Євген Березняк: "Якби не війна, мене б репресували за українізацію освіти у Львові"

Євген Березняк із онуками. Фото: vrazvedka.com

У травні 2007 року журналісти "Газеты по-киевски" Павло Солодько і Наталя Бублій підготували два інтерв'ю до Дня Перемоги - вони сусідили на шпальтах під спільною назвою "Два генерали".

Ішлося про генерал-майора Збройних сил України Євгена Березняка (легендарного "майора Вихора" - керівника розвідгрупи 1-го Українського фронту, яка допомогла визволити від нацистів Краків) і генерал-хорунжого Української Повстанської армії Василя Кука - останнього Головного командира УПА (1950-1954).

Запитання в обох інтерв'ю переважно були однакові і стосувалися Другої світової війни. На жаль, газета припинила своє існування, включно з сайтом. Але інтерв'ю з Василем Куком збереглося, "Історична Правда" його передрукувала. Збереглося й інтерв'ю з Євгеном Березняком.

Сьогодні стало відомо, що "майор Вихор" помер. Редакція ІП висловлює співчуття рідним і близьким ветерана. І публікує два інтерв'ю Євгена Березняка, які доповнюють одне одного - для "Газети по-київськи" і для західноукраїнського "Експресу".

---------------------

- Як ви, викладач, потрапили на фронт, та ще й у розвідку?

- Моя військова біографія почалася по-особливому. Два роки я виконував підпільні завдання в окупованому Дніпропетровську - поширював листівки, передавав зведення "Інформбюро". Тут я пройшов першу школу розвідки.

Після звільнення міста мене зарахували в Московську розвідшколу. Я міг залишитись учителювати, але надивився на злочини гітлерівців і згодився на пропозицію.

Півроку навчання - і був призначений керівником групи військової оперативної розвідки Першого українського фронту. 18 серпня 1944 ми десантувалися на території Польщі.

Євген Березняк, у формі полковника Збройних сил України. Фото: ord.dp.ua

Нас було троє [четверта, радистка, вже була на території Польщі, єдина вціліла після провалу попередньої групи - ІП], а потім група поповнювалася за рахунок збитих військових льотчиків, утікачів з німецького полону - білорусів, росіян, молдаван, узбеків та інших. Наша інтернаціональна група нараховувала 42 людини.

У військовій розвідці гинуло 75%, один з чотирьох десантників мав щастя залишитися в живих після виконання завдання. Моя група під кодовою назвою "Голос" повністю, до єдиної людини вийшла з ворожого тилу. Пощастило нашій групі і тим, що вона стала широковідомою у Союзі і в усьому світі.

- Але ж таємниця ваших подвигів ховалася довгий час ...

- Наші імена були розкриті лише через 20 років після початку війни. Весь цей час в анкетах з обліку кадрів я писав: "Участь у війні. Військова частина № 70480" і більше ні слова. Я не мав права розкривати, які і за чиїм розпорядженням завдання ми виконували.

Ми з моєю радисткою Ольгою ["Ольга Комар", справжнє ім'я - Єлизавета Вологодська, перша дружина Березняка - ІП] потрапили на державну перевірку в підмосковний табір НКВД №174. Слідчий допитував мене про втечу з гестапо, говорив зі мною з недовірою і навіть презирством, як із зрадником. Він міг дозволити собі сказати: "Брешеш, сволото, так бути не могло".

Так, ми втекли з гестапо, а моїй радистці Ользі допоміг піти керівник німецької розвідки Курт Гартман - він довгий час був нашим інформатором. Все це не вкладалося в головах наших контррозвідників. 20 років під наглядом НКВД і КГБ - і тільки в 1965-му нагороджений першим радянським орденом - Вітчизняної війни 1-го ступеня.

За деякий час після визнання нашої групи з'явився художній фільм [за повістю Юліана Семенова з циклу про Штірліца - ІП] "Майор Вихор". У лютому 1968 року "Известия" опублікували статтю "Здрастуй, майор Вихор" про те, що "легендарний Вихор живий, проживає в Києві і працює в Міністерстві освіти України, звуть його Березняк".

За кілька тижнів після публікації я отримав близько 7 тисяч листів із усіх кінців Союзу, Німеччини, Польщі, Югославії та інших країн. Всі просили розповісти, як усе було насправді.

У відповідь я написав книгу " Я - голос", потім була - "Пароль Dum Spiro" (ці слова я прочитав на стіні в камері смертників гестапо "Dum spiro spero" - поки дихаю, сподіваюся "). Загальний тираж моїх книг про війну становить більше 2 мільйонів, видані українською, російською, польською та іншими мовами.

- Чи були чудеса у вашому житті? Випадки, коли ви були впевнені, що з ситуації вибратися не можна...

- Протягом 156-ти днів в операції зі звільнення Кракова ми зустрічалися зі смертю десятки разів. У моїй особистій військовій біографії таких миттєвостей, коли залишалися сантиметри, метри, хвилини, секунди до кінця мого життя, було близько 12-ти, і навіть більше.

Важко вибрати найяскравіший епізод. Коли я був у в'язниці гестапо, мене три дні у визначений час водили на краківський ринок - я видав німцям вигадану легенду про те, що тут у мене призначена зустріч з резидентом діючої розвідки в Кракові. Не було жодного шансу зробити крок вліво або вправо від охорони.

І тут мить: біля мене розпочалася бійка, охоронці відволіклися на постріли. Я вибрав момент і кинувся у натовп людей, поцупив у перехожого капелюх, одягнув на голову і зник. Або ще... Гітлерівці запеленгували нашу радіостанцію і під час передачі приїхали з обшуком у будинок, де ми жили, схопили Ольгу [радистку розвідгрупи, майбутню дружину Березняка - ІП].

Я сховався у криївку - в дощаній стіні сараю для сіна. Вони були в 5-10 см від мене, я бачив їх у щілину, чув весь допит Ольги. Потім вони почали скидати сіно, прохромлювати його багнетами. Бачу, спершу наді мною багнет, потім поруч, а я посередині.

Той допит тривав півтори години. Це була одна з найбільш драматичних ситуацій у моїй військовій біографії. У мене був пістолет, але один тільки постріл спровокував би знищення радистки і всієї групи. Потрібно було витерпіти, змовчати, витримати цю страшну картину тортур, не видати себе. Інакше, можливо, і не було би звільнення Кракова...

- Де ви зустріли 9 травня 1945? Які почуття переживали того дня?

- У Дрездені. Ми тоді вистріляли всі патрони - влаштували салют перемоги. День був дуже теплий, сонячний. Поїхали на озеро з моїм товаришем, керівником іншої військової групи розвідників, пірнали в це озеро і раптом майор пірнув прямо на міну. Прямо в День Перемоги...

А день переможного параду я провів за колючим дротом у таборі НКВД. Питав себе: за що ж я, переможець, потрапив сюди? Була страшна образа тоді. Але претензій до влади не мав і не маю - час був такий. Хоча, можливо, не варто було сусідів просити, щоб 20 років доповідали: хто до мене і коли приходить у гості. Це ображало і принижувало людину.

- А нинішня влада вшановує?

- Зараз я відчуваю повагу особливо підкреслену, ніби нинішня влада вибачається перед нами за радянську. В указі про присвоєння звання Героя України написано так: "За виконання особливо важливих завдань у ворожому тилу і проявлені мужність і героїзм".

У мене Зірка Героя №5. Вона відрізняється від інших, тому що вони нагороджені орденом Держави - ​​тризубом , а я - орденом "Золота Зірка". Такими зірками нагороджені в Україні всього 7 чоловік [зараз 27 - ІП].

- Які у вас були стосунки з націоналістичним підпіллям?

- У 1949 році я працював у Львівському міському відділі народної освіти. Раз заходжу я в кабінет, а телефон стоїть не на тумбочці, а прямо навпроти мого стільця. Я поставив телефон на місце, а під ним - записка: "Пане Березняк, якщо ви й далі так будете вести себе стосовно наших людей, то буде виконане рішення проводу УПА про ваше знищення".

А через два тижні пізно ввечері мені подзвонила моя сусідка, 18-річна дівчинка Ліда. Нервовим переляканим голосом сказала: "Пане Євгене, не йдіть сьогодні додому, бо на вас чекають під брамою хлопці!" і кинула слухавку.

Виявилося потім, що Ліда працювала на УПА - і їй як зв'язковій потрапила інформація про моє знищення. Ліда і зараз жива. Вона була у мене в Києві рік тому. Її діти працюють у мого сина у фірмі.

- Що для вас означає День Перемоги?

- У моїй пам'яті залишилися слова фронтового поета-артилериста Рибалко: "И будет так, необратимо будет: на сцену выйдет в орденах старик. Последний на планете фронтовик. Уйдет и он, участник битвы грозной, с букетом роз и маков полевых. Не забывайте их, пока не поздно, пока они живут среди живых".

Я хотів би звернутися до молоді і до всіх громадян нашої держави - не забувайте їх, поки вони живуть серед живих.

Розмовляла Наталія БУБЛІЙ ("Газета по-київськи")

--------------

ІНТЕРВ'Ю З ГАЗЕТИ "ЕКСПРЕС"

- Ви врятували не лише древній Краків, а й десятки тисяч людських життiв. А яка винагорода чекала на вас за цей подвиг на Батькiвщинi?

- Юрiй Шаповалов ("Гроза") i Ася Жукова ("Груша") отримали грошову премiю у розмiрi 1 тисяча i 500 злотих. А я i моя радистка Ольга "Комар" опинились у фiльтрацiй­ному таборi НКВД.

Взагалi, свою першу нагороду за порятунок Кракова я отримав аж 1964 року, i то не вiд своєї держави, а вiд Польщi. Це найвища їхня вiйськова вiдзнака — Срiбний хрест ордена "Вiртутi Мiлiтарi".

- У чому ж вас запiдозрили, що до табору вiдправили?

- Коли мене десантували на територiї окупованої Польщi 20 серпня 1944 року, я потрапив у гестапо. Але через тиждень утiк. Як? Вигадав легенду, що маю зустрiтись зi зв’язковим на базарi. Мене туди привели, а я, скориставшись облавою жан­дар­мерiї Кракова, неузгодженою iз гестапо, затесався помiж натовпу i утiк.

Схожа iсторiя була i в Ольги: її заарештувало гестапо, а потiм вербував офiцер Абверу. Але на допитах вона примудрилась схилити його на свiй бiк, пояснивши, що вiйну нiмцi програють, а в нього є шанс врятуватись, спiвпрацю­ючи з радянською розвiдкою. Неймо­вiрна iсторiя, чи не так?

Тому в СМЕРШi запiдозрили мене й Ольгу у зрадi. Я все розумiю. Проте бiль вiд такого несправедливого покарання залишився на все життя. Ми слухали радiотрансляцiю про парад Перемоги i вiдчували такий розпач! Чому, замiсть того, щоб радiти з усiма, сидимо, мов злочинцi, у бараках? Невже ми нiчого не зробили для перемоги?

Я й досi не розумiю: хто заважав мене перевiряти рiк, п’ять? Але навiщо було кидати людей за колючий дрiт? Це гiркi спогади для мене.

- Ваш син Василь народився у вереснi 1945 року. Отже, рад­ист­­ка Ольга "Комар" у час тих славних подiй уже була вагiтною?

- Це так. Страшно уявити, чого вона натерпiлась... Але не дала проти мене жодних свiд­чень. На щастя, за два мiсяцi до пологiв Ольги ми були на волi. Але остаточно мене реабiлi­тували лише 1965 року.

Як я пiзнiше довiдався вiд одного з генералiв розвiдки, всi цi роки я жив "пiд ковпаком", i люди, котрих вважав друзями, писали звiти — що я говорю, хто до мене приходить. Те досьє я не захотiв прочитати. Навiщо гiрко розчаровуватись у тих, кому довiряв?

- Куди ви потрапили пiсля табору?

- Повернувся до Львова, де вiд 1939 року i до першого дня вiйни працював на посадi начальника мiського вiддiлу освiти. Хай як дивно це звучить, але та вiйна врятувала менi життя!

- Як таке може бути?

- Коли я потрапив на посаду, мене вжахнула статистика. В українському мiстi на той час було 90 польських, 14 єврейських i лише 3 українськi школи. Я почав переводити школи на українську мову навчання, i вже за рiк їх було 70.

Серед населення це не викликало спротиву. Однак письменниця Ванда Василевська [польська письменниця, комуністка, з 1939-го - громадянка СРСР, дружина українського радянського драматурга Олександра Корнійчука - ІП] написала особисто Сталiну скаргу, що Березняк "извращает понимание национальной политики".

Вже за кiлька днiв приїхала комiсiя з Москви, яка мала завершити перевiрку до кiнця черв­ня. Я розумiв, що наслiдки для мене будуть невтiшними, якщо не трагiчними. Адже Ста­лiн прихильно ставився до панi Ванди, тож московськi гостi були налаштованi проти мене. До того ж секретар обкому Приходько злякався i збрехав їм, нiби я провадив реформу без вiдома обкому. Але 22 червня на мiсто впали першi бомби.

Мене викликали у мiськраду i дали зброю. А за годину я побачив в обличчя пер­ших ворогiв — полонених нiм­цiв-парашутистiв, яких узяли в районi Винникiв. Вони дивились на нас зверхньо, були переконанi, що ось-ось їх визволить їхня армiя. I в цей момент перед очима постали обличчя нiмецьких офiцерiв, яких бачив кiлька днiв тому, — теж нахабнi й зневажливi.

- Ви про що?

- Цей факт замовчується, мож­ливо, почуєте про нього вперше... За три днi до того у ратушi облвиконком дав грандi­оз­ний фуршет для групи нi­мець­ких офiцерiв. Мене теж запросили.

Нiмцiв було чоловiк iз десять, вони нiбито розшукували могили своїх спiввiтчиз­никiв, убитих на початку Другої свiтової вiйни. Вже пiзнiше стало зрозумiлим, що вивi­дували ситуацiю. А там, на фуршетi, їх приймали радо: голова виконкому Нiколаєнко навiть "цокався" з офiцерами чарками i фотографувався. Знiмок потрапив до газет, i бiдоласi потiм це вилiзло боком.

- Чому, пройшовши колосальну пiдготовку, ставши одним з найсильнiших розвiдникiв СРСР, ви не залишились у структурi безпеки по вiйнi?

- Розвiдником я став вiд необ­хiдностi. Але за своєю натурою завжди був освiтянином, вiд­коли двадцятирiчним хлопцем прийшов викладати iсторiю i географiю до сiльської школи. Тому i попросився знову в ос­вiту, куди душа лежить.

Спочат­ку очолював мiський вiддiл, потiм тридцять рокiв у мiнiс­тер­ствi працював. Написав чимало книжок з педагогiки, став членом-кореспондентом Ака­демiї педагогiчних наук. Знаєте, у мене безлiч нагород, але найдорожча — не вiйсь­кова. Це орден за трудову доб­лесть, який я отримав грiзного 1937 року з рук Михайла Ка­лiнiна.

I от що дивно: коли в тоталiтарнi часи я приїхав у Кремль за нагородою, то лише раз на входi у мене запитали паспорта. А потiм дозволили вiль­но ходити по всiх поверхах, роздивлятися.

Зате коли у 2005 роцi президент України вручав менi орден Богдана Хмельницького, то перевiрку проходив i на входi, i бiля гардеробу, i перед входом у зал. I мене щоразу суворо питали, чи маю зброю. Дивно, правда ж?

- Напередоднi Дня Перемоги з року в рiк загострюються суперечки мiж людьми рiзних таборiв, якi воювали за Україну. А деякi полiтики ще й роблять собi рекламу, спекулюючи почуттями людей. Як нам нарештi дiйти примирення?

- Я жив мiж двох ворожих систем i скажу так: люди, якi їм вiддано служили, нерiдко виявляли дивовижне спiвчуття одне до одного. Моя сiм’я, наприклад, дiлила спiльну квартиру з галичанами. Ми дiлилися харчами, i взагалi, були дуже друж­нiми.

Одного разу у коридорi я знайшов сумку з листiвками i зрозумiв, що вони належать моїй сусiдцi Лiдi. А її у той час не було вдома. От як я мав вчинити як комунiст i свiдомий громадянин? Без варiантiв: донести у НКВД. Адже це могла бути провокацiя — ану ж у такий спосiб вас перевiряли?!

А я тi листiвки просто знищив. А Лiдi сказав: "Будь ласка, не принось бiльше таких паперiв додому. I будемо вважати, що я нiчого не знаю". Зрештою, за якийсь час вона вiд­дячила — врятувала менi життя.

Я був на роботi, вже пiзня година. Коли раптом дзвонить Лiда: "Євгене Степановичу, молю вас, не приходьте сьогоднi додому. Бiля брами стоять хлопцi, вас хочуть убити". Я похолодiв. Справдi, напередоднi я знайшов у себе в робочому кабiнетi листа з вироком вiд УПА... Додому того вечора я не пiшов.

Не знаю чому, але вдруге на мене замаху не робили. Вже нинi думаю, що, може, члени УПА порадились мiж собою i зрозумiли, що я — не ворог?

I ще один приклад довiри та людяностi. Я ще нiколи не розказував про те, що у тi часи моя Ольга зважилась таємно охрестити нашого сина... Василь постiйно хворiв, а оця сусiдка Лiда каже: "Це тому, що немовля у вас нехрещене".

I моя Ольга без вагань вiддала найдорожче — рiдного сина — до рук провiдницi УПА. А та, своєю чергою, не побоялась понести до греко-католицької церкви наше дитя. Пiсля хрещення наш хлопчик справдi став мiцнiшим.

- Євгене Степановичу, ви з Єлизаветою Вологодською побували у самому пек­лi, але не зрадили одне одного. Чому ж розiйшлися у мирний час?

- Це справдi важко пояснити. Нас поєднала вiйна, кохання було щирим. Але змiнилися часи, i почуття змiнились. Згодом я одружився вдруге, Ольга теж вийшла замiж. У мене народився син Вiктор.

А ще я маю доньку Валентину вiд довоєнного шлюбу, яка живе у Днiп­ропетровську. У мене четверо онукiв, троє правнукiв. Я щасливий, що всi вони родичаються.

- Ви були знайомi з багатьма вiдомими людьми, якi нинi, як i ви, є частиною нашої iсторiї. Збереглися спогади?

- Добре пам’ятаю свою аудi­єнцiю iз митрополитом Андреєм Шептицьким. На той час пiд його патронатом була гiмназiя, а я був змушений зробити її державною, хотiв цього чи нi. Але найбiльше менi не хотi­лося робити це силою. Тому я попросився на зустрiч до митрополита.

Пояснив ситуацiю, що не я, то хтось iнший зробить цю справу — така полiтика нової держави. I змiнити щось — марнi сподiвання. Андрей Шептицький уважно мене вислухав, ми це питання вирi­шили.

- Ви пережили дуже рiзнi часи, а як оцiнюєте нинiшнє становище України?

- На жаль, за всi роки Незалежностi у нас ще не було при владi чесних i порядних людей, якi б по-справжньому дбали про народ. I менi це дуже болить.

Я завжди любив Україну, був ладен за неї померти. Це не пафос, а правда життя. Я воював за те, щоб простi люди жили у вiльнiй i заможнiй державi. Але наразi ще не дожив до таких часiв...

Розмовляла: Iрина ЛЬВОВА, газета "Експрес"

Дивіться також:

Від Дніпра до Ельби. Чотири Українські фронти

Останнє інтерв'ю з останнім командиром УПА

Заслужений ветеран Підмосков'я виявився колаборантом

Мер Донецька хоче забрати пільги у львівських ветеранів

Фальшиві ветерани. Кремль організував загін "ряжених"?

Італійський ветеран зізнався у затопленні "Новоросійська"

Політика і ветерани. Чудовий текст про 9 травня

Помер останній ветеран Першої світової війни

Інші матеріали за темою "Ветерани"