Поцілунок до крові. Як Київ став центром змови проти Йосипа Броза Тіто
Радянський очільник Леонід Брежнєв дуже любив цілуватися зі своїми іноземними співбесідниками. І якщо керівники західних урядів ще могли якось вислизнути з його обіймів, комуністичним ватажкам – яких він притискав до серця як "друзів і братів" – відмовитися було важче.
Стаття була опублікована на сайті КИЇВ24.
Радянський очільник Леонід Брежнєв дуже любив цілуватися зі своїми іноземними співбесідниками. І якщо керівники західних урядів ще могли якось вислизнути з його обіймів, комуністичним ватажкам – яких він притискав до серця як "друзів і братів" – відмовитися було важче.
Подейкують, що саме тому кубинський лідер Фідель Кастро намагався при зустрічі з Брежнєвим не виймати з рота сигару. А ось президент Югославії Йосип Броз Тіто таки постраждав – поцілунок радянського генсека був таким пристрасним, що з губи візаві почала сочитися кров.
Втім, у Тіто стосунки з Москвою взагалі складалися важко. Принаймні з часу завершення другої світової. Перший дзвінок пролунав, коли югославські урядовці, не маючи насправді жодних далекосяжних намірів, поскаржилися на "не зовсім етичну" поведінку радянських солдатів на теренах, звільнених від німецьких окупантів.
Сталін у відповідь влаштував їм показову "виволочку" за дискредитацію "армії-визволительки". Відтоді будь-який крок Белграда, не узгоджений (а іноді навіть узгоджений) з Москвою, викликав у керівників СРСР роздратування. Надто, коли Тіто почав претендувати на роль об'єднувача Балкан (під своєю егідою, звісно) та самостійного ідеолога. Для Сталіна це було вже занадто. В збудованій ним світовій комуністичній системі лідером міг бути лише один Йосип.
У 1948 році Сталін викликав очільників Югославії на "нараду комуністичних партій", яку планував провести на півдні України, а коли ті відмовилися – кероване Москвою "Комуністичне Інформбюро" закликало югославських комуністів "змусити своїх нинішніх керівників відкрито і чесно визнати свої помилки, виправити їх, порвати з націоналізмом, повернутися до інтернаціоналізму і всіляко зміцнювати єдиний соціалістичний фронт", а якщо ті на це не підуть – "змінити їх та висунути нове інтернаціоналістське керівництво КПЮ".
Можливо, в Кремлі розраховували на слухняність вихованих ними комуністичних функціонерів. Але вони залишилися лояльними Тіто. Тоді СРСР розірвало з Югославією не лише партійні, а й дипломатичні стосунки.
Вчорашні союзники були оголошені "агентами імперіалістичних розвідок". Для усунення їх від влади майже відкрито почали готувати збройну інтервенцію – яку за планом мало підтримати організоване ззовні підпілля. Радянська пропаганда, а за нею і пропаганда сателітів СРСР ганьбили Тіто, не шкодуючи слів і фарб.
Дійшло навіть до підготовки замаху на югославського лідера – відомий пізніше "історик в штатському" Йосип Григулевич вирушив до Белграду як… посол Коста-Ріки. З завданням інфікувати Тіто легеневою чумою.
Втім, відповідь Тіто не забарилася. До того ж була вона цілком у сталінському дусі. В Югославії репресували, хапали і відправляли до табору на острові Голий Оток усіх, хто хоча б потенційно міг співпрацювати з радянськими спецслужбами, просто симпатиків Радянського Союзу або Росії та ідейних сталіністів. Останні мали, так би мовити, на власній шкірі відчути методи боротьби з незгодними, відпрацьовані в оспіваному ними СРСР.
Щоправда, декому з тих, хто зберігав лояльність до Москви, вдалося вибратися з Югославії (іноді – вже після тортур та знущань в ув'язненні). Менше їх частина потрапила на Захід, більша – до країн радянського блоку (зокрема Албанії та Румунії) і самого СРСР. З емігрантів похапцем почали ліпити "антитітівську" мережу – політичну, пропагандистську й розвідувальну.
Втім, конфлікт, що досяг апогею на початку 50-х років XX сторіччя, одразу зійшов нанівець після смерті Сталіна. Новим радянським керівникам навіть довелося – майже безпрецедентний випадок –вибачатися перед Белградом.
Спочатку, щоправда, провину намагалися перекласти на розстріляного на той момент Лаврентія Берію, оголошеного британським і азербайджанським (часів незалежності цієї країни) шпигуном. Проте "Комуністичне інформбюро", заплямоване кампанією проти Белграда, зрештою ліквідували. Більше того – конфлікт з Югославією став одним із закидів на адресу Сталіна, які пролунали з вуст Микити Хрущова на XX з'їзді КПРС.
Розпустили й закордонні "антитітівські" організації. Втім, на батьківщину повернулося лише трохи більше тисячі мігрантів. Більшість політичних активістів, опозиційно налаштованих щодо Тіто, своїх вподобань не змінило. Після сварки СРСР з Албанією югославських політичних біженців і з цієї країни "перебазували" на радянську територію. Так Мілета Перович опинився на "науковій роботі" у Києві, а Владо Дапчевич – у Одесі.
Партійними і дипломатичними каналами Москва довела до своїх сателітів, що примирення з Белградом не означає визнання його позиції ідеологічно правильною. Доволі передбачливо. Бо невдовзі розпочалася революція 1956 року в Угорщині, і з Тіто знову посварилися – хай і не так гучно, як за часів Сталіна.
Не дивно, що в Югославії з надією сприйняли усунення від влади Микити Хрущова. З Леонідом Брежнєвим Тіто взагалі намагався налагодити максимально приязні стосунки. Хай і ціною свої губ. Югославський лідер кілька разів побував в СРСР, зокрема в 1973 році приїхав до Києва.
В столиці УРСР, напередодні зачищеній від українських дисидентів, обидва лідери намагалися продемонструвати зближення між двома комуністичними державами. Брежнєв не втомлювався піднімати тости на честь гостя і його дружини (хоча спецслужби інформували генсека про непорозуміння в родині югославського гостя).
Тіто запевняв візаві у підтримці радянської політики "розрядки" в стосунках із США, ініціатив щодо безпеки і співробітництва в Європі та зміцнення позицій СРСР на Близькому Сході. Він повідомив, що Югославія закрила свій простір для західної бойової авіації. І навіть пообіцяв дозволити радянським військовим кораблям використовувати порти на адріатичному узбережжі, до яких вони могли заходити нібито для ремонту.
Втім, вже невдовзі з'ясувалося, що паралельно з обіймами і поцілунками, радянське керівництво готувало офіційному Белграду сюрприз. Неприємний. Адже саме в Києві, мешканцям якого не пробачали навіть натяку на нелояльність радянській владі, цілком вільно почували себе югославські опозиціонери на кшталт Перовича.
Не встиг Тіто поїхати додому, як Перович із спільниками організували в українській столиці "ініціативний комітет за відродження Комуністичної партії Югославії" – офіційна югославська компартія на той час вже мала назву "Союз комуністів Югославії" (СКЮ), яка сталіністів, вочевидь, не влаштовувала.
Метою "ініціативників" – цілком у дусі заяви "Комуністичного Інформбюро" від 1948 року – було розгортання антивладного підпілля на теренах Югославії та усунення самого Тіто від державного керма, як "зрадника" і "ставленика західного імперіалізму". Розуміючи, що одній "вірності сталінському вченню" для здобуття підтримки на батьківщині вже недостатньо, київська група (а радше її московські куратори) зробили ставку на сербських шовіністів.
Ті були невдоволені розширенням прав албанської громади у Косові. І з обуренням розповідали один одному, що під час відвідин краю Тіто нібито зауважив, що ті, хто не хоче вивчати албанську, можуть звідти поїхати. Власне, деякі активні місцеві комуністи, що вважали себе "насамперед сербами", дослухалися до поради президента – і перебралися до сусідньої Чорногорії. Саме з ними й встановили контакт київські "ініціативники".
В квітні 1974 року у чорногорському Барі, на квартирі професора з Приштини Броніслава Бошковича відбулися збори, учасники яких оголосили себе "V з'їздом КПЮ". Чинне керівництво Союзу комуністів Югославії визнали усунутим, а на його місце обрали нове – на чолі з Мілетою Перовичем. Попри те, що той в цей час нікуди не виїжджав із Києва. За дивним збігом обставин, між іншим, Бар мав стати одним з портів, які планували надати в користування радянському флоту.
Як справжні підпільники, учасники "з'їзду" своїм рішенням широкого розголосу не давали. Але місцеві спецслужби, схоже, були "в курсі". Чи досить швидко про них дізналися. Щоб переконатися у тому, що це не просто якась "курортна самодіяльність", а робота, узгоджена із Москвою, вони дочекалися, коли компрометуючі папери куратори відправлять до Югославії дипломатичною поштою.
Залишалося лише імітувати ДТП і випотрошити недоторкане за міжнародними конвенціями авто (з радянськими "братами" югославські контррозвідники не соромилися діяти їхніми ж методами).
Коли докази були на руках, розпочалися арешти. А потім і вироки. Зачистили осередки не лише в Чорногорії і Косовому, а й по всій Югославії. При цьому – як і арештовані підпільники – влада до останнього дотримувалася "режиму тиші". І лише через півроку після "з'їзду нової КПЮ", коли інформація про нього була оприлюднена у "Вашингтон пост", Тіто дозволив собі прокоментувати події. Нібито побіжно, під час відвідин одного з місцевих заводів (для комуністичних лідерів такий захід був більш звичним, аніж якась "буржуазна" прес-конференція).
Звісно, про розгром підпілля одразу ж дізналися і в Москві. Але там вирішили не зізнаватися. У 1976 році, під час чергової наради комуністичних партій в Східному Берліні Брежнєв вирішив віджартуватися. І сам запитав у Тіто, невже у Києві був організований "антиюгославський центр"? Той прямо відповів, що мовляв не просто центр, а "друга партія". "То це Тіто й організував, коли був у Києві" – вирішив продовжити Брежнєв. "Це не так вже й смішно," – відрізав Стане Доланц, секретар виконкому президії ЦК СКЮ, що також був присутній при розмові.
Не до жартів було й виконавцям "барської авантюри". Вироки чекали не лише тих, кого затримали в Югославії. Вже у 1975 році спецслужби викрали Владо Дапчевича, який на той час встиг переїхати з Одеси до Брюсселю. А через два роки – й Мілету Перовича, що виїхав до Європи, сподіваючись залучити до партії трудових мігрантів поза Югославією. "Ватажка нової КПЮ" не захистило навіть отримане завчасно ізраїльське громадянство. Обох засудили до 20 років позбавлення волі.
Розгром "київської змови" поставив хрест на спробах сталіністського реваншу в Югославії. А ось нове піднесення сербського шовінізму в лавах місцевої компартії почалося вже за кілька років після смерті Тіто. І знову ж таки з Косова. Слободан Мілошевич, звісно, не міг скинути вже померлого президента. Але Югославію він таки добив.
А письменник Момчило Йокич, один з засуджених по "барській справі", який в 1982 році вийшов на свободу і дожив до 2021 року, помстився своєму кривднику, написавши опус "Таємне досьє Йосипа Броза", в якому оголосив його не просто агентом австрійської та британської розвідок, а й масоном, сослуживцем Гітлера, ще й крадієм чужого імені – бо справжній хорват Броз нібито помер ще на початку XX сторіччя, а себе за нього видавав якійсь син угорської шляхтянки і управляючого її маєтком.
Щоправда, навіть якщо повірити в таку фантасмагоричну версію його походження, ватажком комуністів і президентом Югославії "самозванець" все ж таки став сам. Як, власне, став і Тіто – адже насправді це не прізвище, а лише вигаданий ним псевдонім.
