Паперовий «вождь»з сесійної зали: як декомунізовували Верховну Раду
Якби 1991 року хтось у світі проводив конкурс на кількість пам’ятників Леніну, то Україна на ньому здобула б «почесне» друге місце. Понад 5500 – саме стільки було їх напередодні відновлення незалежності. Більше – тільки у сусідній Росії. Та якби брати до уваги не лише кількість «Іллічів», а й розміри території, то Україна легко могла б претендувати на статус найбільш «ленінізованої» країни світу.
"Леніни" були скрізь – на вулицях та площах, на фабриках та заводах, на шкільних подвір'ях та у колгоспах, назовні та у будівлях. Лише три районні центри – Стара Вижівка на Волині, Іршава на Закарпатті та Шумськ на Тернопільщині – не мали у радянські часи на своїх головних площах боввана "вождя" з простягнутою рукою.
Тож не дивно, що комуністична влада не уявляла існування найвищого "представницького" органу – Верховної Ради – без пам'ятника Леніну. Здоровенний, білого кольору – він ніби виростав з ніші позаду президії, наглядаючи, аби "народні обранці" голосували "правильно", а "вагалися" та "коливалися" тільки разом з генеральною лінією партії.
Так воно майже весь час і було. Аж доки у 1990 році внаслідок частково вільних виборів до Верховної Ради вперше не потрапили депутати від опозиції. Частина з яких мала іншу точку зору на роль Леніна в українській історії та не боялася висловлювати її вголос.
Тому вже на одному з травневих засідань депутат від Народного Руху Микола Поровський запропонував колегам "деідеологізувати" сесійну залу.
"Цілком природньо, - наголошував він у своєму виступі, - було б проводити сьогоднішнє засідання не в обстановці ідеологічного диктату, а на основі політичного плюралізму.
Проте над нашим залом височить монумент Володимира Ульянова – основоположника і творця комуністичного вчення і більшовизму, того ідеологічного вчення, практика якого принесла нашому народові 15 мільйонів жертв".
Нагадавши про масові розстріли, які у 1918 році вчинили у Києві російські більшовицькі війська на чолі з Муравйовим, Поровський закликав зняти статую та передати її до музею.
Мабуть уперше в історії хтось у залі Верховної Ради подібним чином висловився про "вождя світового пролетаріату". Якби це трапилося кілька років назад, то на промовця чекали б серйозні неприємності. Але часи змінилися, й комуністичний режим поволі, але давав тріщину. Тож головуючий лишень закликав "працювати за порядком денним", та й потому.
Однак вже за кілька днів, коли більшість та опозиція сперечалися про символіку у сесійній залі, про Леніна знов згадали. Представник від Кіровоградщини у звичній для комуністів манері апелював до "виборців", які, мовляв, незадоволені "деструктивністю" деяких депутатів.
"Перш за все щодо виносу статуї Володимира Ілліча Леніна, - з пафосом наголошував він. – Тут пропозиція була, це викликало не просто незадоволення, а гнів людський".
Трохи згодом на пропозицію Поровського відреагував і Леонід Кравчук – на той час також депутат від правлячої більшості. Та звинуватив його у, ні багато ні мало, посяганні на "права духовні", "духовність" та "цивілізацію". А далі згадав китайських хунвейбінів, які, мовляв, теж "починали з того, що руйнували пам'ятники".
Це викликало обурення Левка Лук'яненка, який нагадав, що український народ і депутати Ради складаються не лише з комуністів. І поцікавився, чому "комуністи знову ж претендують на виключне право, на виключний захист їхнього права"?
"Треба, щоб визріли обставини, - згодом виправдовувався Кравчук. – Коли б, скажімо, почали виносити тоді, коли запропонував Поровський, на перших засіданнях, це була б бійка". І додав: "фігура Леніна стоїть, але вона не заважає приймати гарні закони, якщо депутати за це проголосують".
Утім, думку Кравчука поділяли далеко не всі депутати. А тому спроби надати історії з "деленінізацією" сесійної зали продовження тривали.
На одному з наступних засідань запитання про "деідеологізацію" парламенту знов пролунало у записці до Володимира Івашка – першого секретаря ЦК, якого більшість просувала на посаду Голови Верховної Ради. Та у відповідь депутати почули: "товариші, деідеологізація в світі не буває. В світі буває переідеологізація".
Інший кандидат у "спікери" Володимир Яворівський також не оминув у своєму виступі Леніна у залі, заявивши, що "не завдання парламенту вносити або виносити чи скульптури, чи прапори". Натомість, досить радикально опонував Івашку інший опозиційний депутат Сергій Головатий.
"Біля витоків нашої державності стояв академік Михайло Грушевський, який у 1917 році очолив Українську Народну Республіку, - стверджував він. – Ленін же до заснування нашої державності ніякого відношення не має. Окрім хіба що двох моментів". І нагадав, як "вождь світового пролетаріату" спочатку визнав УНР та її право "зовсім відокремитись від Росії", а згодом "став тим, хто знищив нашу національну державність".
Однак переконати компартійну більшість націонал-демократи не змогли. Тому питання "зависло". Аж доки, нарешті, наступного літа, за висловом Кравчука, не "визріли обставини".
Після невдалого державного перевороту у Москві, 24 серпня Верховна Рада зібралася на позачергове засідання. Головним питанням порядку денного була заява, якою український парламент мав надати оцінку політичній ситуації в СРСР.
У запалі дискусії депутат від Тернополя Володимир Колінець вигукнув: "Не будемо ми мати більшої неслави, якщо в дні придушення антиконституційного перевороту працюватимемо в цьому залі під пам'ятним знаком того, хто є теоретиком антиконституційних переворотів. Тому я пропоную до початку сесії пам'ятний знак Ульянова-Леніна з цього приміщення прибрати".
На пропозицію тоді увагу не звернули – депутатів цікавили нагальніші та важливіші питання. Насамперед, про роль, яку відіграли державні й партійні керівники УРСР та очільники місцевих рад під час заколоту ГКЧП.
Потому перейшли до обговорення, як наповнити реальним змістом "задекларований" минулоріч суверенітет України. І, зрештою, вже по обіді після тривалих дискусій та перерви конституційною більшістю ухвалили Акт про незалежність.
У залі запанувала ейфорія. Прямо під час засідання зо два десятки парламентарів оголосили про свій вихід з компартії.
"Шановна суверенна Верховна Радо! Шановний Голово! Шановні бандерівці! – закликáв колег депутат з Києва Валерій Івасюк. – Чому бандерівці? Бо ще півроку тому в цьому залі тих, хто закликав до незалежної України, називали бандерівцями. Щойно ми прийняли Акт проголошення незалежності України. Але вона не буде незалежною, якщо ми не приймемо постанову, про яку говорив ще на початку дня заступник Голови Верховної Ради Гриньов".
Йшлося про недопущення знищення документів, які свідчили про причетність державних та партійних органів до спроби перевороту. А ще – про декомунізацію, зупинення діяльності КПУ та розслідування дій посадовців, що співпрацювали з ГКЧП.
Івасюка підтримали інші депутати. Однак голосів вистачило тільки на те, аби ліквідувати партійні осередки у силових структурах та під кінець дня ухвалити велику постанову з оцінкою ситуації. Заради якої, власне, й збиралися. І на тому головуючий сесію закрив.
Ще майже тиждень знадобився Президії, аби призупинити, а потім і заборонити діяльність компартії. А от щодо статуї Леніна керівники Верховної Ради вагалися аж до початку осені. І лише 2 вересня ухвалили рішення про демонтаж.
Депутат з Волині Андрій Бондарчук згадував, як увечері того ж дня зустрів у будівлі парламенту свого колегу Павла Мовчана. Який ошелешив звісткою: "знімають ідола, а комуняки блокують, не дають робітникам це робити".
Разом з іншими депутатами-"рухівцями" обговорили ситуацію. Вирішили зачекати розвитку подій – адже демонтаж санкціонувало керівництво Верховної Ради, і є відповідальні за цей процес. Бондарчук же, за професією журналіст, не міг утратити нагоди поспілкуватися з "оборонцями вождя".
"Бічними дверима заходжу до зали. Напівтемрява, підсвічується лише об'єкт уваги у ніші: Ілліч сповитий мішковиною, обв'язаний мотуззям, - розповідав він згодом. – Тінями навколо снують робітники. От і сам вождь дочекався часу, коли його скидають з п'єдесталу так само, як він скидав інших.
Падають вожді – падають епохи. Десь посеред зали гомонять. Іду туди. Овва! Ото сцена! Захисники вождя у депутатських кріслах, якраз підкріпляються. Видно, розраховують на довгу облогу".
Однак "запалу" вистачило лише до наступного ранку. Коли розпочалося засідання парламенту, крісла "оборонців" були порожні. "Відсипаються, - коментував Бондарчук. – У ніші – макет синьо-жовтого прапора". Бо вночі робітники за розпорядженням керівництва Верховної Ради таки винесли з зали фігуру "вождя".
Саме тоді й з'ясувалася цікава деталь – статуя насправді виявилася не мармуровою, а з пресованого картону. Чи-то таким був авторський задум, чи-то, як це часто було у Радянському Союзі, на "витворі мистецтва" просто "зекономили", але вийшло, як зауважив Бондарчук, "дуже символічно: такою ж була і політика ленінської партії".
Демонтаж "вождя" парламентарі сприйняли загалом байдуже. Обурився лише депутат від Сумщини Володимир Марченко – мовляв, як це так, "почали ми сесію без пам'ятника В. І. Леніну", а рішення президії, "з яким можна було б ознайомитись, і у якому були б зазначені строки демонтажу пам'ятника В. І. Леніну", не надали.
На тому історія "вождя" з сесійної зали скінчилася. А от декомунізація парламенту – ні. Спочатку у ніші над президією встановили Державний Прапор, а зі стін прибрали радянські герби.
Потім під час реконструкції розмістили зображення мапи України у синьо-жовтих кольорах. І нарешті влітку 2008 року за ініціативою спікера Арсенія Яценюка мапу знову замінив стилізований прапор.
Однак радянські герби на фасадах будівлі Ради ще залишалися. Найбільші фракції – комуністи й соціалісти, та керівництво парламенту не були зацікавлені у їх демонтажі навіть після затвердження державних символів та ухвалення нової Конституції. І тому блокували будь-які ініціативи.
Розв'язка наступила у січні 2000 року. Тоді некомуністичні фракції домовились про утворення більшості та зібралися в "Українському домі", щоб обрати нове керівництво парламенту. Під час засідання депутат Лесь Танюк запропонував демонтувати з будівлі Верховної Ради радянську символіку, а натомість встановити українську.
"Сьогодні історичне засідання і нам дуже важливо визначитись, хто ми сьогодні в цій залі. У тій залі залишилися ліві, вони залишилися у Верховній Раді, до якої не хотів прийти Президент і скласти присягу, бо там висять старі символи радянської влади, - звернувся він до колег. – Тому підготовлено проєкт Постанови Верховної Ради про встановлення державної символіки на фасадах і в приміщенні Верховної Ради України". І нагадав: раніше президія Верховної Ради вже розглядала подібне рішення, але його втілення загальмувала ліва більшість парламенту.
Запропоновану Танюком постанову депутати більшістю голосів підтримали. Однак навіть після того питання вирішилося не одразу. На початку лютого Степан Гавриш, згодом – заступник Голови Верховної Ради, поінформував депутатів, що все значно складніше.
"Символіка прикріплена дуже складними металевими конструкціями до фасаду будинку, - стверджував він, - і для того, щоб її негайно зняти, потрібно фактично перетворити це місце у величезне будівництво. Було прийнято рішення, що ми підійдемо до цього питання зважено, і найближчим часом символіка буде замінена. Для цього вже є і відповідні пропозиції архітектурного плану".
Тож демонтаж відклали до наступного року.
Вже після перемоги Революції Гідності за розпорядженням віцеспікера Руслана Кошулинського з даху парламенту зняли радянську зірку. Замість неї вже за рік встановили золотий тризуб. Навесні 2015 року радянські "серпи й молоти" на воротах парламенту також замінили на тризуби.
І, нарешті, улітку наступного року з санкції спікера Андрія Парубія у холі Верховної Ради закрили радянське художнє панно.
Епоха комуністичної символіки на будівлі парламенту України на 27 році незалежності нарешті добігла кінця.
