«Расстрелян за националистическую деятельность…»: таємниця смерті Петра Франка
Петро Франко був розстріляний. Однозначно, що сталося це не швидше 6 липня 1941 р… Про конкретну дату страти поки що залишається лише здогадуватися…
22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна, а з нею і більшовицько-совєтська евакуація Львова.
Уже того-таки 22 червня у переповнених львівських тюрмах (а їх на той час було три – №1 на вул. Лонцького, №2 на вул. Замарстинівській, №4 Бригідки на вул. Казимирівській, 34 (сучасна вул. Городоцька), – та ще одна, "запасна", також переповнена тюрма №3 у замку м. Золочева) почалося масове знищення вʼязнів, більшості з яких було інкриміновано контрреволюційну діяльність, шпигунство та зраду.
Усі вʼязні, що були визнані як особливо небезпечні, підлягали "евакуації по І категорії", тобто розстрілу. Але транспорту катастрофічно бракувало, тому навіть тих, яких мали вивезти, було вирішено фізично знищити на місцях.
Розстрілювали без суду і слідства спершу поодинці, пострілом у потилицю, а далі, не встигаючи виконувати рознарядку, – масово, зганяючи вʼязнів до камер, підвалів чи на подвірʼя, з автоматичної зброї або кидаючи гранати…
Щоб заглушити постріли і передсмертні зойки жертв для маскування цілодобово працювали двигуни бульдозерів, тракторів, вантажівок та ін. Наприкінці червня 1941 р. Львів затерп від жаху.
Відступаючи зі Львова, радянський тоталітаризм залишив по собі страшне криваве місиво змасакрованих, садистично закатованих, звірськи понівечених тіл українців, яких навіть рідні не могли розпізнати.
Нічого подібного ніхто собі не міг уявити навіть у сні. Своя ж таки держава знищувала своїх-таки громадян. Але саме такими були реалії того жахливого смертоносного червня 1941 р., який став фатальним і для Петра Франка.
22 червня 1941 р. до будинку, у якому мешкав Петро Франко (вул. І. Франка, 2) прийшов "охоронець у кашкеті із синім верхом" (характерний елемент уніформи органів держбезпеки, зокрема військ НКВС) і протягом тижня стежив за кожним кроком депутата.
24 червня 1941 р. Петро Франко востаннє відвідав інститут радянської торгівлі, в якому працював. Від 25 червня 1941 р. згідно з його наказом як директора у Музеї Івана Франка було запроваджено нічні чергування.
А вже у четвер, 26 червня 1941 р., двоє енкаведистів у цивільному конфінували (обмежили пересування місцем проживання) директора-депутата Петра Франка. Фактично це був домашній арешт.
За Петром Франком, як свідчила Марія Струтинська, "ходили крок у крок, навіть до кльозету". У суботу, 28 червня 1941 р., саме у день його народин, об 11.00 його таки арештували і вивезли зі Львова. Щоправда, усе це офіційно подавалося як "евакуація"… Як виявилося згодом – вивезли назавжди…
Старша донька Петра Франка Віра про цей момент згадувала:
"28 червня 1941 р. в день народження батька до нас завітали двоє в цивільному. Вони сказали батькові йти з ними. Я швиденько побігла по батькову матір, а мою бабусю, дружину Івана Франка Ольгу.
Батько з матірʼю розмовляли французькою мовою, щоб енкаведисти не розуміли. Розмова була нейтральною. Син заспокоював матір…
Потім батько сказав, що він мусить узяти ванну. Переодягнувся в усе чисте, як перед боєм… Більше ми не бачили його…".
Схожу замальовку обставин так званої "евакуації" Петра Франка зафіксувала у своїй статті і Зеновія Франко:
"…Охоронець у кашкеті із синім верхом… 28 червня звелів йому зібрати речі для евакуації. Петро Іванович попросив дозволу викупатися у ванні перед відʼїздом і піти попрощатися із смертельно недужою матірʼю, яка й померла через девʼятнадцять днів.
На прощання мати мовила: "Тікай, синку, тебе знищать; я добре знаю, хто такий Сталін". – "Пізно, мамо," – відповів він. Це були останні слова Петра Франка…".
Того таки дня, 28 червня 1941 р., НКВС так само забрало і акад. Кирила Студинського. До евакуації було наказано готуватися і проф. медицини Марʼянові Панчишину, одначе в останній момент він устиг сховатися у підвалах медінституту.
Насправді ніхто не знав, куди повезли Петра Франка. Навіть свідчення про те, яким транспортом його евакуювали, на сьогодні дуже строкаті. Фіакр, авто, поїзд…
Донька Віра Франко згадувала, що по батька "приїхав лімузин", у якому уже сидів Кирило Студинський. Дружина Ольга Франко також свідчила, що її чоловіка забрали машиною, але оскільки місця для усіх не було, то по них (тобто по неї і по доньок) мало приїхати інше авто.
Але, як виявилося згодом, ніхто по них так і не прихав. Софія Дутко (1910–1993), що працювала у той час прибиральницею у Музеї Івана Франка у Львові, а також у 1938–1968 рр. безпосередньо мешкала у підвальному приміщенні будинку Івана Франка, також свідчила, що Петро Франко "евакуювався в тил країни на автомашині, яка спеціально приїжджала по нього".
Натомість її син, Володимир Дутко (1936 р. н.) згадував, що "бачив, як з двору будинку Увʼєри виїхав фіакр [курсив мій. – Н. Т.] з двома енкаведистами, які сиділи на задньому сидінні з прищепленими до гвинтівок оголеними багнетами, а між собою посадили Петра Франка і повезли вниз вулицею".
Хоч би як там було, але у версію про "евакуацією" ніхто не вірив.
Два тижні по тому, 13 липня 1941 р. у газеті "Українські щоденні вісті" під промовистим заголовком "Подайте вістку" містилася коротенька замітка: "Дня 28. VI. в год. 11. НКВД забрало Франка Петра. Хто має про нього якусь вістку, [хай] подасть його родині. Адреса: Львів, Франка, 2".
Це повідомлення, у якому називалося імʼя Петра Франка серед десятків інших прізвищ відомих і невідомих львівʼян, що пропали без вісти, стало чи не першим публічним задокументованим свідченням того, що у справі сина відомого класика щось не так.
Через три дні, 16 липня 1941 р., уже дрогобицька газета "Вільне слово" інформувала своїх читачів, що "большевики, відступаючи зі Львова, забрали з собою проф. др. Кирила Студинського і інж. Петра Франка, сина нашого великого письменника".
Ще через шість днів, 19 липня 1941 р. у тій-таки газеті "Українські щоденні вісті" під тим самим, уже звичним для читачів, заголовком "Подайте вістку" першим серед когорти інших зниклих називалося також і імʼя Кирила Студинського та його дружини Леонтії:
"КИРИЛО СТУДИНСЬКИЙ, професор університету, в обложно хворому стані і його дружина ЛЕОНТІЯ забрані з хати в суботу 28 червня 1941 р. о 10 год. ранку (нім. ч.) і вивезені большевиками в невідомому напрямі, начебто у Київ.
Поширювані вістки дуже різнородні і не стверджені. Хто знав би щось певне або міг би вказати особу, яка вміла б щось несумнівне сказати про їх долю, зволить зголоситись або подати адресу Ірині Тисовській. Львів, Хмельовського 15/І".
Одначе шлях до пізнання правди про фатальний кінець життєвої історії Петра Франка став таким же складним, як і шлях ґвалтовно "воззʼєднаних", спійманих до неволі, підрадянських українців до своєї незалежності…
На довгі роки Петра Франка просто викреслили… Викреслили з історії українського культурного, громадського, політичного, спортивного, наукового і літературного життя. Його викреслили з історії країни.
У Музеї Івана Франка, біля витоків якого він стояв, не можна було демонструвати його світлину. Імʼя Петра Франка стало проскрибованим. Краще було узагалі його не згадувати. Навіть кровним родичам…
* * *
Арешт (будемо називати усе своїми іменами, бо ж це був таки арешт, а не евакуація!) Петра Франка істотно вплинув і на життя його найближчих.
У ніч на 15 липня 1941 р. померла його мати, Ольга Федорівна Франко з Хоружинських. Лежачи на передсмертному одрі, вона раз у раз допитувалася: "Де Петрусь, чому не приходить Петрусь?".
Невістка Ольга Франко з Білевичів приховувала від неї правду про початок війни, не хотіла зайвий раз хвилювати стареньку. Софія Дутко, яка була з Ольгою з Хоружинських у останні дні її життя, свідчила, що вона "дуже побивалась за улюбленим сином, перестала приймати їжу, плакала за ним і це, напевно, прискорило її смерть".
30 червня 1941 р. до Львова увійшли німці. Від 4 липня 1941 р. комісаркою Музею Івана Франка було призначено Ольгу Франко з Білевичів, хоча сам Музей для відвідувачів був закритий.
А вже три тижні по тому дружину Петра Франка разом з доньками виселили з вілли на вул. Франка, 2. За час німецької окупації її ще двічі виселятимуть із помешкань.
У вересні 1941 р. за надуманим політичним звинуваченням у співпраці з органами НКВД гестапо арештувало і відправило у централізовану тюрму на Лонцького старшу доньку Віру Франко.
А далі девʼятнадцятилітня дівчина потрапила до німецького концтабору Равенсбрюк, а повернувшись додому, за іронією долі, 13 грудня 1945 р. знову була арештована і опинилася у тюрмі.
Цього разу уже НКВС звинувачувало її у співпраці з ворожою розвідкою. Відтак 31 січня 1946 р. була засуджена на пʼять років табору у Воркуті та довічне заслання у Сибіру. Додому вона змогла повернутися аж після смерті Сталіна 1953 р. (звільнена 27 листопада 1953 р.). Реабілітована 14 грудня 1959 р.
Пройшовши табори смерті, Віра Франко у своїх мемуарах писала:
"Молодою дівчиною, котра тільки що ступила на шлях самостійного життя, яке, здавалося мені, стелиться перед мною, що одержала освіту, знала кілька іноземних мов, якій місце в суспільстві забезпечив авторитет діда і праця батька, педагога, ученого, журналіста, українського громадського діяча, я раптом опинилась у фашистській тюрмі з політичним звинуваченням, яке, хоч і не підтверджувалось моїми діями, зате зосереджувалось на моєму родоводі, що й був єдиним свідченням проти мене".
Сьогодні, переглядаючи справу Віри Франко, розуміємо, що підозру (як органів гестапо, так і органів НКВС) викликало перебування Віри Франко у травні 1940 р. – травні 1941 р. у Відні.
До столиці Австрії донька Петра Франка їхала разом з членами німецької комісії по переселенню німців з СРСР. У Відні вона навчалася на медичному факультеті та збирала матеріали про свого діда Івана Франка.
І хоч вона мала офіційний дозвіл на виїзд до Відня від Народного комісаріату іноземних справ (НКІС) СРСР, одначе стеження за донькою депутата таки велося.
Недовіру НКВС викликало те, що вона замешкала на квартирі у свого дядька Петра Ключка (чоловіка рідної сестри Петра Франка – Анни), якого НКВС характеризувало як "участника националистической организации УНО", а також підтримувала дружні взаємини "з офіцерами німецько-фашистской армии".
Потім, 1959 р., додаткова перевірка органами НКВС чітко встановить, що Віра Франко "в 1940 году имела знакомство с членами немецкой комиссии, но эта связь не носила преступного характера" та що "выезжала в г. Вену по разрешению советских властей через специальную государственную комиссию и в мае 1941 года по разрешению НКИД СССР возвратилась на жительство в г. Львов".
Але тоді, у травні–червні 1941 р. усе було інакше. Сталінська система, у якій процвітав терор, недовіра, шпіонаж та донощицтво, скрізь бачила зраду та підступ.
Очевидно, що звʼязок з членами німецької комісії кидав негативне світло і на Петра Франка, який і так перебував під пильним оком НКВС.
Так, прибиральниця музею Софія Дутко на допиті свідчила, що легкове авто членів німецької комісії по переселенню 1940 р. стояло у гаражі будинку Увєри (вул. Франка, 2), де мешкав Петро Франко зі сімʼєю, а також, що вона бачила, як Віра Франко та її батько-депутат часом розмовляли з тим чи іншим представником комісії.
Самі ж члени німецької комісії по переселенню мешкали у будинку навпроти музею Івана Франка.
1941 року сімʼя Петра Франка опинилася у смертельному трикутнику радянсько-німецької недовіри. Совіти арештували Петра Франка… Німці ж арештували його доньку Віру… Сьогодні бракує документів, щоб зʼясувати напевно, чи був звʼязок між цими двома арештами, батька і доньки, чи ні.
Одначе зі справи Віри Франко дізнаємося, що донька була особистим секретарем батька. А допит Ольги Франко з Білевичів 20 грудня 1945 р. засвідчив, що на другий день після арешту Віри гестапо у помешканні Франків робило обшук.
Саму ж Ольгу Франко двічі викликали на допит у гестапо (допит відбувався на вул. Пелчинській, № 55, кімната №113; нині вул. Вітовського), чотири чи пʼять разів проводили обшуки у неї вдома.
Під час першого обшуку, за свідченням Ольги Франко з Білевичів, всі документи її чоловіка, його листування з батьком Іваном Франком, рукописи Івана Франка, листування Петра Франка за час його роботи як депутата ВР УРСР, записна книжка з адресами і телефонами членів НКВС, два фотоапарати, світлини, одяг склали у шафу і запломбували.
Усі речі, опечатані у шафі, забрали у ході другого обшуку. Окрім цього, реквізували тоді також наручний годинник, золотий перстень, срібний портсигар і радіоприймач. Усі наступні обшуки та допити були повʼязані з метою виявити листування Ольги Франко з Петром та встановити, чи підтримує дружина якісь контакти з чоловіком.
* * *
Звісно, відповідь на це та цілу низку інших запитань, повʼязаних із таємничим зникненням Петра Франка у червні 1941 р., могла б дати справа-формуляр, яка була на нього заведена.
Справа-формуляр (в оригіналі російською мовою "дело-формуляр", скорочено Д-Ф) – назва справи оперативного обліку, яка заводилась на окрему особу в звʼязку з даними, які надходили на неї і давали підставу підозрювати її у проведенні підривної діяльності проти СРСР.
Цей термін було відмінено у 1954 р.. Тобто справа-формуляр – це сукупність різного роду документів (біографічні дані на особу, агентурні доноси, звіти зі спостережень і стежень за людиною, зібрані різного роду компрометуючі матеріали), які підтверджували в очах відповідних органів держбезпеки провину підозрюваної особи перед державою.
Ця справа заводилася спецорганами таємно (людина могла і не знати про її існування) і супроводжувала особу (передавалася з управління в управління) навіть тоді, коли вона змінювала місце проживання.
Більшість документів у таких справах-формулярах містять гриф "совершенно секретно", який вказував на те, що інформація належить до розряду державної таємниці. Людину, на яку поступала достатня кількість компрометуючих матеріалів, брали в агентурну розробку і заводили на неї справу-формуляр.
Відтак ця особа потрапляла під приціл негласного і всебічного вивчення органів державної безпеки. При цьому стеження велося не лише за нею, а й за її рідними, друзями, знайомими.
Те, що Петро Франко перебував під пильним оком НКВС, сьогодні не залишає жодного сумніву. Як і те, що на нього була заведена справа-формуляр. Петро Франко знав, що за ним стежать. Ба більше, за свідченнями очевидців, навіть передвіщав своє зникнення…
Оксана Франко, родичка Франків по лінії Онуфрія Франка (рідного брата Івана Франка) свідчила: "Мій батько Володимир-Омелян ˂…˃ десь влітку 1940 р. уже за "перших совітів" … відвідав місто Лева, де зустрічався з Петром.
Пізніше він згадував, що Петро знав про кадебістський нагляд за ним, тому при розмові прикладав пальця до вуст, тим самим вказуючи на те, що не треба про щось заборонене, політичне говорити".
А Зорян Базилевич (1930 р. н.), небіж Ольги Франко з Білевичів (син її двоюрідного брата по матері Степана Базилевича), розповідав мені: "Я добре памʼятаю, як ми з мамою [йдеться про Чеславу Базилевич. – Н. Т.] в тюрмі на Замарстинівській дістали повідомлення "заключённый выбыл" і відразу поїхали на вул. Понінського до вілли Увʼєри до цьоці Дзюні Франко [йдеться про дружину Петра Франка Ольгу. – Н. Т.] і там мама розповіла вуйкові Петрові про це! Він обняв маму, поцілував її, погладив мене по голові і сказав: "Цеся, нині пропав Стефко. Завтра моя черга!!!"".
На сьогодні нам невідомо місце перебування справи-формуляру Петра Франка. Усі намагання її віднайти не дали сподіваних результатів. Дуже хочеться вірити, що ця справа усе-таки не знищена і рано чи пізно таки стане доступною для дослідників.
Про те, що справа-формуляр Петра Франка існувала, знаходимо переконливі свідчення у аналогічній справі-формулярі його рідного старшого брата Тараса Франка, що була відкрита на нього як на "українського націоналиста".
На наш запит 2017 р. у Галузевий Державний архів Служби безпеки України у справі Петра Франка надійшла відповідь, що такої справи немає. На запит правнучки Петра Франка Марти Гуменецької від 20 вересня 2019 р. у ГДА Служби безпеки України надійшла така сама відповідь, що в ГДА СБУ, а також в управліннях СБУ Івано-Франківської та Львівської областей ніяких відомостей про Петра Франка не виявлено.
Одначе в ГДА СБУ знаходиться справа-формуляр (на сьогодні розсекречена) рідного брата Петра – Тараса Франка, у якій значиться, що Петро Франко "в 1941 году за активную националистическу деятельность был арестован и осужден [курсив мій. – Н. Т.]" (з доповідної записки з грифом "совершенно секретно" міністра держбезпеки УРСР Миколи Ковальчука до тов. Мельникова Л. Г. в ЦК КП(б)У, січень 1950 р.).
Окрім цього, натрапляємо на два цікаві документи. Перший – невеличкого формату папірець, який дуже легко за першим разом можна просто переочити, коли гортаєш справу, є такою собі довідкою про наявність компрометуючих матеріалів на людей з оточення підозрюваного.
Такі довідки (з обовʼязковим грифом "совершенно секретно"!) були своєрідним запитом на перевірку того, чи перебуває зазначена у довідці людина в оперативній розробці, чи ні.
Якщо не перебуває, то ставився штамп: "Сведений не имеется" і дата. Якщо ж особа перебувала в оперативній розробці і на неї була заведена справа-формуляр, то вказувався номер формуляру і номер архівної справи.
Оскільки у розробці знаходився Тарас Франко, то відповідно наводили дані про його родичів. У такому запиті на Петра Франка, що датований 3 січня 1950 р., є відсилання до справи-формуляру Петра Франка – Д-Ф 910 архівний № 2854 із зазначенням того, що має зберігатися "довічно".
Того-таки дня, 3 січня 1950 р. начальнику відділу "А" УМГБ Львівської області надійшло "Требование" (знову-таки з грифом "совершенно секретно"!) з вимогою видати заступникові начальника 5 відділу УМГБ УРСР майору Омельченкові Д[ело]-Ф[ормуляр] Петра Франка за архівним номером № 2854 "для составления справки по указ[ании] Министра".
6 січня 1950 р. Д-Ф Петра Франка було знову здано в архів. Ці два документи свідчить про те, що станом на початок січня 1950 р. справа-формуляр Петра Франка існувала!
Одначе уже у середині липня 1958 р. будь-яких документальних даних про вирок Петра Франка, а також про наявність його справи уже не було.
Про це звітував 17 липня 1958 р. голова Комітету держбезпеки при Раді Міністрів УРСР Нікітченко у документі з грифом "секретно" до першого заступника голови Ради Міністрів УРСР Михайла Гречухи.
Дані на Петра Франка тоді збиралися у звʼязку з переглядом справи його старшої доньки Віри Франко. Кілька наступних документів засвідчують те, що представники органів самі шукали її у спецархівах. І – не знайшли!..
На це вказують такі дані.
У справі Віри Франко на звороті довідки-запиту (датована 12 травня 1959 р.) на Петра Франка мокра печатка говорить про те, що "В центральной оперативно-следственной картотеке 1 Оперотдела МВД СССР Сведений не имеется".
Після чого стоїть ще один штамп (датовано 15 травня 1959 р.) із зазначенням: "По прекращенной сведений НЕ ИМЕЕТСЯ". І далі запит у 1-й спецвідділ від 15 травня 1959 р. також має негативну резолюцію (датовано 19 травня 1959 р.): "В оперативно-справочной картотеке 1 УВД Львовской обл. СВЕДЕНИЙ НЕ ИМЕЕТСЯ".
Врешті-решт у "Заключенні" від 28 вересня 1959 р., яке стало основою для закриття кримінальної справи на Віру Франко і слугувало підставою для її реабілітації (затверджене підписом заступника голови Комітету держбезпеки при Раді Міністрів УРСР полковником Б. Шульженком), про Петра Франка значилося наступне:
"В оперативных материалах КГБ при СМ УССР имеются данные о том, что отец ФРАНКО В. П. – ФРАНКО Петр Иванович в 1941 году в связи с военной обстановкой по решению НКВД УССР приговорен к расстрелу, однако никаких официальных материалов, на основании которых был приговорен ФРАНКО П. И., в архивах КГБ и МВД не разыскано" [курсив мій. – Н. Т.].
Отже, факти говорять про те, що справа Петра Франка у проміжку між 1950 та 1958 роками, найімовірніше, була знищена. Ймовірно, наказ на її знищення, як і наказ на арешт Петра Франка, дав той-таки М. Хрущов.
Саме він особисто відповідав перед Сталіним за здійснення репресій в УРСР у період, коли був "евакуйований" Петро Франко. І саме за розпорядженням Микити Хрущова у 1949–1950 рр. відбувалося вилучення документів з архівів УРСР. В такий спосіб Хрущов замітав за собою сліди і знімав з себе відповідальність за репресії в Україні. Нема документів – нема і складу злочину…
* * *
Офіційне пояснення смерті Петра Франка, озвучене родині після Другої світової війни, була таке: Петро Франко загинув (випадково) під час німецького бомбардування 1943 р. між Києвом і Харковом. Ні конкретного місця, ні дати не називалося. Ця версія побутувала упродовж усієї радянської доби української історії.
Так, скажімо, саме її наводить Тарас Франко у листі від 15 березня 1957 р. до Івана Прокопіва: "Мій брат Петро, інж[енер]-хімік, загинув під час бомбардування в 1943 р. десь між Києвом і Харковом. Тіла не знайдено. На нього були наклепи, але тепер цілком реабілітований".
Цієї версії дотримувалися і в музеї Івана Франка, коли допитливі відвідувачі ставили питання про сина письменника. Іван Кияшко, що був директором Музею Івана Франка у Львові у 1949–1952 рр., свідчив:
"…Ми змушені були розповідати екскурсантам, що син Петро загинув під час німецького бомбардування". Прибиральниця музею Софія Дутко також повторювала на допиті 11 липня 1959 р. цю версію:
"Перед захватом Львова немецкими войсками Франко Петр из города Львова исчез. Как я слышала от его жены, он эвакуировался в тыл страны на автомашине, которая специально приезжала за ним.
Что с ним случилось в дальнейшем мне неизвестно, но экскурсоводы музея говорят о том, что Франко Петр погиб при бомбардировке с воздуха в районе Харькова".
Одначе родина Петра Франка не надто вірила у цю версію. Коли Ольга Франко з Білевичів зверталася до державних органів, щоб видали довідку про смерть її чоловіка, то їй відмовили.
На запитання онуків про долю діда Петра, відповідала коротко і скупо: "Замордували його…". Хоча десь глибоко у душі не хотіла миритися з тою страшною правдою і чекала… Безнадійно чекала його повернення усе своє життя. Часом Петро приходив до неї у снах…
"Якби був живий, то я б поїхала до нього і на край світу. Куди б він не сказав…", – якось сказала Ольга з Білевичів до своєї онучки Іванки Міліянчук. Але не судилося… Хоча фальшиві звістки, про те, що, мовляв, Петро Франко працює десь далеко у Росії на якомусь таємному хімічному заводі, то, що він передав якусь звістку чи-то якийсь сувенір звідти, інколи долинали до вух родини.
На усі ці чутки Ольга Франко, як свідчила її онучка Іванка Міліянчук, відповідала фразою: "То все така правда, як те, що вош кашляє".
Один із таких фейків навіть виявився задокументований у справі-формулярі Тараса Франка. Так, у листопаді 1951 р. у Львові зʼявилася інформація про те, що Петро Франко живий, що він десять років жив на Уралі і тепер подав про себе звістку з Алма-Ати, написавши листа дружині Ользі з проханням приїхати до нього.
До Києва цю версію привезла дослідниця рукописів Івана Франка та Лесі Українки, наукова співробітниця Інституту літератури Марія Фуртак-Деркач.
Відтак цю версію зафіксувала в агентурному доносі від 30 листопада 1951 р. агентка під псевдо "Вікторова" (за цим псевдо ховалася Катерина Кутковець, колишня одногрупниця по філфаку Зеновії Франко), що вела спостереження за родиною Тараса Франка у Києві.
У агдоносі "Вікторової" від 30 листопада 1951 р. до старшого оперуповноваженого Романова йшлося:
"На прошлой неделе со Львова приехала Мария Демьяновна ДЕРКАЧ (научный работник института литературы АН) и рассказала ФРАНКАМ, что Ольга ФРАНКО получила письмо из Алма-Аты от Петра ФРАНКО, который извещает, что 10 лет он не мог писать, сейчас имеет такую возможность. Приехать он не может, а потому просит, чтобы Ольга приехала к нему.
Ольга ответила письмом Петру, что она тоже сейчас не может приехать из-за семьи Аси (дочери).
О письме Петра, ДЕРКАЧ узнала от брата Ольги, бухгалтера Академии Наук БИЛЕВИЧА.
Вся семья Тараса ФРАНКО очень обрадовалась такому известию. Зиновия сразу написала письмо Асе, чтобы та немедленно написала все подробности письма отца".
Одначе лист Ольги Франко від 20 грудня 1951 р. до Катерини Франко (дружини Тараса Франка) засвідчив протилежне: ніякого листа від Петра вона не отримувала, а усі такі розмови – це лиш порожні балачки.
Спростовувала ці поголоски і молодша донька Петра Франка Ася (Іванна) у своєму листі 10 січня 1952 р. Про обидва листи зі Львова від дружини і доньки Петра Франка акуратно інформувала майора Романова та сама Катерина Кутковець (агентка "Вікторова") відповідно у доносах від 22 грудня 1951 р. та 11 січня 1952 р. У останньому зокрема ішлося:
"Вчера Дарья [донька Тараса Франка. – Н. Т.] и Ек[атерина] Ив[ановна] [дружина Тараса Франка. – Н. Т.] рассказывали, что получили письмо из г. Львова от Аси ФРАНКО (дочь Петра), которая тоже пишет, что от отца писем никогда не получали и что о письмах Петра просто кто-то распустил ложные слухи".
Хто і навіщо розпускав подібні чутки, сьогодні важко сказати. Але очевидним залишалося, навіть у той час, те, що це була неправда.
У 90-х роках ХХ ст., уже у час незалежності України, зʼявилося ще принаймні три версії загадкового зникнення Петра Франка.
За одними даними – застрелений конвоєм при спробі втечі з поїзда, яким його вивозили на схід, у червні 1941 року на станції Прошова поблизу Тернополя (тобто десь на етапі між Львовом і Києвом).
За іншими даними – страчений у катівнях НКВС влітку того ж року (як варіант – розстріл після увʼязнення під Золочевом).
Ще за іншими – спалений живцем "разом з іншими вʼязнями в одній із сільських хат на Харківщині перед евакуацією". Напевно, що були ще й інші версії, незадокументовані на сьогодні.
Усіляких неперевірених чуток у цей час зʼявлялося багато, оскільки увага суспільства пильно була прикута до розвінчування радянських міфів, пошуку жертв сталінських репресій і заповнення "білих плям" нашої історії.
На початку 90-х років ХХ ст. версію про загибель Петра Франка під Тернополем обґрунтовував у своїх статтях у пресі Роман Горак. Для дослідника "очевидним і доказовим" було те, що Петра Франка та Кирила Студинського з дружиною вивезли поїздом у напрямку до Києва.
Стрижневим аргументом цієї версії стали свідчення депутатки Народних Зборів Західної України Ганни Лінинської (1905 р. н.), яка нібито їхала разом з П. Франком та К. Студинським у одному і тому самому санітарному вагоні.
"Під великим секретом і тільки для вузького кола людей, – пише Р. Горак, – яким беззастережно довіряла, вона [Ганна Лінинська. – Н. Т.] оповіла, що таких депутатів, як вона, вивозили в окремому вагоні. Конвоювали поїзд солдати з Середньої Азії.
Постійно кричали: "Саг вправо, саг влєво – буду стреляй!". Справді їхали санітарним поїздом вночі. Г. Лінинська була в цьому ж вагоні, що П. Франко та К. Студинський. Обидва ще не могли прийти до себе й дуже обурювались, як вчинили з ними.
Було дано інструкцію, що в випадку бомбардування поїзда, всім вийти з вагонів і залягти неподалік насипів. Поїзд справді бомбардували. Десь під Тернополем. Як і було наказано, всі повискакували з вагонів і залягли неподалік.
В один момент Г. Лінинська побачила, як зірвались Студинські та П. Франко, яких особисто знала і які в цей момент лежали неподалік неї, і кинулись бігти в напрямку поля.
Їх втечу перервала автоматна черга. Г. Лінинська ще бачила, як вони попадали. Потім був "отбой тривоги". Всі повернулись у вагон. Петра Франка та Студинських не було.
Поїзд ще трохи постояв, а потім рушив. Г. Лінинська думала, що, можливо, обидва не були вбиті і їх забрали в інший вагон. На пероні у Києві дивилась за ними. Не було. Не було і в "общежитии", куди їх "доставили на отдых".
Від інших дізналась, що після того, коли всі сіли після бомбардування у поїзд, охорона ще довго рискала по полю. Очевидно, здогадувалась, втікали й інші. ˂…˃ Очевидно, тоді ж і охорона закопала трупи Петра Франка, Кирила Студинського та його дружини…".
На підставі цього спогаду Р. Горак схиляється до думки, що П. Франко і К. Студинський загинули по дорозі до Києва під час бомбардування поїзда біля с. Сущина (7, 5 км від залізничної станції у с. Прошова та 26 км від Тернополя), коли вони кинулися "тікати в напрямку поля", їх настигла "автоматна черга конвоїра".
На підтвердження своєї версії дослідник наводив також факт поїздки наприкінці липня 1941 р. доньки Кирила Студинського Ірини Тисовської до Тернополя (25 липня 1941 р. вона була уже у Тернополі) з метою пошуку своїх батьків.
Одначе, "на початку серпня 1941 р. Ірина Тисовська повернулася у Львів без батьків.
Про долю батька не оповідала і всіляко уникала розмови про це…". Згадує Р. Горак і про те, що Зиновія Франко (небога Петра Франка) зʼясувала, що поїзд зі Львова справді доїхав до Києва, але у списку прибулих та тих, хто був поставлений на "довольствие" прізвищ Петра Франка та Студинського не було.
"Отже, – висновує дослідник, – до Києва вони не приїхали або не доїхали".
Щоправда, у статті Р. Горака натрапляємо на низку анахронізмів та неточностей, які заставляють сумніватися у правдивості деяких тез і аргументів публіциста.
Так, він пише, що Віра Франко була схоплена німцями і посаджена в концентраційний табір ще до арешту її батька Петра – у той час, коли Віру Франко було арештовано у вересні 1941 р.!
Хибною є й теза про те, дружина Кирила Студинського на вокзалі впросилася їхати з чоловіком, бо у нього були хворі ноги і він потребував догляду. Насправді ж подружжя Кирила та Леонтії Студинських забрали разом з дому 28 червня о 10 годині. І найважливіше – час бомбардування санітарного поїзда, у якому начебто вивозили П. Франка і Студинських, Р. Горак окреслює датами 22, 23 чи 24 червня 1941 р., коли ж, як ми знаємо, сам арешт відбувся уранці 28 червня.
Не задокументованою є і теза про те, що "жертви були надійно закопані" і "про це було також інформоване начальство НКВД". Усе це лише припущення й авторські домисли.
Попри те ця версія і досі доволі часто виринає в статтях, автори яких в той чи той спосіб звертаються до постатей Петра Франка чи Кирила Студинського.
Деякі дослідники наводять також схожі до розповіді Г. Лінинської свідчення колишнього працівника Інституту суспільних наук, а в роки війни співробітника НКВС, Романа Батога, який також був у потягу, яким "евакуювали" К. Студинського та П. Франка.
За твердженням Р. Батога, серед ночі поїзд зупинився десь в районі жмеринських лісів, де вчених вивели….
Дехто, як ось колишній директор Музею Івана Франка Іван Кияшко (1919–2006 рр. життя, директором Музею був у 1949–1952 рр.), подають саме цю версію смерті Петра Франка і Кирила Студинського як "достовірний факт".
Інші ж, як ось Ю. Кучабський та П. М. Франко, називають її "мало вірогідною", сумніваючись у тому, що хворий на ноги та серце сімдесятитрьохлітній Кирило Студинський і не менш хвора його дружина Леонтія узагалі здатні були бігти.
Одначе, гадаю, те, що Кирила Студинського та Петра Франка, можливо, бачили у поїзді і Г. Лінинська, і Р. Батіг, ще не означає того, що вони були убиті і не доїхали до Києва. От поїздом чи машиною – це уже інше питання…
І тут не можна не навести запис зі щоденника Олександра Довженка від 25 травня 1942 р., у якому відомий український кінорежисер радянського часу зафіксував свій намір написати оповідання про те, як вивозили машиною (sic!) Кирила Студинського і Петра Франка:
"До трагедії України.
Написати оповідання, як на початку страшної всесвітньої трагедії везли зі Львова старого Студинського й Франка.
Як плакав старий, тікав з машини, вередував, як від Волошеком [йдеться про м. Волочиськ, що знаходиться на межі Тернопільської і Хмельницької областей. – Н. Т.] прощався з Україною, як проклинав шоферів, як ображав товариша Приходька образливими лайками, як шофери хотіли під Проскуровим [нині м. Хмельницький. – Н. Т.] убити його, а Приходько не дав. Як сам Приходько був убитий.
Франко мовчав. Старий, що знав ще добре його батька, ненавидів і презирав Франка. Франко боявся, у нього була маленька душа і ніякої пристрасті.
Отруєний націоналізмом, професор академік депутат страждав своїм усім старечим полумʼяним серцем, що билося усе життя в маленькім галичанськім інтересі. Він нас ненавидів, він вважав, що ми його купили й обдурили".
Зрозуміло, що оповідання мало відповідати "духові часу". Звідси й усі оці негативні епітети на адресу К. Студинського і П. Франка. Але цікавим тут є інше: що знав і про що мовчав Олександр Довженко? Звідки йому були відомі усі ці деталі? Хто розповів йому їх?
Можливо, цю історію О. Довженко знав від самого Микити Хрущова, з яким упродовж багатьох років підтримував близькі особисті взаємини, а можливо, від генерала НКВС Григорія Соколова (роки життя: 1904–1973 рр.), який у червні 1941 р. був начальником військ НКВС охорони тилу Західного фронту і з яким кінорежисер мав довірливі приятельські взаємини.
Генерал Г. Соколов неодноразово бував у О. Довженка вдома і чимало розказував про Сталіна, Берію та ін. Про це свідчать записи у щоденнику митця від 10 січня 1946 р. та від 18 липня 1954 р.:
"Я любив сього генерала, сам не знаю чому, як рідного брата. ˂…˃ Він був моїм другом"; "Три года ходил ко мне в дом генерал Г. Г. Соколов под видом знакомого. На "ты" перешел и, видно, человек был хороший, сколько он мне говорил всяких страшных вещей о своем ведомстве и о своем шефе Берии [курсив мій. – Н. Т.]".
Як начальник Головного управління прикордонних військ НКВС СРСР генерал Григорій Соколов брав участь в "обʼєднанні" західноукраїнських земель восени 1939 р. та деякий час навіть жив у Львові. Тож, найімовірніше, генерал цей знав також і Петра Франка. Зрештою, саме його відомство (НКВС) стежило за сином Івана Франка…
Хоч би як там було, але поїздом чи, найвірогідніше-таки, машиною, але і Петро Франко, і подружжя Студинських таки доїхали до Києва.
Так, донька Петра Франка Віра згадувала, що наступного дня, після того, як вивезли Петра Франка разом з акад. Кирилом Студинським (тобто 29 червня 1941 р.), батько зателефонував з Києва до матері:
"Наступного дня – телефонний дзвінок. Голос телефоністки: "Ответьте Киеву". По телефону батько сказав матері, що за нами приїде машина, і зв'язок обірвався. Ніхто не приїхав. Більше – жодних звісток…".
Найстарша працівниця Музею Івана Франка у Львові, Віра Бонь (1928 р. н.) також розповідала мені, що прибиральниця Музею Софія Дутко згадувала, що чула від Ольги Франко з Білевичів, що за кілька днів після його арешту (у час коли ще німці не захопили Львів) Петро Франко зателефонував з Києва.
Окрім цього Віра Бонь переказувала також ще одне свідчення від Марії Кіх (роки життя: 1914–1979), що була у 1958–1970 рр. директоркою Музею Івана Франка у Львові, а у 1939 р., як і Петро Франко, була обрана депутатом Народних Зборів Західної України та як делегатка цих Зборів їздила разом із ним до Києва і Москви.
Тож М. Кіх була добре знайома з Петром Франком. Відтак, коли німці захопили Львів, вона евакуювалася до Києва, де на сходах Верховної Ради бачила Петра Франка. Ці свідчення Віри Бонь задокументувала також під час одного з інтервʼю журналістка Ольга Мельник.
Доволі авторитетним є свідчення історикині і архівістки Наталі Полонської-Василенко (1884–1973), яка була особисто знайома з К. Студинським і у своїх мемуарах, писаних уже на еміграції, згадувала, що у Києві на бульварі Шевченка наприкінці червня або на початку липня 1941 р. зустрілася зі Студинським:
"В останніх днях червня, або в перших липня того ж року, побачила я перед будинком ВУАН, на вулиці Короленка авто, з вікна якого було видно гору валіз. Далі, на бульварі Шевченка я зустріла академіка К. Студинського.
Страшенно схвильований, він почав розповідати мені грімким голосом, як його вивезли разом із дружиною та речами – оце й було авто, яким вивезли його. Він скаржився, кричав, що не хотів їхати, але його силою примусили сісти в авто, і сказали, що везуть просто до Уфи, куди евакуйовано УАН.
Пройшов час, і виявилося, що до Уфи не доїхав ні академік Студинський, ні його дружина. Син його сл[авної] пам['яті] професор Ю. Студинський казав мені, що всі його заходи для встановлення долі його батька були без наслідків. Слід його губився в Києві…".
У справі Віри Франко також значиться, що на початку другої світової війни її батько Петро Франко як такий, що підозрювався у націоналістичній діяльності "был арестован в гор[оде] Львове, этапирован в г. Киев [курсив мій. – Н. Т.] и в связи с военной обстановкой осужден" (документ засвідчує підпис голови комітету держбезпеки при Раді Міністрів УРСР Нікітченка).
Свідчення Віри Франко, Марії Кіх (за посередництвом Віри Бонь), Наталі Полонської-Василенко, документ за підписом Нікітченка утверджують у думці про те, що Петро Франко і Студинські прибули до Києва.
Засвідчує це і ще один дуже важливий документ з грифом "совершенно секретно". Сьогодні він розсекречений.
Це "Расшифрованная телеграмма Вх. №11569", яку о 6.00 год. ранку 6 липня 1941 р. надіслав з Києва нарком (міністр) державної безпеки УРСР Павло Мешик наркому державної безпеки СРСР Всеволоду Меркулову.
Дублікати цього документу отримали також Лаврентій Берія (голова НКВС та Генеральний комісар державної безпеки СРСР), Іван Серов (перший заступник наркома держбезпеки СРСР В. Меркулова), Богдан Кобулов (заступник наркома держбезпеки СРСР В. Меркулова, відомий також як організатор сумнозвісного Катинського розстрілу).
У документі, що мав упродовж 48 год. від отримання повернутися на зберігання в 11 відділення 5 відділу НКГБ СССР і зняття копії з якого категорично заборонялося (!), йшлося:
"Указанию тов[арища] ХРУЩЕВА нами арестованы: Студинский, Франко [йдеться про Петра Франка і Кирила Студинського. – Н. Т.], киевский артист Донец [йдеться про оперного співака Михайла Донця. – Н. Т.]. "Националисты". В связи с тем, что вывести их из Киева затруднительно, считаем целесообразным их расстрелять. ЦК КП(б)У такого же мнения.
Прошу немедленных указаний.
МЕШИК".
На телеграмі стоїть резолюція "ЗА", яку засвідчили своїми підписами Л. Берія, В. Молотов і найімовірніше (бо підпис не чіткий) Г. Малєнков.
Отже, реалізація смертного вироку, який підтверджує ця телеграма, була лише справою часу. А часу якраз у його виконавців не було…
На початку липня 1941 р. у Києві більшовики скоропостижно готувалися до відступу. 1 чи 2 липня 1941 р., як згадував очевидець тих подій, культурний діяч Федір Пігідо-Правобережний, київські установи отримали розпорядження спалити всі архіви, канцелярські справи, 5 липня надійшов наказ звільнити з роботи усіх службовців та робітників.
Спалювалися документи, знищувалися склади, руйнувалися мости. Тоді-таки потопили у Дніпрі і матеріали, напрацьовані до кінофільму "Борислав сміється" за сценарієм Петра Франка і Юрія Дольд-Михайлика.
Усе, що не підлягало евакуації, підлягало ліквідації. Причому нещадно знищувалися не лише культурні чи господарські артефакти, а й люди… Саме тому у цій сумнозвісній телеграмі значилося, що вивезти з Києва "затруднительно", відтак доцільно "расстрелять".
Факт розстрілу мали б засвідчувати так звані "розстрільні списки". У ГДА СБУ збереглася папка з переліком осіб, розстріляних за наказом П. Мешика у червні-липні 1941 р.
Неймовірно моторошний документ: величезні, нескінченні переліки людей, навпроти прізвищ яких лише короткий вирок – "расстрелять", "расстрелять", "расстрелять"…
Одначе серед цих "Матеріалів стосовно розстріляних за розпорядженням наркома П. Мешика у тюрмах НКВС під час військових дій 1941 р." прізвищ ні П. Франка, ні К. Студинського, ні М. Донця немає. Але серед цих "Матеріалів стосовно розстріляних…" натрапляємо на документ із грифом "секретно" такого змісту:
"Секретно
экз[емпляр]№2
Начальнику 10 отдела КГБ при См
СССР – генерал-майору тов. ПРОКОПЕНКО А. В.
гор. Москва.
10 отдел
27 мая
3/3/2162
По Вашему указанию направляем дела со списками и актами на лиц, расстрелянных на територии Украины в период военных действий в 1941 году.
Сообщаем, что из числа проходящих по указанным в списках лиц [йдеться про розстріляних осіб. – Н. Т.], (около 4,5 тысяч человек), по данным І Спецотдела МООП УССР имеются уголовные дела только на 753 чел[овек], которые хранятся в КГБ при СМ УССР и УКГБ западных областей Украины.
Приложение: дела в 6 томах с н/вх. № 23009.
Начальник 10 отдела КГБ при СМ УССР подполковник Н. Гурьянов.
Верно и копию получил Бондаренко". [Курсив мій. – Н. Т.]
Розстріли у Києві на початку липня 1941 р. йшли шаленими темпами. Ба більше: розстрілювали настільки багато людей, що не встигали заводити на них справи і "розстрільні списки" (що і підтверджує наведений вище документ!)
Навіть бюрократична машина спецорганів пробуксовувала від такої кількості розстрілів. Наступні документи засвідчують, що вищі чини неодноразово (по два, три рази) відсилали своїм підлеглим партійцям вказівки завести справи на "расстреляных врагов народа" та надіслати розстрільні списки і т .д.
Одначе з паперами, як видно, не завжди був порядок. Можливо, це частково і пояснює те, чому прізвища П. Франка нема у списках. Бо ж списку такого могло у той час і не бути. Для виконання вироку достатньо було і телеграми, засвідченої підписами найвищих чинів УРСР і СРСР.
Хоч би як там було, але П. Франко, як неодноразово зазначалося у справі-формулярі його доньки Віри, 1941 р. був засуджений до "ВМН" [тобто до "высшей меры наказания"] і "был расстрелян за националистическую деятельность" [курсив мій. – Н. Т.].
На підставі цих доказів можемо ствердити, що Петро Франко був розстріляний. Однозначно, що сталося це не швидше 6 липня 1941 р… Про конкретну дату страти поки що залишається лише здогадуватися…
* * *
PS: Одначе, враховуючи усі відомі на сьогодні джерела, треба, задля відновлення історичної справедливості, згадати також коротко і про третього "смертника"-"націоналіста", що згадувався у "Розшифрованій телеграмі" – про відомого музично-театрального діяча, співака, соліста (бас) Київської опери Михайла Донця.
Як і Петра Франка, його арештували за "націоналістичну діяльність" (невипадково у телеграмі коротко про усіх трьох, Студинського, Франка, Донця, значилося – "националисты"!).
Зі справою М. Донця (№ 147750) у архіві СБУ працював Анатолій Сахно. Окрім цього Галина Дутчак віднайшла і оприлюднила частину документів з Центрального державного архіву громадських обʼєднань України, що стосуються справи М. Донця.
З цих документів стало відомо, що справу на третього фігуранта сумнозвізної телеграми було відкрито на підставі доносів колег за три тижні до початку війни, тобто 2 червня 1941 р. (закрито справу аж 1955 р.).
М. Донцеві закидали те, що "у вузькому колі людей він критикує заходи партії і уряду, пропагує антирадянські пасквільні анекдоти". Арештований 2 липня 1941 р. М. Донець винним себе не визнав, але його таки розстріляли!
Розпорядження на розстріл дав народний комісар держбезпеки СРСР Всеволод Меркулов. Про це довідуємося зі справи М. Донця, а саме з документу з грифом "совершенно секретно", що його підписав начальник обліково-архівного відділу полковник Плетев у грудні 1954 р.:
"В июле 1941 года по распоряжению врага народа Меркулова [23 грудня 1953 р. В. Меркулов засуджений до страти разом з Л. Берією. – Н. Т.] без решения суда Донец Михаил Иванович был расстрелян (см[отри] радио т/телеграмму) [курсив мій – Н. Т.]".
Тобто дозволом на розстріл була сумнозвісна радіотелефонограма, на яку покликається тут полковник Плетев. Смертельний вирок у стосунку до М. Донця було виконано 9 або 10 липня 1941 р.
А далі, як і у справі зникнення П. Франка і К. Студинського, знайомий сценарій: мовчання, викреслення імені з культурного обігу, і блюзнірська брехня родичам (мовляв, загинув від серцевого паралічу під час евакуації з Києва до Уфи), і "офіційна" дата смерті (10 вересня 1941 р.).
Якщо дозвіл на розстріл, який давала радіотелефонограма, у стосунку до Михайла Донця було приведено у виконання 9 або 10 липня 1941 р., то, можливо (це лише припущення!), ці дати стали злощасними і у долі Петра Франка…
За сприяння у доступі до архівів СБУ складаю щиру подяку панові Андрієві Когуту та Володимирові Вʼятровичу; за надані світлини та консультації також сердечно дякую нащадкам Петра Франка – правнучці Марті Гуменецькій та онукам: Іванці Мілянчук, Любі, Петрові, Адріані Галущакам та світлої памʼяті Надії Франко.