Буркусь: хто сторожив спокій дому Франка?

Це був не безпородний дворовий собака (хоча і в тім нічого лихого нема, навпаки, не виключено, що й таких тримали Франки, бо принаймні в певний час пес був у них не один, а справжній гуцульський вівчур, полонинський собака, чи, як іще називають, карпатська вівчарка

Свого часу про Франкового кота довідалася вся Україна.

Та не всі досі знають, що у Франків був і пес. І не якийсь там розманіжений хатній декоративний песик, ні, а таки поважний, великий пес!

І от – знову маленьке відкриття! – на підставі різних джерел, більшість із яких виявила Наталя Тихолоз, вдалося встановити, що ж то був за собака, звідкіля він узявся і як його звали.

Так, тепер ми достеменно знаємо Франкового пса на ім'я.

Отже, 1903 року, рік по тому, як Франки вселилися до своєї оселі на Софіївці (вул. Понінського, 4), де тепер Музей, вірним сторожем їхнього дому став пес Буркут (чи лагідно – Буркусь).

Це був не безпородний дворовий собака (хоча і в тім нічого лихого нема, навпаки, не виключено, що й таких тримали Франки, бо принаймні в певний час пес був у них не один, у листах та спогадах виразно йдеться про "песиків", у множині!), а справжній гуцульський вівчур, полонинський собака, чи, як іще називають, карпатська вівчарка.

"Любий Татуся! Прийіхалисьмо до Криворівної благополучно. Як там наші песики, курочки, кролики?" – цікавилась Ольга Франко з Хоружинських у листі до чоловіка з Криворівні від 25 липня 1903 р. А Михайло Грушевський у щоденнику та листах принаймні впродовж 1906 року чітко згадував Франкових псів, собак (у множині), "псячі дуети" тощо.

Приблизним відповідником цієї рідкісної, унікальної гірської пастушої породи у міжнародній кінологічній класифікації є південно-східна європейська вівчарка (Southeastern European Shepherd), яку ще іменують буковинською. Іноді таких собак у Карпатах називають волоськими псами, чи просто волохами – вочевидь, гіпотетично пов'язуючи їхнє походження з Волощиною, або Валахією, – історичною областю між Карпатами і Дунаєм, на території сучасної Румунії; можливо, саме з "волоських" (румунських) Карпат прибули перші такі пси.

Близькими родичами гуцульських вівчарок є словацький чувач, угорський кувас, польська підгалянська вівчарка, а трохи дальшими (розповсюдженими в іншому географічному ареалі з подібними природними умовами) – італійська мареммо-амбруцька вівчарка, великий піренейський гірський собака. Усе це – великі гірські приотарні пси-пастухи.

 
Південно-східна європейська вівчарка

Стандарт породи українського варіанта гірської пастушої вівчарки ще, на жаль, остаточно не сформовано й офіційно не затверджено. Проте кінологи-ентузіасти, які прагнуть кодифікації, розвитку й популяризації саме українського карпатського вівчура (або гуцульського вівчура – єдиної усталеної назви наразі теж немає), розробили орієнтовну характеристику його особливостей.

"Гуцульський вівчур
(орієнтовний стандарт породи)
Походження: Україна, Карпатський регіон.
Використання: охорона та захист території знаходження сільськогосподарських тварин, людей, будинків.
Коротка історія породи: пастухово-охоронна собака давніх гуцулів, лемків, мадярів, румунів… Вони використовували даних собак для охорони, захисту від диких тварин та злодіїв. Подекуди даних собак використовували для полювання як травильних.
Загальний опис: гуцульський вівчар – крупна, сильна собака з густою шерстю та добре вираженим підшерстям. Шерсть достатньо довга. Масть біла, біла з чорними плямами, біла з бурими (рижими) плямами, та триколірна – поєднання білого, чорного та бурого (рижого). Білий колір є основним і "сорочка" формується на його фоні.
Загальний вигляд – благородний, який показує силу. Частини тіла пропорційні одна ин одній. Висота в колінах – середина висоти тіла. Скелет міцний. Мускулатура добре виражена, тип конституції – міцний.
Загальний вигляд корпуса – злегка розтягнутий. Тип поведінки – спокійний, сангвінічний.
Поведінка і характер: гуцульський вівчар – хоробрий, безстрашний, готовий захистити довірену йому територію, об'єкт – своїм життям. Дуже відданий господарю. Не потребує особливого догляду. З легкістю переносить погану "важку" погоду.
Голова: велика, але пропорційна тілу. Міцна. Не широколоба. Перехід від лоба до морди плавний, не різкий. Усі переходи і лінії голови плавні. Губи сухі, брилястість майже відсутня. Щелепи міцні, добре розвинуті. Вуха пропорційні голові, не сильно великі, трикутної форма, кінчик заокруглений, прилягаючі до голови, посаджені на рівні очей чи трішки вище.
Ніс: пропорційний голові, чорний. Допускається, але не є бажаним коричневий, рожевий.
Зуби: повна зубна формула, прикус ножицеподібний.
Очі: темно-карі, коричневі. Інші кольори допускаються, але не є бажаними. Злегка косий розріз очей.
Шия: середньої довжини, мускулиста. Тримає голову злегка вище лінії спини.
Холка: добре виражена.
Спина: середньої довжини, пряма, міцна, мускулиста.
Поясниця: коротка, міцна.
Круп: досить міцний, широкий. Допускається злегка скошений на 1-2 см.
Грудна клітка: глибока, опущена до ліктиків, не бочкоподібна.
Нижня лінія і живіт: від грудної клітки до заду злегка підтягнута, але без підриву.
Хвіст: посаджений низько. Довжина до скакальних суглобів чи трішки нижче. Кінець хвоста завжди трішки загнутий. Манера носіння – на спині. В стривоженому чи пригніченому стані носить опущеним.
Кінцівки: добре розвинуті, мускулисті. Лапи округлі, в клубку. Пальці щільно прилягають один до одного. З віком допускається злегка розпущеність лапи.
Рухи: вільні, благородні. При русі лікті та коліна поставлені прямо.
Шерсть: середньої жорсткості, злегка хвиляста. Завжди з підшерстком, який є добре вираженим. На голові, вухах, внутрішніх частинах тіла шерсть трішки коротша, ніж на основних частинах тіла. Середня довжина шерсті від 8 до 12 см. На хвості та задніх частинах лап спостерігається невеликий підвіс, де шерсть може досягати 16 см. Можливе утворювання завитків з шерсті.
Колір: білий, слонової кості. Також можливі плями чорного, бурого (рижого, багряного) кольорів. Але білий колір є завжди основним, і йому надається перевага.
Висота в холці: кобелів 63-73 см, сук 55-68 см.
Вага: кобелі 35-60 кг, суки 30-55 кг.
В кобелів повинні бути два нормально вираженні сім'яники, розміщені в мошонці".

Цей розлогий фаховий опис дає змогу бодай приблизно уявити, якого саме хвостатого чотириногого приятеля мали Франки.

Знайшли свого майбутнього вірного друга й охоронця ще зовсім малим цуценям Ольга Франко з дітьми влітку 1903-го (за іншими, менш переконливими даними, – 1905-го) року в Карпатських горах. Купили у гуцулів-вівчарів на полонині під горою Чивчин недалеко від теперішнього румунського кордону (тобто на межі історичної Волощини). Ймовірно, це могла бути одна з полонин того важкодоступного гірського закутка: Ледескул, Прелучний або Старостая.

Привезли песика до Львова, до новозбудованої 1902 року родинної вілли на вулиці Понінського, 4, із далекого карпатського села Буркута (звідси й ім'я!), куди з Криворівні, де літували, вирядилися тоді Франкова з Франчатами, щоб "купити правдивої бриндзи на полонині". А перед тим, на початку серпня 1901 року, там відпочивав і сам Іван Франко: відвідував Лесю Українку, яка якраз тоді там перебувала з майбутнім чоловіком Климентом Квіткою.

Буркут – село на Гуцульщині, на березі Чорного Черемоша, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття мало славу найдавнішого в Карпатах бальнеологічного курорту. Властиво, сама назва "Буркут" означає гірське джерело, що "бурчить" з-під землі. Буркотіти – бурлити, шумувати, вирувати.

 
Листівка з краєвидом Буркута. Початок ХХ ст.

Тут також бували та лікувалися цілющою природногазованою вуглекислою мінеральною водою вже згадані Леся Українка, Климент Квітка, а також Микола Міхновський, Юзеф Коженьовський та багато інших відомих діячів науки, мистецтва, політики і культури… На жаль, тепер у цьому закинутому селі не мешкає фактично ніхто. Недарма його називають селом-привидом… Та зараз не про це.

 
Тарас Франко 
Фото з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка

Тарас Франко, другий син письменника, в автобіографічному оповіданні "На Чивчин!" (що його вперше опублікувала 2012 року Наталя Тихолоз) згадував:

"З мінерально-курортної місцевості Буркут, що над Черемошем, вибиралася в гори на прогулку мати і четверо дітей, віком від 9–15 років [себто Ольга Франко з Хоружинських та Андрій, Тарас, Петро й Анна Франки. – Б. Т.]. Діти, точніше три хлопці, дуже рвалися в "верх", як ведмедики до меду. Наслухалися оповідань, що на горі Чивчин були колись копальні і ще й тепер знаходяться чудові кристали і що по дорозі багацько єсть ягід, як камінців у брід. <…>
По дорозі вступили до колиби вівчарів. Чабани, звичаєм людей темних, відсталих і забобонних, нарікали багато, просили тютюну або горілки, гроші брали нерадо. Продали песика маленького, що котився по землі, як жива грудка, скомлів і лизав по руках. Діти несли його на зміну [тобто по черзі. – Б. Т.].
Назвали його "Буркусь" і повезли до Львова. Песик ріс швидко, став волохатий і лютий, людину уважав за вовка, гарчав на своїх і гавкав на чужих, багато гостей покусав по ногах, порвав зубами штани і спідниці. Був пострахом усіх, що відвідували осібняк і бажали побалакати з його власником, поетом і рибалкою".

Таким чином, виріс Буркусь на великого лютого собацюру, який нічтоже сумняшеся рвав штани й спідниці сусідам/сусідкам і несподіваним відвідувачам/відвідувачкам та завзято боронив спокій господаря від непроханих (а іноді й проханих) гостей.

 
Родина Франків на сходах власної вілли у Львові на вул. Понінського, 4. Фото 1904 р.  
З фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка

Товаришував вірний пес Франкам і Франчатам у всіляких справах, забавах, спортивних змаганнях і туристичних виправах, зокрема супроводжував Петра у лещетарських мандрівках довкола Львова. Але іноді трохи лінувався, тож вертався додому скорше від господаря.

"Жваво мчав я вперед, сам одинокий, – трохи скрушно нотував Петро Франко у нарисі "На лещетах довкола Львова". – Пес Буркут, що біг з годину за мною, втомив ся та вернув домів".

 
Лещетарська мандрівка керівництва українського "Змагового Союзу" довкола Львова. Зліва направо: Іван Боберський, Степан Рудницький, Альфред Будзиновський, Петро Франко. 1912 р.  
З приватного архіву Степана Гайдучка.

Позаяк описана в цьому нарисі мандрівка Петра Франка довкола Львова точно датована (8 грудня 1910 р.), можна стверджувати, що станом на кінець 1910 року пес Буркут був іще живий; йому тоді, ймовірно, було трохи більше ніж 7 років.

 
Іван Франко

Відомо, що Франкові пси своїм дзвінким та гучним гавкотом дуже дошкуляли найближчим сусідам, і насамперед поважному професорові Михайлові Грушевському, який, зокрема, гірко скаржився Іванові Франкові в розпачливому листі, писаному вночі з 20 на 21 жовтня 1906 року:

"Утік від міста і від людей як міг дальше, щоб мати спокій, могти жити й працювати – куди тікати далі, коли й тут не маю спокою, тої можливості жити й працювати – і то від сусідства Вашого, з якого так тішився і тішився б. Досить прикрості від крику, свисту, стріляння і т. д. Але вже над міру можливості – те що дошкуляє мені псярня.
Не можна вийти на повітря, відчинити вікно, при зачинених вікнах скупити свої гадки або заснути, щоб не перешкодили тому вдень і вночі, рано, в полуднє і в північ проникливі псячі голоси і нерозлучні з ними гіркі (або й більше ніж гіркі) гадки, що не дає мені жити псярня Ваша – мого товариша й приятеля, котрому я не раз – перемагаючи свою амбіцію і гірке чуття – не раз говорив, поясняв, як я терплю від сього і просив мене від тої тортури увільнити. <…>
Пишу в ночі, збуджений і вибитий зі сну собачим брехом і воєм, що лунає над моїм ухом – по цілоденних тортурах від тих псячих дуетів, соло etc., з невралгічними болями від сього всього".

Можемо припустити, що гонорово "солював" у цьому собачому хорі маєстатичний Буркусь!

 
Лист Михайла Грушевського до Івана Франка, писаний уночі з 20 на 21 жовтня 1906 року 
З фондів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН україни

Прикметно, що цього листа Михайло Грушевський не передав сусідові особисто, з рук у руки (через паркан!), чи, скажімо, через служницю, а надіслав поштою, та ще й на службову адресу – в Наукове товариство імені Шевченка, де обидва тоді разом працювали. Таким великим було його роздратування…

На сусідську скаргу-філіппіку Іван Франко ввічливо відповів розгніваному професору довгим листом від 27 жовтня 1906 р., де, зокрема, зазначив:

"Зрештою, я ще в понеділок, перед одержанням Вашого листа, написав карточку до rakarza miejskiego [польськ. міського гицля. – Б. Т.], щоб позабирав псів, та досі не було його. Сьогодні йду до нього особисто і надіюся, що від завтра буде спокій".

Та маємо серйозні підстави стверджувати, що гицлям господар псів таки не віддав, а спокою між сусідами не було і далі.

 
Сидять зліва направо: Марія Грушевська з донькою Катериною, Стефанія Левицька, Михайло Грушевський. Стоять: Іван Труш, Северин Данилович, Іван Франко. Львів, 1901 р. 

Наскільки заважали Франкові пси (вочевидь, включно з Буркусем) професорові Грушевському, можна судити з фрагментів його щоденника. Особливо рясно представлена "псяча" тема в нотатках за 1905–1906-й роки. Ось кілька з них, до прикладу, з датами відповідних записів (Грушевський датував їх за старим стилем):

"28.05.1905
Вночи – може за пімсту, докучав пес Франка, і я дуже злу ніч мав…

6.06.1905
Попсував мені гумору пес, збудивши над раном. Се мене впровадило в деякі прикрі гадки, й я вибрався до Фаєрштайна – чи би він мене загіпнотизував, але він відмовив, лише радив зробити віконниці, коци etc.
…Вертався разом з Фр[анком] і скаржився на пса. Фр[анко] висловив співчуттє, м[а]б[уть] не підозріваючи, що по-сусідськи повинний би відселити того пса.

31.07.1905
Кепсько спав – пес Франковий і мухи попсували таку гарну, холодну ніч.

29.06.1906
По довгім спокою зачали мені Франкові пси докучати, просив його зробити порядок…

1.07.1906
Франко мав мати реферат і не прийшов. Просив його за псів – він годиться відправити.

6.07.1906
Витранспортовано нині Франкових собак – він хотів лишити одну, я упросив не лишати. Тепер спокій…

16.08.1906
…Прибігла до Фр[анка] назад сучка, і я – мабуть, з того зле спав… ніяк себе не вспокою і не погамую. Прикро мені з такими нервами…

7.10.1906
Було тепло, і я ліг спати при відчиненім вікні, але о 12 збудив мене Франків пес, я встав і під вражіннєм сього написав листа до Фр[анка], представляючи се неприятельство з тими псами (пси цілий день як на те докучали).

10.10.1906
Все ще я під вражіннєм листа до Фр[анка]. Пси брешуть собі, хоч і менше…

14.10.1906
Кинув мені Франко розпучливий лист, так що я зараз пішов відшукати його в Товаристві і заспокоїти – він заспокоївся скоро і легко, і ми вернулися разом.

22.10.1906
Але псів Фр[анко] далі держить собі".

Що ж, бідним сусідам можна, звісно, поспівчувати. Та розуміння заслуговує й родина Франків, відома своєю любов'ю до тварин і високою екологічною свідомістю та біоетикою, якщо вжити сучасної термінології.

Пес для них, без сумніву, був не просто домашнім улюбленцем і сторожем, а повноцінним членом родини. Тож відмовитися від нього чи тим паче позбутися його – означало зректися друга, зрадити близького приятеля. Вони не просто тримали, – вони по-справжньому любили собак.

Тож не дивно, що невдовзі після найбільш гарячої фази "собачого" конфлікту Франків і Грушевських наймолодша з Франкових дітей, на той час 15-річна Ганнуся, висловлювала бажання, аби до гамірного товариства їхньої великої родини приєднався… іще один гуцульський вівчур! (тільки маленький).

Гандзя просить хлопців принести з гір красного песика-Буркуся", – писала в листі до Івана Франка від 25 серпня 1907 року його дружина Ольга: тато з хлопцями відпочивали того літа в Криворівні, на Гуцульщині, а мама з донею пильнували господарки у Львові. Та чи виконав письменник разом із синами-Франчатами побажання своєї єдиної донечки і їхньої рідної сестрички – можемо лише здогадуватися…

 
Катерина Грушевська у саду львівської вілли на вул. Понінського, 6. Здогадно 1904 р.  
З фондів Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві.

Прикметно, за яких кілька років у Грушевських також з'явився песик – пудель Ріккі, якого подарували 25 грудня 1908 р. як різдвяний презент їхній єдиній донечці Катрусі, що її вдома кликали Кулюнею.

Відтоді Ріккі був товаришем дівчинки в забавах і навіть першим слухачем її вправляння у грі на фортепіано; вона його дуже любила і часто згадувала про нього в листах до рідних. А господарі навіть увічнили цуцика на світлині, зробленій в одній із кімнат львівської вілли!

Цікаво, чи заважав Ріккі панству Грушевських своїм дзвякотом, чи, за давньою приказкою, своя сорочка ближче до тіла, чи то пак свій пес і гавкає милозвучно…

 
Пудель Ріккі
З фондів Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві

Та це вже зовсім інша історія.

І вона не так про собак, як про людей, особливості їхнього характеру, ставлення одне до одного і подвійну мораль.

***

Отже, знайомтеся: ще один член родини Франків: пес Буркут.

Рік народження – очевидно, 1903 (адже купили у вівчарів його зовсім малим цуценям!). Рік смерті наразі невідомий.

Він пильнував Франка і його сім'ю.

Дякуємо, Буркусю!

Хай пробачить твою собачу душу – душа професора Грушевського…

Світлин Франкового Буркуся, на жаль, не збереглося, чи принаймні досі виявити не вдалося. Але нащадки Буркуся і досі своїм гавкотом бадьорять гуцульські Карпати і ревно охороняють своїх господарів – чесних гуцульських ґаздів, ґаздинь та й ґаздівських дітей, та й їхню маржинку, як колись давно – Франків і Франчат!

Від символу до імені: у пошуку власних моделей військового цвинтаря

Присвячені невідомому солдату монументи можна знайти у Франції, США, Британії, Канаді та інших країнах умовного Заходу. Зрештою, традиція символічних і цілком реальних могил невідомих солдатів народилася саме у Західній Європі. Асоціація могили невідомого солдата з Радянським Союзом радше пов'язана з зацикленістю політики пам'яті сучасної Росії на Другій світовій війні, ніж із якоюсь особливою прихильністю радянців до невідомих солдатів.

Володимир Лаврик: віднайдений епізод з литовського життя офіцера Армії УНР

Щонайменше 70 майбутніх офіцерів міжвоєнного Війська Литовського народилися в Україні. Сотні пов’язані з українськими теренами навчанням, юнацькими роками, участю у боях Першої світової війни, пролитою кров’ю у боротьбі за вільну Україну. Водночас, литовська земля народжувала майбутніх бійців українських визвольних змагань, героїв Війни за незалежність.

"Не допустити витоку за кордон відомостей про голод в Україні"

У 1980-х роках органи кдб урср пильно відстежували діяльність представників української діаспори, спрямовану на привернення уваги світової громадськості до Голодомору в Україні 1932–1933 років, і намагалися всіляко перешкоджати цьому. У циркулярах і вказівках з Києва до обласних управлінь кдб ішлося про те, які необхідно вжити агентурно-оперативні заходи "для протидії ворожим акціям закордонних наццентрів".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.