В лісах під Бродами. Подорож місцями боїв дивізії СС "Галичина". ФОТО

Межею Бродівського і Золочівського районів Львівщини проходить Головний Європейський вододіл - з одного боку ріки течуть у Балтійське море, з іншого - в Чорне. Горби, ліси, яруги...Якраз гарне місце для оборони.

Тут у липні 1944 року вершилися героїчні справи. Перший Український фронт Червоної армії проривався крізь позиції Першої Української дивізії військ СС “Галичина”.

Я і ще двоє знайомих поїхали сюди у липні 2009-го - через 65 років. За Бродами, під селом Ясенів треба звернути з траси “Київ-Львів” ліворуч, за вказівником “Золочів”.

За кермом нашого старенького "гольфу" - мій найкращий друг Андрій Кухтарук. Галичанин до мізку кісток, він мріяв побувати у цих краях чи не все життя.

Під Бродами загинув старший брат його діда. Мій чернігівський дід у цей час воював у Першому Українському, теж оточував німецьке угрупування “Північна Україна”, у склад якого входила “Галичина” - тільки північніше Бродів, від Радехова.

“Заради чого загинув брат твого діда? - знову починаю я дратувати Кухтарука. - Щоб кількасот львівських інтелігентів урятувалися втечею на Захід? Заради того, щоб німці устигли евакуювати штаби? Заради Гітлера? Пішов би краще в УПА”.

Андрій мовчить, він уже не сприймає мої підколки серйозно. Потім раптом каже, включаючи сигнал лівого повороту: “Йому було 18 років. А в УПА з наших потім теж пішли”.

 Фільм зі спогадами кулеметника Міджака

"Якраз уранці їхня піхота почала наступати, ми стали стріляти, ті впали, - розповідає кулеметник дивізії “Галичина” Олесь Міджак, стоячи під колонами костелу в Підгірцях. - Знову побігли, ми знову стріляти, знову впали. Тоді вони пустили танки, а отут якраз за костелом стояли пушки вкопані, протитанкові...”

Насправді пан Міджак говорить із екрана ноутбука, який стоїть на капоті нашого авто.

Ми дивилися шматочок фільму зі свідченнями колишніх солдатів “Галичини”. Cидимо на сходах під цими ж колонами у Підгірцях. Довкола фотографуються екскурсанти.

Костел у Підгірцях. Фото: "Замки України"

“Ось тут десь були ті гармати, - показую я рукою на галявинку під костелом. - Давай копати”. Але Андрій не згоден: “Подивися, скільки довкола людей! Їдемо подалі у ліс, шукати позиції”.

Оглядаємо ще місцевий замок, відомий переважній більшості українців тим, що довкола нього як французького Лувру бігав д'Артаньян-Боярський у радянських “Трьох мушкетерах”. І рушаємо далі на південь.

Дорога вузька і гориста, як у Карпатах. Тут сходяться кілька масивів Подільської височини – зарослі лісом, дикі і скелясті.

Підгорецький замок - перлина "Золотої підкови Львівщини", оповитий купою легенд.

У селі Сасів за мостом через незвично вузесенький Буг нас зупиняють міліціонери.

Це вже не вперше за довгу поїздку з Києва, та й не дивно: машина доволі стара і має стрьомний номерний знак КРП - кримська серія 15-річної давності. Сучасні даішники таких літеросполук не знають, тому часто зупиняють “просто так”.

Але все в порядку. Машина і агрегати – не крадені, в салоні – мінералка, намет, який не вліз у багажник, та й ми втрьох – я, Андрій і його дружина Світлана. Власне, вона і є власниця цього чудового авто. Іноді вони з чоловіком їздять ним на Сиваш стріляти птицю і зайців, тому в салоні можна знайти пір'я і пух.

Світлана – корінна кримчанка, зі степової частини півострова. Її батько – росіянин, мама – українка, дідусь служив у спецвійськах МГБ і став інвалідом, підірвавшись у замінованій криївці.

Заради Світлани Андрій повернувся із Бостона, де півтора роки працював на власній будівельній фірмі. Зараз вони працюють у Києві, іноді смішно сваряться українською і емігрувати не збираються.

Дерев'яна церква ХVIII-го сторіччя у Сасові

Ми прощаємося з міліціонерами і звертаємо з траси “Ясенів-Золочів” ліворуч, на схід - за вказівником “Колтів”.

Дуже добре, що правоохоронці не зазирнули в багажник: там під рюкзаками лежать дві саперні лопати – мала й велика – і потужний міношукач. Володіти ним не заборонено, але довелося б витрачати час на безсенсові суперечки з міліцією, а день же не безкінечний.

Андрій налаштований на рішучі пошуки речових доказів боїв.

Ми зі Світланою з іронією ставимося до цього бажання – бо їхати сюди з цією метою не мали особливого натхнення, та й що за кайф копатися по бойовиськам? Якщо Андрій хоче подивитися, де воював брат його діда, то Світлана налаштована мандрувати замками, яких довкола вистачає, а я просто хочу полазити дикою природою між Бродами і Золочевом.

Абияк асфальтована дорога іде уздовж Західного Бугу, який витікає під Колтовим. Тоді, в липні 1944 року тут свій військовий геній укотре виявив сумчанин Павло Рибалко – радянський генерал-танкіст, який уміло поєднував дії танків і піхоти. Готуючись до поїздки, я начитався класних репортажних мемуaрів про те, як воював Рибалко, і розповідаю Андрію і Світлані про “Колтівський коридор”.

Тоді, 16 липня 1944-го, бійці Першого Українського таки знайшли слабке місце у німецькій лінії оборони. Український генерал прийняв дуже ризиковане рішення – провести у вузесенький коридор шириною 2-3 кілометри дві танкові армії.

Вони з'їхали у витоки Бугу з відрогів гір, сотні танків, із піхотою на броні, по болоту і піску, через ліс, на героїзмі саперів, під постійним обстрілом з довколишніх висот, по одній вузесенькій дорозі, долаючи німецькі контратаки, ризикуючи бути знищені єдиним авіанальотом – прорвалися до Сасова, а звідти, вирвавшись на оперативний простір, далі на захід, аж до Львова.

Так одні українці оточили інших під Бродами.

Зупиняємося, не доїхавши Колтова. Довкола – горби, якими 65 років тому дивним вигином довкола Бугу – у формі літери S – проходила німецька оборона.

“Тут наші були?” - питає Кухтарук. “А хто в нас сьогодні наші?” - жартує Світлана. “Та й ті, й ті, в принципі”, - каже Андрій.

Ми сміємося, відійшовши в тінь подалі від вузькою смужки асфальту. Сонце, вода, ялиновий ліс – аж не віриться, що на цьому ж місці під безперервною зливою рвалися снаряди і ревіли сотні моторів.

Свідчення старанної підготовки експедиції ))

“В даному випадку я питаю, хто тримав оборону на місці прориву", - уточнює Андрій. У його голосі чується певна ревність - хто ж виявився слабкішим під радянським ударом, німці чи дивізійники?

Я розгортаю наші карти. “Схоже, німці, - кажу Кухтаруку. - 357-ма піхотна дивізія. У перші дні битви "Галичина" була за тими горбами, на північ. Сюди хіба що з міномета могли дострілити”.

“Дивіться, що я знайшла!” - раптом кричить Світлана. У руках в неї – тріснута радянська каска, уся в іржі. Напевно, у поспіху танкового маршу загубив якийсь піхотинець чи сапер.

Ось і перший трофей! Ми крутимо його в руках, фоткаємо.

“А давай залишимо, - зненацька зміненим голосом каже Андрій. - Раптом це з убитого. Їдеш отак на броні, а тут із міномета ба-бах!”.

Радянська каска з "колтівського коридору". Їх тут багато, бо в одному місці скупилося безліч людей і техніки

Ми залишаємо каску там, де знайшли, і повертаємося до машини.

Копати збираємося на кордоні двох районів – де поменше людей, багато лісів і боліт. Ми вивчили мемуари радянських офіцерів і бійців “Галичини”, форуми любителів покопатися на місці боїв, маємо сучасну українську і стару польську кілометрівки.

У Колтові ще раз переїздимо потічок з голосною назвою Західний Буг. За кілька кілометрів, за селом Верхобуж асфальт зникає і дорога перетворюється на колію посеред поля. Часто доводиться виходити, щоб зменшити осадку “пепелаца”.

Дорога викладена камінням – очевидно, це старовинна “траса” Золочів-Броди, яка згадується у спогадах. Уздовж неї має йти перша лінія оборони дивізійників.

1944. "Радист у становищі" (фото і підпис з сайту "Единое Отечество")

Людей немає, і ми орієнтуємося за компасом. Переїздимо через витоки Серету (притоки Дністра) і нарешті втрапляємо в ліс. Звертаємо на якусь просіку і на новоявленому ентузіазмі намагаємося їхати по бездоріжжю, але глохнемо у болоті. З-під капоту валить дим, грязюка, яка попала на двигун, огидно смерить.

...Через дві години ми вже стоїмо табором посеред лісу. Машину вимито і замасковано, на ватрі булькає рис, а за 100 метрів від табору справді виявилися окопи і бліндажі. Кухтарук пишається, ми зі Світланою заінтриговані.

До темряви залишається ще кілька годин, і ми бродимо з ліхтарями на чолах уздовж захаращеної лінії оборони. Виявляється, шукати – захоплююча штука! Я, забувши свою іронію, тягаю велику лопату і з ентузіазмом відкидаю глинистий ґрунт.

Цілком можливо, що попередня фотка була знята саме тут

Перша знахідка – проіржавілий колючий дріт. Друга – теж. Третя – чималий цвях. “Пі-пі-пі”, - тривожно пищить апарат, і у відкинутій землі ми знаходимо щось схоже на ґудзик, з двома вушками і якоюсь цифрою.

“Щось не схоже на бої, - каже Андрій. - Коли ми копали на Букринському плацдармі, то гільзи можна було здавати в металолом кілограмами. Так, зараз спати, а вранці ідемо на інший кінець лісу – там має бути друга лінія оборони, куди вони відійшли 16 липня”.

...О шостій ранку нас будить щось схоже на трактор, що під гучні звуки Кузьми Скрябіна суне битою дорогою, з якої ми учора звернули.

Їмо холодний плов, гріємо каву і вперед – на захід, через яри. Згідно з мемуарами і польськими картами 1930-их років, тут мають бути села Гута-Пеняцька і Гута-Верхобузька, через які й тяглася оборонна лінія. На сучасній карті цих сіл немає, і тільки позначки “пам'ятник” свідчать, що колись замість лісу тут жили люди. Цікаво, що це за пам'ятники?

Сам ліс схожий на черкаський Холодний Яр – болота, яри, єгерські годівнички для тварин, закинуті стежки... Щось гучно і страшно чи то рикає, чи то верещить. На хвилю ми перелякано присідаємо, хапаючись за лопати – а потім згадуємо, що на Черкащині так само ж кричали косулі. І правда, за хвилину через стежку перебігає, ледь торкаючись копитцями землі, молоденька олениця.

Так ми йдемо більше години, дивляючись за компасом і залишаючи мітки на розвилках – щоб устигнути повернутися. Довкола глушина.

Судячи з мапи, позиції мають бути десь поруч, але села нема і сліду. Болото відступає, ліс рідшає, дорога потроху кращає, ми йдемо паралельно їй, шукаючи залишки земляних укріплень, і чомусь шепочемося замість нормально говорити. Це все схоже на фільм “У серпні 44-го”.

Кухтарук досліджує кабанячий сховок

“Знайшов!” - каже Андрій, але я вже й сам бачу геометрично правильні рови і ями.

Система оборони тут не така розгалужена, як на місці нашої стоянки, зате чимало залишків бліндажів. Лісники акуратно завалили кожне місце хмизом. “Може, артилерійська позиція?” - азартно скручує докупи частини міношукача Кухтарук.

Є проблема – ми забули навушники до приладу, а регулятор гучності на ньому зламався. Тому наше пересування лісом супроводжує гудіння, а якщо в землі є якесь залізо – противне гучне пікання.

“Кабани порозбігалися точно...” - бурмотить Андрій, поки я порпаюся в опалому листі. О, знову дріт! - цього разу телефонний. Не зняли зв'язок - виходить, відступали у поспіху?

Про кабанів – не перебільшення. Довколо – купа слідів ратиць, земля біля дубів порита, посеред колишнього окопчику чи кулеметного гнізда – ціле ліжбисько, наче гігантська квочка вмощувалася.

Помічаємо далі на заході просвіт – там вочевидь поле. Я йду на розвідку, подивитися, де ж село і чи немає в ньому людей, яких насторожило пікання в лісі. Навкруги – мертва тиша, тільки іноді пі-пі-пікає міношукач або хрустить гілка під Андрієвим черевиком.

І тут попереду я бачу хрести і білі камені. Порожнє поле і на узліссі – цвинтар. Жодного села немає.

Тут нікого не ховають уже 65 років

Цвинтар нагадує ельфійські руїни - як я їх уявляв у дитинстві, читаючи Толкіна. Прості білі скульптури, занедбані хрести. Написи польською. “Тут спочиває Софія Шміцельська. Народжена у Гуті-Пеняцькій, померла у 62 роки. 1929”. “Францишек Бернадський. 1878-1936. Спочивай у мирі”.

Всі дати смерті – не пізніше 1940 року. Де ж я чув цю назву - “Гута-Пеняцька”? Зв'язку нема – і в гуглі не знайдеш.

Далі, скільки видно око – піднімається поле. Я повертаюсь у ліс – Андрій знаходить в основному телефонний дріт і цвяхи, через що трохи роздратований. “Ну вони ж тут були тільки день, потім пішли на Підгірці, - припускаю я. - А там уже, коли з оточення виходили, точно багато заліза полишили”.

Францишек (1869-1932) і Альфонсина (1871-1934) Кобилянські

Ми йдемо вгору по полю – на вершині стоїть щось біле, здається пам'ятник, подібний до тих, що на цвинтарі.

“Дивись, тут уже копали, - Кухтарук показує характерні квадратні ямки. - Ось чому ми нічого не знайшли”. В ямках і вивернутій із них землі – суцільна цегляна крихта. Тут справді колись було село. Його чомусь переорали.

Піднімаємося, і стаємо. Тікати пізно – за 100 метрів від лісу, іде чоловік. Він поспішає саме до нас.

З іншого боку, це йому потрібно нас боятися. Вимазані глиною, з лопатами і міношукачем, в брудно-білих “городніх” рукавичках на руках, ми рушаємо назустріч, все далі виходячи на відкрите місце.

Довкола – голий чималий пагорбкуватий простір, зусібіч оточений лісом. На далекому горбі, через заліснений яр – щось дуже схоже на мисливську вишку на довгих палях. Ближче – якесь нагромадження каміння. І силует хреста з двома плитами я вже десь бачив...

Розбита кам'яна фігура на честь Святого Антонія - все, що залишилося від села

Дядько підходить і просить закурити. Наш одяг і апаратура йому не в дивину – виявляється, такі тут регулярно ходять. Звати нового знайомого Богдан, він із сусіднього Жаркова, звідки сюди є прекрасна дорога, по якій зручно заїхати прямо на поле замість лазити по заболоченому лісу.

“Ющенко зробив”, - пояснює Богдан якість дороги. І я раптом згадую журналістські будні, чергову новину і фоторепортаж на УНІАН – наш президент разом із Качинським і якимось чиновниками стоять простоволосі під мокрим снігом на фоні хреста з двома плитами. На фото це місце виглядало значно цивілізованіше.

Богдан розповідає про спалену Гуту-Пеняцьку

“Велике було село, польське, - звично розповідає Богдан. - Німці у війну спалили. Загнали всіх у церкву, то майже ніхто не втік. І так ніхто й не вернувся. Родичі своїх поховали, а після війни совіти тут усе бульдозерами зрівняли”.

Вже пізніше, у Києві, я поцікавився долею Гути-Пеняцької. Трагедія, характерна для тієї війни, де сплелося купа військових і національних інтересів.

Українські радянські партизани, які спиралися на місцевий загін польської самооборони, обстріляли німецький загін, яких сприйняли за УПА, і вбили кількох німців. Результат – ганебна каральна акція у фірмовому стилі наці, і кількасот жінок, стариків і дітей, які задихнулися в наповненій димом церкві.

У моторошній мовчанці ми стоїмо біля пам'ятника. Поруч – кілька саморобних хрестів.

“Музичак, Сірощуки, Рисицькі... Войцеховські – дідусь, дядько і тітонька”. На кожному приписка - “zmarl 28.02.1944”. За чотири місяці до Бродівського котла.

Далі – радянський пам'ятник, вже зарослий травою і без жодного напису. Це все, що залишилося від чималого села в кількадесят дворів.

За 20 метрів від цього місця - окопи

“Таке си скоїло – свої в своїх стріляли”, - каже нам Богдан. Він не хоче ділитися спогадами своїх родичів про липень 1944-го, хіба що в загальних рисах. “Там були сильні бої, – показує на захід, - де вони з котла пробивалися”. Мовляв, там є що копати. 

Ми говоримо про життя, про заробітчанську еміграцію, про те, що знову почали засівати поля, що в Бродах можна теж добре заробити “на тому нафтопроводі”, про дику звірину в лісі, аж доки виясняється, що на мисливській вишці по вихідних (а сьогодні неділя!) чергує єгер з біноклем і всюдиходом.

Тут ми швидко прощаємося, і повертаємося під прихисток лісу. Бо ще за мисливців нас приймуть.

Обстежуємо окопи, які тягнуться якраз на південь – туди, де мисливська вишка. Знахідки мінімальні – дріт, цвяхи й фольга - зате й лякаючих людських решток немає. Андрій згадує німецьку вогневу точку на Букринському плацдармі, в яку влучив снаряд – купа гільз впермішку з потрощеними шматочками кісток.

Пакуємося і рушаємо назад, шукаючи своїх міток. З собою не беремо нічого - копали заради цікавості, а не здобичі.

Переважно мовчимо. Війна – яка все ж таки огидна річ!

Костел у Пеняках - посічений кулями і осколками

"Знаєш, Андрію, - на півдорозі кажу я Кухтаруку. - Тепер я можу зрозуміти цих хлопців. Але виправдати навряд чи". "Нічого, - відповідає він, - Добре, що розумієш. Ми ж один в одного стріляти не будемо?"

"Не будемо, - кажу. - Ти мені як брат". Обнімаємося і йдемо далі. Велика саперна лопата приємно відтягує стомлене плече.

На стоянці Світлана нетерпляче чекає нас із обідом. Швидко їмо, щоб устигнути заїхати до Підкаменя. Андрій відходить убік - перевірити міношукач перед тим, як його скласти. Той пищить. За інерцією ми хапаємося за лопату. Обойма!

"Гей, добрі залізні птиці - і сплять усі п'ять у кублі..." (з вірша Майка Йогансена "Робітникові Заходу")

Ціла обойма до німецького карабіну – гільзи латунні, а не залізні, як робили ближче до кінця війни. Гарно комплектували "Галичину".

Це наша найбільша знахідка, бо більше похвалитися особливо нічим. “З такими пошуками краще поїхали в Крим, після сезону по пляжу з міношукачем пройтися”, - підколює Андрія дружина. Він добродушно посміюється.

Ми вибираємося на “трасу”, виповзаємо з лісу до села Пеняки, тут нас у хмарі пилу супроводжують троє підлітків на одному мопеді.

Дзвіниця біля костелу в Пеняках

В Пеняках починається асфальт, ще за кілька хвилин на горизонті виростає Підкамінь – уже цілком туристичне місце. І тільки сліди від куль на небілених дзвіницях костелів нагадують про тутешній липень 1944-го року.

За даними радянських джерел, під Бродами загинуло близько 38 тисяч німецьких солдат.

На цьому цвинтарі під Золочевом поховані і дивізійники, і радянські бійці, і німці. Фото: "Замки України"

За даними радянських джерел, щодня у Львівсько-Сандомирській наступальній операції гинуло 6027 бійців Першого Українського фронту. За тиждень боїв під Бродами – це біля 42 тисяч.

Скільки з цих 80 тисяч були українцями, ми точно не знаємо.

Костел-фортеця в Підкамені. XVI сторіччя зі слідами ХХ-го

Відвідавши Підкамінь, рушаємо далі, в сторону Почаєва (спершу православного, потім греко-католицького, потім знов православного), де Лавра УПЦ МП уживається з червоно-чорним прапором біля входу.

Ми ще хочемо встигнути подивитися Крем'янець.

Величезна скеля під костелом у Підкамені, на честь якої названо містечко

Ми їдемо по Тернопільщині, де недавно були перевибори у облраду, на північ - повз білборди Партії регіонів, яка обіцяє навести порядок, поки її лідери називають українців “фашистами і націоналістами”.

Скельні виходи під костелом у Підкамені. На горизонті видно церковні бані Почаївської Лаври

Повз білборди “Свободи”, яка обіцяє те ж саме, поки її лідери називають українців “жидами і москалями”.

Вони намагаються нас зіштовхнути лобами. Але ми просто їдемо в одній машині по Волині – галичанин, поліщук і кримчанка.

Мапа для охочих побувати в заповідних місцях Львівщини - з маршрутом нашого руху

УВАГА! "Історична Правда" нагадує, що згідно з законом "Про охорону культурної спадщини" незаконне проведення археологічних розвідок або розкопок тягне за собою кримінальну відповідальність за статтею 298 КК України - штраф до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до двох років, або позбавлення волі на той самий строк.