Усього встигли звести порядку 83 бункерів із основним класом стійкості "B" і "B1".
Тільки розпочиналися роботи по бункерах з класом стійкості "А". Починалася установка перших експериментальних37-мм протитанкових гармат в каземати. Це було в групі "Людендорф". Через загрозу війни роботи по оснащенню панцерверків гарматами не завершили, хоча Гітлер не давав розпорядження стосовно зупинення робіт на цих позиціях. Важливо зазначити, що укріплення Східного валу не мали такого пріоритету, як Західний вал і більшість інших фортифікаційних проектів Вермахту.
Коли в листопаді 1935 року Гітлер відвідав укріплений рубіж OWB, на багатьох ділянках будівництво ще тільки починалося, і голова Рейху погоджував усе нові й нові плани модернізації укріплень на східному кордоні. Цілком ймовірно, що Гітлер не був у захваті від цього проекту, але погодився з рекомендаціями військових лише для того, щоб кинути виклик обмеженням Версальського договору.
Приїхавши вже в 1938-му, фюрер прийшов у лють від побаченого. Вочевидь протягом трьох останніх років він не приділяв уваги будівництву і був уражений величезними асигнуваннями і зусиллями, витраченими на ці масштабні підземні комплекси і укріплення, на які, до того ж, була встановлена така незначна кількість адекватного озброєння. Існувала й проблема із забезпеченням відповідно підготованими до боїв у подібних умовах гарнізонами.
У середині 1944 року почалася підготовка до оборони. У першу чергу були побудовані польові укріплення і простенькі Ringstand 58 Тобрук. Для розширення позицій більш важкими спорудами часу не вистачало. Незважаючи на настільки швидке завершення будівництва, OWB для свого часу став феноменом.
Нічого хоч приблизно подібного за масштабами, як на заході, так і на інших ділянках, німцями зведено не було. Фактично, німці скористалися досвідом французських експертів які зводили "лінію Мажино". Деякі елементи укріплень OWB точнісінька копія лінії Мажино.
А вже в 1944 році лінія поступово потрапила під демонтаж. Оснащення масово транспортували на Атлантичний вал або на інші напрямки, які тоді здавалися більш важливими. Підземні тунелі призначили для промислових потреб, у них розташовувалися заводи з ремонту авіаційних двигунів.
І тільки в 1944 році, коли нестримний марш Радянської Армії невпинно наблизився до кордонів Німеччини, про OWB знову згадали. Однак було вже запізно. Час не стоїть на місці, на відміну від планів трансформації укріплень, які так і залишилися на папері.