Москва і "Празька весна" 1968 року

Реформаторські спроби в Чехословаччині почалися за несприятливих для цієї країни умов, незважаючи на те, що вони відбувалися під час розрядки міжнародної напруги, знаної під терміном "детенте".

Обидві наддержави, США та Радянський Союз, та їхні союзники продовжували діалог та співпрацю для забезпечення взаємного контролю, зменшення ризику ядерного конфлікту та збільшення передбачуваності у відносинах протиборчих у холодній війні сторін.

Водночас, політика детенте посилювала тенденцію біполярного бачення світу і його поділу на дві окремі сфери впливу: на Схід і Захід. Це допомагало зберегти стабільність радянської сфери впливу в Центральній та Східній Європі.

Своєрідним побічним продуктом цієї співпраці наддержав було взаємне запевнення в тому, що вони не будуть втручатися у внутрішньоблокову проблематику одна одної.

Передумова діалогу

Для Радянського Союзу основною передумовою діалогу із Заходом було збереження монолітності блоку Варшавського договору.

У самому СРСР добігав кінця період "відлиги" й керівництво Брежнєва, побоюючись втратити ефективний контроль над своїми територіями, почало повертатися до випробуваних елементів радянського тоталітарного режиму.

Вони спиралися на принцип якнайменшого втручання у вибудовану систему й неприпустимості будь-яких експериментів, які могли б демократизувати комунізм, оскільки для радянських ідеологів це означало те саме, що і знищити комунізм як такий.

Починався застій, система втрачала динаміку та здатність до подальшого розвитку.

Знову стали застосовуватися внутрішні репресивні елементи. Зокрема було посилено ідеологічну пропаганду, роль партії, таємної поліції й армії, розширено й поглиблено контроль над усім суспільством; усередині партії зміцнювали "залізну дисципліну" — контроль і обмеження інакодумства.

Радянська делегація відвідує Чехословаччину, 27 серпня 1964 року. Справа - Голова Ради Міністрів СРСР та Перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов, зліва від нього - президент ЧССР і Перший секретар ЦК КПЧ Антонін Новотний. За ними - міністр закордонних справ СРСР Андрій Громико. Справа - дружини Божена Новотна і Ніна Хрущова. Фото: ceskenoviny.cz

Експансивність зростала й у рамках радянського блоку. Сусідні соціалістичні держави більше не сприймались як партнери (як це було в епоху Хрущова), але знову як сателіти Радянського Союзу.

Замість партнерства країнам радянського блоку нав’язувалася доктрина обмеженого суверенітету, де інтереси так званої соціалістичної співдружності (але фактично — інтереси Радянського Союзу) перевищували принципи суверенітету та права на самовизначення окремих країн.

Формально ніби ніхто не протестував проти різноманітності шляхів побудови соціалізму, але насправді кожна така спроба розглядалася із підозрою. Радянське керівництво вважало, що намагання демократизувати режим чи застосовувати різні національні шляхи розвитку може лише підважити ідеї соціалізму та призвести до хаосу, що загрожуватиме перемозі в мирній економічній конкуренції.

Непорозуміння

Чехословацькі реформаторські спроби йшли проти цього курсу, і тому із самого початку сприймалися брежнєвським керівництвом із недовірою. Їх збентежило вже відкликання Антоніна Новотного [третій комуністичний президент Чехословаччини у 1957–1968 роках та перший секретар ЦК КПЧ — прим. ред.] із поста лідера Комуністичної партії Чехословаччини.

Під час празького візиту в грудні 1967 року Леонід Брежнєв зробив усе, аби запобігти його відставці, оскільки колишній перший секретар ЦК КПЧ був для Cовєтів гарантією того, що Чехословаччина залишиться надійним радянським сателітом.

Отже, Cовєти в перші місяці 1968 року орієнтувалися саме на Новотного і його поплічників. Нову людину на чолі Комуністичної партії Чехословаччини — Александера Дубчека — вважали політиком, наміри якого їм були не до кінця зрозумілими. І тому його, за словами радянських дипломатів у Празі, сприймали лише як тимчасову фігуру.

Президент Чехословаччини Антонін Запотоцький, Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв і Голова Президії Верховної Ради СРСР Анастас Мікоян під час зустрічі на честь радянсько-чехословацької дружби, 1964 рік. Фото: outlet.historicimages.com

Чехословацьке керівництво не дуже знало й розуміло, що відбувається в Радянському Союзі та країнах його блоку.

Хоча деякі дипломати, які на місцях представляли Чехословаччину, застерігали, що реформи та зусилля до демократизації в партії та у всьому суспільстві навряд чи знайдуть у цих країнах розуміння і що Чехословаччина "залишиться в соціалістичному світі самотньою, оскільки в решті соціалістичних країн відбуваються зворотні процеси".

Лише під час т. зв. "варшавської кризи" керівництво Комуністичної партії визнало своє нерозуміння контексту. Під час обговорення в Політбюро ЦК КПЧ позицій чехословацької делегації на майбутній нараді в Черне-над-Тісоу, секретар ЦК КПЧ Зденек Млинарж запитав:

"Що стоїть за цими справами в СРСР? У нас там багато людей, але ми не знаємо, що там насправді відбувається, ми не цікавимось їхньою внутрішньою ситуацією, суспільною диференціацією тощо".

Дубчек не сподівався, що реформи, які мали бути дуже поміркованими й не виходити за межі радянської моделі соціалізму, зіштовхнуться із таким спротивом союзників і не знайдуть у них підтримки. Уже під час свого першого візиту до Радянського Союзу він намагався це донести Брежнєву й Ко.

Він також запевняв його в тому, що зміна в керівництві КПЧ не призведе до змін у зовнішньополітичній орієнтації Чехословаччини, дружба та союз із Радянським Союзом і надалі залишаться "наріжним каменем" діяльності партії.

Голова ЦК КПЧ Александер Дубчек, ініціатор "Празької весни". Фото: radio.cz

Він навіть не наважився натякнути про якусь форму незалежності від Москви й не ставав проти радянської позиції щодо єдності блоку, тобто позиції, що кожна держава повинна підкорити свої інтереси та тактику інтересам усієї соціалістичної спільноти.

Це затвердила і Програма дій Компартії, яка, однак, передбачала "більш активну та продуману концепцію" в підході до спільних дій Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) та Варшавського договору.

Сумніви

Перші сумніви щодо політики Дубчека в Москві викликало скасування цензури на початку березня, вимоги чехословацької громадськості щодо відкликання значної частини провідних партійних та державних службовців, фактичні звільнення з посад відданих Москві чиновників.

Але передовсім — перші контури політичної реформи, яка рухалася в напрямку творення нової моделі соціалізму з посиленою демократією в суспільстві й партії, аргументованими, серед іншого, "особливим шляхом Чехословаччини до соціалізму".

Із середини березня 1968 року Совєти приділяли постійну увагу подіям у Чехословаччині. Вони побоювалися, що один із найбільш лояльних сателітів міг покинути соціалістичний табір.

Події в Чехословаччині порівнювали з югославським шляхом і вважали його ревізіоністським і небезпечним. Вони не вагалися називати ці події "контрреволюцією" — на їхню думку, "антикомуністичні сили" намагалися запровадити в Чехословаччині капіталізм, а Захід прагнув роз’єднати країни Варшавського договору.

Демонстрація 1 травня 1968 року в Празі. Попереду колони йдуть партійні й державні керівники ЧССР

Члени Політбюро на своїх березневих зустрічах вирішували, що робити для збереження соціалізму в цій країні та як захистити інтереси свого блоку. Тоді ще надавали перевагу політичному тиску на чехословацьких лідерів, але теоретично не виключали можливості військової інтервенції. І на початку квітня вони почали вже конкретно її готувати.

На численних двосторонніх і багатосторонніх зустрічах, публічних і секретних, з допомогою телефонних дзвінків і листування вони шукали політичне рішення аж до середини серпня. Радянське керівництво не тільки критикувало конкретні явища в чехословацькому розвитку, але й ставило свої вимоги, як ці явища виправити.

Тиск на команду Дубчека чинився й за посередництвом навколишніх соціалістичних країн. І так під час регулярних консультацій із союзниками поступово сформувалася "п’ятірка" — п’ять соціалістичних країн, очолюваних Радянським Союзом, які в серпні 1968 року вторглися в Чехословаччину.

Перша багатостороння зустріч, у якій узяла участь і чехословацька делегація на чолі з Дубчеком, відбулася в Дрездені 23 березня.

Тут Брежнєв і його союзники наразі лише попереджали про можливі наслідки демократизаційного руху, аби змусити керівництво КПЧ вжити заходів для приборкання руху в суспільстві і втримання реформ у межах чинної системи.

Можна сказати, що не використавши в заключному комюніке формулювання про контрреволюційну небезпеку, що нависає над Чехословаччиною, вони пішли, так би мовити, назустріч Дубчеку.

Відступ і неконкретні обіцянки

Однак у подальших переговорах радянські лідери посилювали свої вимоги до керівництва КПЧ. Їхня аргументація зводилася до того, що Чехословаччина все більше віддаляється від "соціалістичної справи".

У середині липня під час консультацій "п’ятірки" у Варшаві вже прямо говорилося про те, що є "велика небезпека того, що КПЧ перетвориться на партію соціал-демократичного типу" й що соціалістична Чехословаччина може перетворитися на буржуазну державу.

Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв, 1968 рік. Фото: maydan.drohobych.net

Сам Дубчек не був готовий реагувати на посилення критики від Москви. У нього не було жодного плану подальших дій. Здебільшого він на неї реагував тим, що відступав і давав неконкретні обіцянки якось впоратися з явищами, які викликали критику.

Уперше реагував так у лютому 1968 року, коли у своїй промові до 20-ї річниці комуністичного путчу збирався говорити про необхідність переосмислення так званої керівної ролі партії. Але після зауважень Леоніда Брежнєва він суттєво змінив свою промову і викинув із неї все, що ставило під сумнів радянську концепцію соціалізму.

На зустрічі в Дрездені 23 березня 1968 року чехословацькі представники без заперечень прийняли позицію, що програма не відповідає заявленим намірам, прийняли правила гри й зобов’язалися захищати справу соціалізму як справу всієї соціалістичної співдружності. Водночас визнали право союзників обговорювати внутрішні проблеми Чехословаччини.

Отже, вони дозволили союзникам не лише давати поради, як діяти, але дали їм також імпульс збільшувати вимоги й у кінцевому рахунку безпосередньо втручатися у події в Чехословаччині.

У прагненні уникнути прямої конфронтації Дубчек на різку критику відповідав, лише обороняючись: пояснював свої дії та наміри й обіцяв вжити заходів проти "антисоціалістичних сил".

Після повернення з Дрездена керівництво Комуністичної партії здійснило низку кроків, з допомогою яких намагалося вийти назустріч критиці союзників і якими обмежувався реформаторський проект.

Перед власними громадянами та навіть і перед партією вище керівництво держави замовчувало не лише ці кроки, але й висновки дрезденської зустрічі та позицію Москви й інших соціалістичних країн щодо розвитку подій у Чехословаччині.

Про їхню негативну позицію до цих подій знало лише дуже мало людей, натомість більшість громадян керівництво держави запевняло в тому, що Москва підтримує зміни і вважає їх справою Чехословаччини та ніяк не ставить під сумнів питання суверенітету Чехословаччини. Так було побудовано практику, яка супроводжувала й подальші перемовини.

Без союзників

Але влітку 1968 року такий підхід вичерпався, і Дубчек опинився в надскладній ситуації. З одного боку, на нього чинився чим далі більший тиск союзниками.

Вони ж адресували керівництву КПЧ низку конкретних вимог: впоратися із т. зв. "правими та антисоціалістичними" силами, зупинити діяльність усіх політичних організацій, які виступають проти соціалізму, приручити ЗМІ й позбутися з партії всіх тих, хто ставить під сумнів монопольну владу партії, так званих "ревізіоністів".

Незадовго до переговорів у Черне-над-Тісоу в кінці липня до них було додано й персональні вимоги щодо неприйнятних для Москви осіб — деяких членів керівництва Комуністичної партії і її апарату, як-от Франтішек Крігель, Йозеф Шпачек, Честмір Цісарж, Вацлав Славік і глава державного адміністративного відділу ЦК КПЧ Вацлав Прхлік, міністри Ота Шик та Йозеф Павел чи директор чехословацького телебачення Іржі Пелікан.

У ситуації, коли реформаторська лінія покладалася виключно на людський потенціал, бо її не було ніяк системно оброблено, відхід таких людей призвів би до істотних змін політичного курсу КПЧ.

Член ЦК Комуністичної партії Чехословаччини Франтішек Крігель, уродженець Івано-Франківська. Фото: radio.cz

З іншого боку, сильнішали і вимоги власних громадян не піддаватися тиску Москви та її союзників і продовжувати реформи.

Керівництво Дубчека в цій ситуації намагалося зробити неможливе: втримати довіру суспільства і водночас не йти на розкол із союзниками.

Керівництво Чехословаччини намагалося не конфліктувати ані з власним суспільством, ані з "п’ятіркою".

У цьому дусі було сформульовано відповідь на т. зв. "варшавський лист", у якому керівництво Чехословаччини відмовилося називати ситуацію в Чехословаччині "контрреволюційною", водночас не відкидаючи інші закиди й побоювання, які були згадані в листі.

Чехословацька сторона навіть у такий критичний момент не змогла знайти в собі мужність, аби відхилити хоч якісь претензії з боку "п’ятірки".

Не спробувала активно шукати потенційних союзників і не намагалася використати питання ймовірної військової агресії як політичний предмет для міжнародних дискусій.

Вона передовсім вірила у двосторонні перемовини з радянським керівництвом, результат якого не справдив чехословацького політичного розрахунку. Дубчек і Ко переконалися в цьому під час переговорів із майже повним Політбюро ЦК КПРС у Черне-над-Тісоу на зламі липня й серпня.

Виявилося, що вони йшли на переговори із цілковито помилковими очікуваннями, що не зрозуміли справжніх намірів противника, якому йшлося не про діалог і домовленості, а про те, аби чехословацькі представники поставили свої підписи під т. зв. "варшавським листом" і почали поступово виконувати вимоги Совєтів.

Чехословаки, як і під час зустрічі в Дрездені, не спромоглися на більше, ніж відступ і неконкретні обіцянки. Це була безвихідна ситуація. Тактика, яку обрав Дубчек — уникати прямої конфронтації й затягувати час до надзвичайного з’їзду партії, — не тільки не вирішувала конфлікт між КПЧ та "п’ятіркою", а навпаки, наближала вторгнення військ у Чехословаччину.

Вторгнення й лист-запрошення

Частиною підготовки до вторгнення було і створення прорадянської агентури в керівних органах Комуністичної партії Чехословаччини. Прозондувати ситуацію в ній було довірено Олексію Косигіну, який з 17 до 25 грудня перебував у Чехословаччині (нібито на лікуванні), аби прямо на місці з’ясувати, хто б її міг представляти.

Важлива роль відводилася Василю Біляку [словацький комуністичний політик русинсько-українського походження – прим. ред.], який, згідно з постановою Політбюро ЦК КПРС від 6 травня 1968 року, встановив тісні зв’язки з членом радянського Політбюро та головою українських комуністів Петром Шелестом.

Невдовзі після Варшавської зустрічі обидва чиновники зустрілися в Угорщині та обговорили політичний сценарій вторгнення, включно з так званим "листом-запрошенням".

Василь Біляк на зустрічі з диктатором комуністичної Румунії Ніколає Чаушеску, 1977 році. Фото: cs.wikipedia.org

Остаточне рішення "надати Комуністичній партії та народу Чехословаччини військову допомогу" Політбюро ЦК КПРС прийняло 17 серпня. Це не викликало жодної дискусії як серед членів Політбюро, так і між представниками "п’ятірки", що зійшлися в Москві на спільному засіданні днем пізніше.

Радянський Союз вирішив зробити цей крок насамперед із політичних міркувань, побоюючись змін політичної системи в Чехословаччині, яка могла би спровокувати весь блок. Проте залишаються відкритими військово-стратегічні помисли і їхня роль у цьому питанні, оскільки ключові радянські архівні документи суто військового характеру залишаються досі недоступними.

Деякі історики вважають, що саме військові й геополітичні причини зіграли вирішальну роль у долі "Празької весни". Вони підкреслюють важливість питання загрози підриву всієї системи безпеки Східної Європи, у тому числі СРСР, у разі можливого виходу Чехословаччини з Варшавського договору.

Також згадують про те, що в інтересах Совєтів було постійне розміщення радянських військ у Чехословаччині для створення більш сприятливих умов для переговорів про роззброєння зі США і для становлення військово-стратегічного балансу між СРСР і США, а також між Варшавським договором та НАТО в Європі.

Військові зробили свою справу, а політики...

З військового погляду вторгнення було успішним. Проте воно не виконало політичного завдання, оскільки не призвело до появи нового, прорадянського, керівництва в Чехословаччині. Невдача політичного сценарію в рамках інтервенції змусила Совєти імпровізувати.

Переговори між радянськими й чехословацькими керівниками 23-26 серпня 1968 року. Зліва праворуч на першому плані: Генсек ЦК КПРС Леонід Брежнєв і Голова Радміну СРСР Олексій Косигін. Фото: РИА Новости

Оскільки військовий окупаційний режим був неможливим, їм довелося вести перемовини з тими, кого вони хотіли позбутися. Отже, до переговорів поступово приєднувались інтерновані чехословацькі політики Александер Дубчек, Олдржих Чернік, Йозеф Смрковський, Йозеф Шпачек і Богуміл Шимон (за винятком Франтішека Крігеля), до яких приєдналися й ті, хто добровільно прибув до Москви у два етапи.

23 серпня у Москві з ними розпочалися переговори. Паралельно велися переговори також із представниками чотирьох країн-інтервентів — для пошуку виходу з даної ситуації.

26 серпня чехословацько-радянські переговори завершилися підписанням московського протоколу — диктатом, у якому чехословацька сторона пообіцяла відновити монопольну владу Комуністичної партії.

Текст уперше опубліковано у №6-7 місячника "Український журнал" (Прага, Чехія) за 2018 рік.

----------------

Дивіться також:

Листи з Праги. 1968 рік у матеріалах КГБ

1969: хокеїсти збірної ЧССР мстяться радянським колегам. ВІДЕО

Естрада і політика. Дві історії поп-зірок 1968 року. ФОТО

1968: Окупація Чехословаччини країнами Варшавського договору

Вторгнення радянських військ у Чехословаччину. ФОТО

"Сила безсилих". Вацлав Гавел про спротив радянському режиму

1989: фінал оксамитової революції в Чехословаччині. ВІДЕО

Чехи відмовилися від пам'ятника Пушкіну, вшанувавши натомість Рейгана

Інші матеріали за темою "Чехословаччина"