Три цілі за ніч. Із «Щоденника нелегального солдата»

Нещодавно Олена Білозерська презентувала свою книгу "Щоденник нелегального солдата". Це історія про події 2014-2017 років, коли вона була на фронті снайперкою "Правого сектору" і Української добровольчої армії.

Ця книга абсолютно документальна. У ній справжні імена та прізвища, справжні позивні. У ній опис тільки справжніх подій, справжні дослівно представлені діалоги.

Щодо назви книги "Щоденник нелегального солдата" – нелегального, тому що Українська добровольча армія і досі не увійшла до складу офіційних силових державних структур.

"Історична правда" публікує уривок із цієї книги з люб'язного дозволу авторки.

Наступної ночі, з 23-го на 24-е (йдеться про 2017 рік – ІП), я чергувати не йду. Вольф підказує помінятися змінами і відпочити як слід, а піти в ніч на 25-е. Вороги обов'язково, думаючи, що ми нажерлися на свято, підготують нам якийсь сюрприз.

І ось 24 серпня, в День незалежності України, близько восьмої вечора, я йду на нічне чергування на Вегас. Зі мною Вольф – заради такої дати вирішив теж почергувати.

Каталонця немає – в "увалі" [у звільненні]. І ось уже я крокую попереду, показую дорогу – Вольф на Вегасі вперше.

Коли ми заходимо, вже майже темно – не роздивишся. "Где враг?" - запитує Вольф.

"Там" - лаконічно показую напрямок.

Майже відразу ж до нас приходить хтось із вояк. Вони за день накопали кілька мішків землі, і він просить Вольфа допомогти закинути їх на бруствер. Вони удвох закидають перший мішок і ледве встигають зістрибнути – мішок одразу ж прошиває кулеметна черга.

"Щось вони злі сьогодні", - каже солдат, і укладання інших мішків переноситься на невизначений час.

З легким смутком бачу, що мою тимчасову позицію знову зруйнували. Я за допомогою хлопців щоразу укладала мішки так, щоб між "стінками" з двох лежачих один на одному мішків залишалася щілина, в яку я виставляла гвинтівку. Щоб не висовуватися по груди над бруствером, щоб корпус бодай трохи був прикритий.

Отже, мої мішки вчергове розстріляли, вояки стягнули те, що від них залишилося, вниз, і накидали замість них інші мішки – як попало, без урахування необхідності розміщення там гвинтівки.

Намагаюся підняти "Галю" на ці мішки і навести на ціль – а вона задирає ствола і сповзає в окоп, тому що мішки укладені під кутом. І щільно набиті, зараза, я б'ю по них плиском лопаткою, але утрамбувати не можу.

І тоді Вольф на моє прохання бере свого спальника, жужмить його і закидає на мішки. Спальник м'який, йому можна "надавати форму", і на ньому я акуратно розміщую "Галю" у правильній площині, щоб вона дивилася точно на ворожі позиції.

Залишаю її з увімкненим тепліком нагорі, а сама продивляюся знизу. На годиннику близько 9 вечора. Опівночі має розпочатися чергове перемир'я, так зване "шкільне", якого жодна зі сторін, звичайно ж, дотримуватись не буде, і слава Богу. Ми хочемо воювати, поки один із нас не переможе. Не заважайте нам, будь ласка.

Практично відразу ж я бачу в окопі засвітку – чиюсь висунуту голову. За кілька секунд розумію, що це не ті хлопці, які щоночі працюють по нас із окопів.

фото надане атором

Ті поводяться зовсім не так: висунулися-відпрацювали-сховалися. А ці чомусь не стріляють, а возяться з чимось. Бойовик просувається по окопу направо і щось робить. Лівіше від нього видно засвітку – там іще люди.

Розумію, що вони щось затівають, відчуваю дикий, неможливий азарт, боюся втратити ціль. Але в мене не готова позиція. Працювати зараз, цієї секунди? Чи трохи пізніше? Зараз він пірне в окоп, і я його більше не побачу...

Намагаюся пояснити Вольфу, що відбувається – а він же не бачить того, що я, і мало що розуміє!

- Видишь, видишь, видишь, - бурмочу я. – Тусит. Стой здесь. Вот-вот-вот-вот-вот-вот-вот. Ось-ось-ось. Что-то они тут делают... Видишь, какая яркая засветка? Сейчас пропадет. Видишь? Идет, идет, идет. Видишь? Движется.

І цієї ж миті бойовик повністю, всім корпусом, вилазить з окопу.

Будь-яке самовладання відмовить, коли бачиш таку ціль – і коли розумієш, що ось просто зараз вони йдуть тебе вбивати. Їх кілька людей (як потім з'ясувалося – шестеро), вони передають один одному зброю, а нас на позиції двоє, гвинтівка та автомат, ще й Вольф тут вперше, зайшли по темному, і він знає тільки напрямок - "там".

- А-а! – тихо скрикую я. – Видишь? Вылез! Посмотри-посмотри-посмотри – ползет! Тварь. Лезут!

- Куда лезут?

- Х*р его знает. Видишь, что лезут? – тут я спинним мозком розумію: "Зараз або ніколи". – Нах*й. Работаю.

(Потім, переглядаючи відео, я була вражена, що матюкалася. Я ж ніколи не матюкаюся! А тут таке. І з відео, знятого тепловізійним прицілом, я матюк вирізала. Соромно було).

Я підхоплююсь на повний зріст, застрибую на земляну сходинку, хапаю "Гальку". "Галька" лежить на зім'ятому спальнику, уперти нема у що, мішки лежать так, що щоб навалитися плечем, мені доводиться висунутись майже по пояс.

Починаю ловити їх у приціл, у темряві тикаюся прицілом у багато разів прострелений мішок, земля суха, здіймається пил, об'єктив прицілу одразу ж заліплений цим пилом, я ледве бачу ціль. І більше не чекаючи, це вицілюючи – адже стою у них на очах! – роблю постріл.

- Ты сработала? – питає Вольф. Спальник і мішки приглушили для нього звук, він навіть не був упевнений, хто стріляв.

- Я.

- Все, слазь. Ныряй давай.

Але я відразу ж за першим роблю ще два постріли – нехай не розуміють, що я їх бачу, нехай думають, що це звичайний простріл! (Нічна стрільба одиночними раз на якийсь час у бік противника – щоб противнику не хотілося повзати в напрямку наших позицій).

Спустившись вниз, намагаюся пояснити Вольфові, що приціл запорошився, нічого не видно, але начебто влучила, не могла промахнутися... Гвинтівка залишилася нагорі. Мене тягне до неї як магнітом.

Всупереч усім правилам безпеки, двічі їх порушивши – не стріляти двічі з однієї і тієї ж позиції і ніколи не цікавитись результатами пострілу, висовуючи голову – за хвилину п'ятдесят секунд я саме це й роблю. Прилипаю до прицілу і наводжу гвинтівку на те місце.

Приціл страшенно запорошений, кожен із трьох моїх пострілів здіймав все більше пилу, я майже нічого не можу розгледіти. Але все-таки бачу ще одного бойовика, який знаходиться нагорі, над окопом!

Я нічого не розумію! Навіть якщо припустити, що я ні в кого не влучила - як можна через дві хвилини після того, як в сантиметрі від тебе просвистіли три кулі, перебувати поза укриттям? П'яні вони, чи що?

Але я не думаю довго – я стріляю, по центру корпуса сидячого на землі силуета.

Пил, піднятий цим пострілом, заліплює приціл вже абсолютно, я більше нічого не бачу.

(Потім, не один раз переглянувши відео, ми зрозуміємо, що другий бойовик, вочевидь, повіривши, що його товариш потрапив під випадковий простріл, виліз, щоб спробувати затягти його тіло в окоп).

Спускаюся в окоп, стягую "Гальку". Кажу Вольфові: "Думаю, в другого теж влучила". Протираю "Галин" приціл. Міняю позицію – йду у бліндаж, там є маленька бійничка, раніше ми нею не користувалися, тому що вона розташована низько, нічого не було видно через траву, а зараз уся трава вигоріла. Спостерігаю. Видно вже добре, дуже добре...

І бачу, як бойовики евакуюють пораненого. Двоє витягають його з окопу і забирають. Його руки у них на плечах, голова звисає на груди. Троє відразу, у повний зріст – легка мішень, спокуслива мішень...

Але я не стріляю. Коли евакуюють пораненого, стріляти не можна. Так мене навчили. Етика війни. Табу. "Нельзя превращать благородное искусство войны в скотство", - говорить часто Вольф.

ФОТО НАДАНЕ АТОРОМ

Двоє бойовиків тягнуть третього за посадку і за якийсь час повертаються, один несе щось на кшталт довгої тонкої палки. Я не розумію, що це, і тільки набагато пізніше здогадаюся – швидше за все, армійські ноші у складеному вигляді.

Бойовики пірнають в окоп. Я чекаю – і ось один із них вилазить. Швидше за все, судячи з його пози, він збирався приймати з окопу тіло першого. Перевірити, чи це так, можливості не буде – я працюю. Цього разу в мене нормальна позиція, з гарним упором, часу було більш ніж достатньо – між першими двома і третьою цілями минуло більше 40 хвилин.

Я працюю. Картинка трохи смикається. З граничною чіткістю видно, як тіло "двохсотого" красиво падає в окоп.

І тиша. Більше ніхто нізвідки не висовується. Ніхто по нас не стріляє. Жодної отвєтки, крім одного короткого прострілу через дві години. Стоп, а чому ті, досвідчені, наші постійні "візаві" в окопі, не прикрили цих, прийшлих, коли вони полізли?

Що вони прийшлі – видно. За даними розвідки, отриманими пізніше – це була ДРГ, що складалася з хлопців з Кубані. Воювали на Донбасі з 2014-го. Вважалися мало не найбільш досвідченою ДРГ сектора. Вочевидь, розслабились. Так буває з тими, хто давно на війні.

Нервове напруження, збудження не відпускають. Вони не перші мої двохсоті, але вперше відразу три влучання за одну ніч (я цього ще не знаю, але ж знаю!), вперше у той момент, коли вони йшли вбивати нас із Вольфом, і вперше – із записом відео. Найбільше в світі я боюся, що запис не вийшов. Перевірити це ми зможемо тільки коли повернемось на базу підскоку.

До ранку я нічого не знаю. Просто стою на зміні по черзі з Вольфом, а потім сплю в бліндажі. О восьмій ранку знову заступаємо на зміну – і тут забігає щасливий – посмішка до вух – зв'язківець. Каже, що прийшов виконати свій прямий обов'язок: повідомити про двохсотого.

Ми з Вольфом копаємо, я продовжую робити собі нормальну позицію, щоб більше не ризикувати так, як минулої ночі. Накопую три 40-кілограмові мішки землі. Потім приходить Іраклій-молодший з А., яку нарешті почали брати на позиції, і ще з кимось, знімають бусоллю дані позицій противника. Всі мене вітають. Приходить уточнене перехоплення: два 200, один 300.

Повернувшись на базу, ми бачимо, що відео вийшло. Збігається півсела вояк і добровольців, усі його дивляться, всі радіють, поздоровляють. Приносять мені два таких самих приціли, як у мене (досі я була впевнена, що на Водяному таких більше немає), просять навчити користуватися…

***

Мені залишилось розповісти зовсім небагато. Що після тієї ночі ми зібрали гільзи, і наш з Вольфом друг-ювелір Діма Жупіков виготовив для мене срібний перстень, в який вставлено денце від цієї гільзи – стара снайперська традиція часів Першої світової.

Що снайпери з ОЛПЗ "Вольф" за один сезон роботи на Водяному зробили 21 підтверджене влучання, не маючи втрат у своєму особовому складі. Тільки Ніко, ще один грузин, що з'явився у нас нещодавно, дуже хороший снайпер, на Сотці втратив частину пальця – прилетів якийсь крупняк, після чого продовжив воювати і встановив рекорд по дальності на цій війні – 1647 метрів.

Що загалом за три з половиною роки війни бійці групи Вольфа знищили близько сотні одиниць живої сили противника, а наші втрати при цьому: один загиблий (Сєва), двоє важкопоранених (Гадюка і Центуріон), четверо легкопоранених.

Що більше я на Водяному не працювала, хоч і залишалася на фронті до 23 вересня. На мене відкрили полювання – наступного ж дня на "Дєрзкій" і "Лисий" зайшли хлопці в кікіморах з великими кофрами – і в штабі сектора на якийсь час заборонили пускати мене на позиції. Я охороняла будиночок, поки інші працювали, і вивчала артилерію з Мішею.

А потім несподівано мені подзвонили з київського штабу УДА і сказали, що для тих, хто має вищу освіту, є можливість закінчити спеціальні курси в Університеті оборони України і стати офіцером. І я повернулася до Києва, і пішла на ці курси, і стала офіцером-артилеристом…