Війни за віру і війни за волю: як сплелися долі короля, гетьмана й отамана

 

Ця історія - історія непростих стосунків трьох непересічних постатей, водночас славетних і трагічних. Ці люди багато в чому зумовили хід тодішньої історії.

Ян Собеський, Петро Дорошенко та Іван Сірко

Ян Собеський та Іван Сірко були дуже не схожі один на одного.

Запорізький отаман Іван Сірко. Антропологічна реконструкція

Собеський був родовитим магнатом - Сірко походив з небагатої покозаченої шляхти.

Собеський був римо-католик в четвертому поколінні - Сірко тримався старожитнього благочестя.

Собеський бився проти Хмельницького - Сірко вперше з'являється в документах під Жванцем (1653 рік), де в складі козацько-татарського війська бере в облогу королівську армію.

Майбутній король та майбутній кошовий отаман стоять по різні боки фронту.

Але коли татари намагаються взяти в полон та продати в рабство місцевих жителів, Сірко швидким наскоком вдаряє на татарський обоз та визволяє полонених.

Відданість християнству зробила колишніх ворогів вірними союзниками і навіть друзями.

Собеський називав Сірка „тихим, лагідним, лицарським та дуже зичливим. З повагою ставився до майбутнього короля і козацький ватажок.

Гетьман Війська Запорізького Петро Дорошенко

Петро Дорошенко був одним з соратників Хмельницького, який, наскільки вистачало харизми, продовжував Богданову політику - за будь-яких обставин досягти єдності та автономії земель козацької України.

Проте в ті часи досягти цього було неможливо - і не з вини Дорошенка.

Річ Посполита історично була (і всіляко плекала цей імідж) так званим "останнім бастіоном християнства" - щитом, що захищав Європу від зазіхань Османської Імперії і її татарських васалів.

Татари і турки часто перевіряли на міцність Русь та Річ Посполиту - згадати хоча б велику війну 1614-1621 років, відому Хотинську битву за участю Сагайдачного чи похід турецької армії у 1633-35 роках.

Кожного разу козаки та лицарі Речі Посполитої - українці, білоруси, литовці, поляки - ставали на захист християнської віри та християнських земель. Захист віри - ці слова тоді не були порожнім слоганом.

Проте внутрішні проблеми "останнього бастіону" давали про себе знати.

Християнська солідарність чи компроміс заради волі? 1648-1667

 У 1648 році почалося велике козацьке повстання під проводом Богдана Хмельницького, яке поступово перетворилося на громадянську війну, в яку були втягнені і Московське царство, і Кримське ханство, і Османська Імперія.

Король Польщі Ян Собеський

Приборкати повстання було вже неможливо: повстанців так чи інакше підтримали майже всі православні русини - селяни, міщани, шляхта, православне духовенство.

Вже не козаки вимагали більших привілеїв - вже народ вимагав свободи.

Щоправда, різні верстви народу по-різному розуміли цю свободу, що ускладнювало ситуацію і для козаків, і для патріотів Речі Посполитої.

"Нащадки" Хмельницького шукали союзників серед усіх держав, які так чи інакше могли бути зацікавлені в збереженні української автономії.

Це була Московщина, Туреччина, Кримське Ханство, Швеція (хоч і не близький сусід, але все одно ворог поляків та росіян).

Дехто думав і про автономію в складі Речі Посполитої.

Усю трагічність тих років пізніше опише Мазепа в своїй відомій думі, цитату з якої можна прочитати на купюрі в 10 гривень:

Один живе із погани,

Кличе: "сюди, Атамани!

Йдемо матір рятувати,

Не дамо їм погибати".

Другий ляхам за гріш служить,

По Вкраїні і той тужить...

Третій Москві тож голдує

І їй вірно услугує...

В 1667 році Річ Посполита і Москва, стомившись воювати за "спадщину" Хмельницького, поділили між собою Україну по Дніпру. В цьому перемир'ї, укладеному за спиною тодішньої козацької еліти, був і пункт щодо спільної боротьби з Кримським юртом. Це викликало незадоволення Османської імперії.

Правобережний гетьман Петро Дорошенко, мріючи про єднання українських земель, укладає з Туреччиною союзну угоду на вигідних (як йому здавалось) умовах.

Проте багатьом козакам, звиклим величати себе захисниками віри, важко було піти на такий дипломатичний компроміс - християнам іти разом із невірними проти християн.

Яничари - такі ж мушкетери, як і козацька піхота. Нові союзники гетьмана Дорошенка

Частина козаків покинула Дорошенка та обрала гетьманом уманського полковника Михайла Ханенка, який визнав зверхність Речі Посполитої. Коронний гетьман Ян Собеський проголосив Дорошенкові війну, рушив на Правобережну Україну та захопив кілька міст, які визнавали зверхність Дорошенка.

Водночас зв'язував руки татарським союзникам Дорошенка Сірко, ідейний супротивник будь-якого союзу з бусурманами. Він не припиняв боротьбу проти турок і татар у Причорномор'ї, не розуміючи і навіть не намагаючись розуміти великої політики, але керуючись простими переконаннями хрестоносця:

"Бог свідок моєї душі, що я ніколи не ходив в Україну з тим, щоб руйнувати мою Батьківщину; не хвалячись, правду говорю, що всі мої заходи й намагання спрямовані на те, щоб робити шкоду нашим ворогам, бусерменам".

Друг пізнається в біді. Компроміс у Підгайцях. 1667

Восени 1667 року пролунав перший грім майбутньої великої бурі.

Майже одразу після Андрусівської угоди про польсько-московське перемир'я, Дорошенко з татарами та турками (загалом, більш ніж 50 тисяч людей та 52 гармати) вирушає в похід на Річ Посполиту.

Його метою було визволити Правобережну Україну від поляків - після цього можна було починати визволення з-під московської влади Лівобережжя.

Петро Дорошенко

Але ціною цього визволення була угода з іновірцями, дозвіл татарам вільно пройтись землями України (в тому числі і Галичини), грабуючи та забираючи мирних жителів в ясир. Для багатьох підданих Речі Посполитої - як українців, так і поляків - "визвольний" похід Дорошенка був звичайним набігом, який не міг принести нічого доброго.

Тому симпатії неабиякої частини населення Галичини, Поділля, Волині були на боці Яна Собеського, який на той час був польним коронним гетьманом (заступником великого гетьмана коронного) та відповідав за оборону кордонів.

Собеський мав при собі лише 15 тисяч війська, але все одно готувався дати бій та отаборився біля галицького містечка Підгайці (зараз - Тернопільська область).

На початку жовтня Дорошенко почав облогу табору Собеського , який добре укріпив свій табір, але вічно тримати оборону не міг. І тут до табору Дорошенка дійшла звістка - Іван Сірко, вірний союзник Собеського, вдерся до Криму та вільно плюндрує татарські землі.

Татари (які складали чималу частину війська) змушені були спішно вертатись до Криму аби зупинити Сірка. Дорошенко опинився без найсильнішого союзника і змушений був укласти з Собеським мир, визнавши підданство Речі Посполитої.

Костел у Підгайцях, де Собеський і Дорошенко підписали мирну угоду

Собеський, дбаючи про інтереси Речі Посполитої, не забував і про Дорошенка - визначалися чіткі кордони між польськими та українськими землями, коронне військо зобов'язувалося не входити на українські землі, польський гарнізон в Білій Церкві (єдиному осередку королівської влади на Правобережжі) мав зменшитись.

Умови, що їх узгодили Дорошенко з Собеським, були для України вигідні.

Дорошенко фактично був незалежним гетьманом вільних земель, і залишалося втілити головну мрію гетьмана - об'єднання України. Для цього треба було так само шляхом збройного виступу домогтись вигідних умов і для Лівобережжя - або в разі щастя повністю скинути московське ярмо.

Через рік після Підгайців на Лівобережжі починається народне повстання проти московських воєвод, до якого приєднується Сірко, а згодом - і Дорошенко, який хоч і ненадовго, але проголошує себе гетьманом цілої України.

Дорошенко на роздоріжжі. Сірко і Собеський. 1669-1671

Собеський, який після Підгаєцької перемоги став із польного гетьмана вже великим гетьманом (одна з найпрестижніших посад у королівстві - щось середнє між міністром оборони і закордонних справ), активно листувався з Дорошенком, намагаючись примирити його з Річчю Посполитою.

Польські магнати (переважно з економічною метою) хотіли міцно сісти в своїх землях та запровадити свою владу та свої закони, не рахуючись при тому ані з Підгаєцькою угодою, ані з козаками, ані з власними правителями. Собеський та навіть король не могли ніяк зупинити магнатське свавілля.

Щойно Дорошенко перейшов на Лівобережжя - магнати вводили в Україну війська. Дорошенко спішно вертався на правий берег Дніпра - а його лівобережний намісник Дем'ян Многогрішний в той час укладав договори з Москвою. В Польщі ж на сеймах та в сенаті не хотіли чути нічого про умови Дорошенка щодо Гетьманщини.

У пошуках виходу з цієї ситуації навесні 1669 року гетьман вирішує прийняти турецьке підданство. Восени того ж року з Оттоманською Портою укладається угода про військовий союз - козаки з турками разом борються проти Речі Посполитої, Україна визнає зверхність султана, а в українських містах розміщуються турецькі залоги.

Кам'янецьку фортецю вороги змогли взяти тільки двічі - у XIV сторіччі це зробив Вітовт з литовцями, а в 1672-му - Дорошенко з турками. Фото: жж-юзер fil-in

Зате українці не платять податків, а турецькі залоги не грабують та не уводять у полон населення України, не руйнують церков та не перетворюють їх на мечеті. Починаючи війну з Москвою чи Польщею, турки не укладають мирної угоди без згоди гетьмана.

Цього кроку боялися і Собеський, і Сірко. Тепер турки мали вільний прохід по українським землям, а також сильних союзників.

Річ Посполита - і без того слабка після війн та негараздів - приречена була на поразку в майбутній війні. Собеський не мав достатньо війська, щоб зустріти ворога в полі. Магнати ж не мали жодного бажання відволікатись від власних справ для захисту держави.

Єдиною надією Собеського залишався Сірко - поки він робив набіги на турецькі і татарські землі, ані хан, ані султан не могли спокійно йти з великими силами походом на Річ Посполиту.

Щоправда, король та сенат додавали проблем: у 1671 році король призначив гетьманом Правобережжя згаданого вище Михайла Ханенка та доручив Собеському встановити владу Ханенка, скинувши Дорошенка.

У відповідь Дорошенко з татарами (20 тисяч кримців та ногайців та тисяча турецької кінноти) рушив проти Ханенка та поляків. Протистояти йому змушений був Собеський з 12 тисячами найманців та козаками Ханенка.

Сутичка за турецький прапор. Картина XIX сторіччя

До Собеського приєднався Іван Сірко з запорожцями. Під час цього походу запорізький отаман та великий гетьман особливо тісно здружилися. Собеський, вражений чеснотами запорожця, навіть хотів зробити Сірка гетьманом Правобережної України. Але того не хотів ані король, ані сам Сірко.

В реляції до короля Собеський, вихваляючи чесноти Сірка та запорожців, писав:

"Сірко людина дуже тиха, лагідна, лицарська; здається, - дуже жичлива й має велике довір'я у Війська Запорозького. Низові козаки заступаються за найменшу кривду тутешнім людям і раз у раз, при найменшій оказії, кажуть: підемо назад до Січі".

Проте майбутній король (а з 1674-го Собеський став польським королем Яном Третім) став заручником недолугої політики польського уряду та сваволі власних підлеглих - попри всі його накази і погрози польські жовніри часто грабували міста та села, знущались над жителями.

Це зумовило подальший розвиток подій: Дорошенко відійшов назад до Чигирина та почав готуватись до спільної з турками війни проти Речі Посполитої та Москви.

Хрестовий похід. 1672 і далі...

Влітку 1672 року турецький султан рушив на Річ Посполиту на чолі 200-тисячного війська. До нього приєднався Дорошенко з татарами.

Велика українсько-турецько-татарська армія захопила Кам'янець - столицю Подільського воєводства. Собеський зі своїми загонами не міг протистояти султанським силам, інші війська сиділи на залогах по містах та фортецях.

Сірко був захоплений та виданий росіянам, які відправили його до Сибіру. Без отамана запорожці не ризикували (а може, й не хотіли) ефективно діяти проти татар та турок.

Кафедральний костел у Кам'янці став головною мечеттю. Після того, як у 1699-ому турки пішли з Поділля, прибудований до костелу мінарет не стали руйнувати - просто поставили зверху скульптуру Богородиці

Загарбники дійшли до самого Львова та нарешті уклали в Бучачі з королем мирний договір, за яким до Туреччини відходить усе Поділля та Правобережжя. Потім турки рушили на Київ, захопили його та зруйнували.

Дорошенко закликав населення України не чинити опору військам султана та забезпечувати їх провіантом - так він сподівався уникнути масових вбивств. Проте турки з татарами вчинили на підкорених землях страшні грабунки, вбивали мирних жителів, уводили їх в ясир.

Так Дорошенко, бажаючи визволення рідної землі, сам став винуватцем її плюндрування. Тепер головною справою усіх, хто дбав про батьківщину, стала боротьба проти турок.

І головним героєм цієї війни став гетьман Ян Собеський.

По-перше, він очолив опозицію королеві. Ганебний мирний договір з турками не був визнаний сенатом, і Собеський отримав підтримку патріотично налаштованої польської та руської шляхти.

Рейд Собеського (червоним) проти набігів татар (синім) у 1672 році

Водночас він домігся, щоб росіяни звільнили з Сибіру Івана Сірка. Росіянам Сірко тепер був теж потрібний - захопивши Київ, турки загрожували самій Московщині. Маючи тепер належну підтримку, Собеський починає збирати військо з боєздатної шляхти та правобережного козацтва. Також на підтримку гетьманові прийшло литовське військо.

Тепер, коли в розпорядження Собеського було більш ніж 30 тисяч війська, він міг починати свій хрестовий похід, метою якого було визволення християнської землі та християн з іновірної неволі.

В цей час Сірко, щойно повернувшись з полону, почав походи на Очаків та Аслан-кермен (нині - Любимівка Каховського району Херсонщини), послабляючи тим самим турецьку армію і татар, які, маючи під боком Сірка, не могли спокійно вийти з Криму.

Cірко пише листа султану, що його влади над Україною не визнає і пропонує поцілувати себе в ... З картини Репіна

Дорошенкові він відправив листа, де висказав гетьманові усе, що про нього думав:

"Роздивися й уваж, вихрувата голово Дорошенку! Чи щира до тебе приязнь бусурманська, яку купуєш у них за християнські голови й душі, що лишаються під твоїм рейментом? Чи батьківською є бусурманська до тебе ласка, за яку платиш дорогоцінними християнськими душами? Тільки ж високоум'я твоє і незгода з нами є початком і знаменням не чого іншого, лише запустінням власної вітчизни..."

Цим листом Сірко офіційно почав війну проти Дорошенка та турків. Не в останню чергу завдяки Сіркові Собеський і зміг організувати належну кількість війська, якому турецький полководець Гусейн-паша зміг протиставити тільки 35 тисяч турків.

В листопаді 1673 року відбулася відома битва під Хотином, де Собеський розбив турків та оволодів Хотинською фортецею.

Хотинська фортеця на правому березі Дністра. Хто бачив радянських "Трьох мушкетерів", має її пам'ятати - у фільмі вона зображала Ля Рошель

Не останню роль в перемозі Собеського відіграли козаки Ханенка. Літопис Величка згадує:

"При поразці турків від Собеського під Хотином хоч і небагато було козацького, Ханенкового, війська, як явилося з розповіді старих козаків, що там були, однак вірною своєю службою полякам та лицарським серцем виявили вони Короні Польській значну вислугу і при перемозі турків були їм найголовнішими супротивниками. Від того турчин роз'ятрився не так на поляків, як на козаків".

Перемога під Хотином допомогла Собеському здобути королівський престол. Відтепер король, він мав більше можливості для ведення війни - і ці можливості він використав.

Правобережні козаки, що не хотіли підкоритись туркам, були чи не найефективнішою частиною королівського війська, а час від часу до них приєднувались і запорожці, які зазвичай діяли на півдні, роблячи набіги на турецькі і татарські землі.

Собеський в цій війні діяв переважно невеличкими мобільними загонами, які складались переважно з кінноти - гусар, козаків, рейтарів.

Ян Собеський під Хотином. Турки окопалися на лівому березі Дністра (табір ближче до глядача) і на правому, під самою фортецею, використавши шанці Сагайдачного 1620 року. Під час штурму коронна піхота зробила прохід у таборі і туди вдарила улюблена Собеським важка гусарська кіннота (цю атаку зображено на протилежному березі, в напрямку фортеці). Турки панічно тікають на з правого на лівий берег Дністра, щоб відступити у Кам'янець

Участь в цих війнах правобережних козаків та запорожців важко недооцінити - набіги Сірка на причорноморські землі не давали султанові та ханові відправити на Поділля і Правобережжя великі сили, а правобережні козаки залишалися невід'ємною складовою усіх військових формувань Собеського.

Зірка Дорошенка починає занепадати. Гетьман втратив колишній авторитет та владу і через рік змушений був присягнути на вірність московському цареві. Присягу від нього приймав Сірко, який робив все, щоб зберегти владу і пошану до гетьмана та обіцяв йому підтримку запорожців.

Проте Москві було замало присяги на вірність - на Лівобережжі гетьманував ставленик Москви Іван Самойлович, а мати двох гетьманів цар не хотів. У 1676 році Дорошенко зрікається гетьманства.

Незважаючи на колишнє бажання гетьмана закінчити своє життя в Україні, царські урядовці вивозять його до Москви, а згодом - до Вятки, де призначили його воєводою та дарували маєток в Ярополці.

Разом з ним переїхала до Ярополця і його родина. Онуки колишнього гетьмана зростали на його очах, і майже всі вони зв'язали своє життя з Росією, невід‘ємною частиною якої на довгі століття стала колишня Гетьманщина.

Могила Петра Дорошенка. Село Ярополець Волоколамського району Московської області

Праправнучкою гетьмана була Наталія Миколаївна Гончарова, дружина Пушкіна. До речі, саме за ініціативи великого російського поета на могилі українського гетьмана було встановлено каплицю...

Іван Сірко та Ян Собеський померли на рідній землі: король - в своєму палаці під Варшавою, запорізький отаман - в своєму маєтку в Мерефі на Харківщині, на пасіці.

Могила Яна Собеського. Вавельський замок у Кракові

І Сірко, і Собеський бачили, що відбувається і з Річчю Посполитою, і з Гетьманщиною. Король не міг дати собі раду з непокірною шляхтою та магнатами, запорізький отаман, який не менше Дорошенка мріяв про волю та єдність України - не міг зупинити розділення батьківщини та перетворення її на безправну провінцію.

До речі, Вічний мир із Росією 1686 року, який продовжив Андрусівський розділ України по Дніпру, підписав саме Собеський.

Могила Івана Сірка. Село Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області

Єдине, що могло тішити двох старих лицарів - це те, що разом вони змогли врятувати Європу від османів.

Щоправда, обидва вони не дожили до підписання Карловицького миру, коли турки остаточно втратили і Кам'янець, і Поділля, і Правобережну Україну.