Спецпроект

Останні дні імперії. 1991-ий в Україні очима КГБ

"Даних про наявність у перерахованих вище структурах зброї Комітет не має, - читаємо у звіті за 15 червня. - Але при ускладненні соціально-політичної ситуації в Українській РСР вони легко можуть озброїтися і трансформуватися в бойові загони".

Вітер змін, що впевнено наростав із кінця 1980-х, швидко змінив обличчя Центральної та Східної Європи. Процеси демократизації, оксамитові революції, об'єднання Німеччини поступово позбавляли країни регіону від впливу Москви.

У 1990 році цей вітер досяг самого серця комуністичної імперії - СРСР, спричинивши тут різкі і для багатьох несподівані перетворення.

В Україні на виборах до Верховної Ради значну підтримку населення здобула демократична опозиція, яка вперше отримала можливість висловлювати власні думки не лише на мітингах, а й у сесійній залі парламенту.

Масовий національно-демократичний рух зароджується на теренах, де сорок років тому діяла УПА. Львів, 1989 р. Архів центру досліджень визвольного руху (ЦДВР)

Серед тих, хто став депутатом, виявилася велика кількість колишніх дисидентів, рішуче налаштованих проти комуністичної влади. Вони ставили собі за мету досягти реалізації давньої мрії - незалежної України.

1990-й став періодом наростання тріумфу українського національно-демократичного руху.

У західних областях владу майже цілком перебрала опозиція, з небуття повернулася українська символіка (гімн, прапор, герб), врешті 16 липня Верховна Рада УРСР оголосила Декларацію про державний суверенітет. Восени цього року "революцією на граніті" про себе впевнено заявили українські студенти.

Революція на граніті. Хроніка (ФОТО)

Комуністи тривалий час виглядали дуже невпевнено, були нездатні адекватно реагувати на темп змін, що зростав. А успіхи національно-демократичних революцій у сусідніх країнах додавали впевненості, що перемога української опозиції є дуже близькою.

Але до кінця року ситуація почала змінюватися. Після "революції на граніті" опозиція збавила темп наступу, а комуністи, користаючись контролем над більшістю країни і ключовими органами влади, розгорнули реакцію.

12 грудня 1990 року керівник КГБ України Микола Голушко повідомляв про "певну розгубленість деструктивних сил, викликану активною протидією екстремістським проявам здорових сил у східних, центральних і південних областях, а також рішучими діями правоохоронних органів щодо антисуспільних елементів". Але в цьому ж повідомленні йдеться і про підготовку опозицією нових масових протестів та всеукраїнського страйку.

 Мітинг із вимогою відновити Українську греко-католицьку церкву. Львів, 1988 р. Архів ЦДВР. Зверніть увагу - на транспаранті написано "на Україну", "в" з'явилося вже після проголошення держави

Обидві сторони розуміли, що вирішальним у протистоянні буде наступний 1991-й. І він справді став таким для України.

Події цього періоду подані крізь призму документів КГБ - тобто насамперед так, як бачили їх чекісти. На жаль, матеріалів, які могли б висвітлити роль радянських органів безпеки у цих подіях в Україні, залишилося надзвичайно мало, тож тим ціннішим є кожне документальне свідчення.

На сьогодні в архіві СБУ віднайдено близько 250 документів КГБ про події в Україні кінця 1980-х - початку 1990-х років. Їх уперше оприлюднено на громадських історичних слуханнях, присвячених двадцятиліттю створення Народного руху України, згодом частина з них була опублікована в журналі "З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ".

КГБ проти українських дисидентів. Справа "Блок"

Йдеться про інформаційні повідомлення та доповідні записки керівництва спецслужби, зосереджені у фонді № 16. Прикро, але цілком відсутні розпорядчі документи, накази, інструкції, детальні звіти про конкретні дії чекістів, які могли б пролити більше світла на описувані події. Проте навіть із документів, які залишилися, можна відтворити ситуацію тих днів і роль органів безпеки.

Революційні події того часу відобразилися не тільки у змісті документів, а навіть в їхній формі: з кінця 1990 року інформування здійснювалося вже не на керівника українських комуністів, а на голову Верховної Ради УРСР, серед документів зустрічаються тексти, написані українською мовою.

Комуністичний контрнаступ на початку 1991-го мав масштабний характер і розгортався на всій території СРСР.

Інформація КГБ УРСР для керівництва компартії про ініціативу створення Народного руху. Архів СБУ

16 січня Верховна Рада Союзу оголосила про призначений на березень референдум щодо збереження СРСР як держави. Питання, винесене на всенародне опитування, було сформульовано в найкращих традиціях послідовників Ігнація Лойоли: "Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних республік, в якій будуть повною мірою гарантовані права та свободи людини і будь-якої національності?".

Обтічне формулювання означало спробу реанімації вмираючого державного утворення. Це прекрасно розуміли як його противники, так і захисники. Тому однією з головних тем для опозицій національних республік стали протести проти нового союзного договору.

Найнебезпечнішою для комуністів була ситуація в Литві, де парламент вже контролювався демократами і де попереднього року дійшло навіть до проголошення Акта про відновлення Литовської держави.

"Литва, будь вільною!" Спогади українця зі студзагону оборони Вільнюса

8 січня, невідомо / добре відомо ким спонукувані учасники прорадянської комуністичної організації "Єдінство" спробували захопити парламент. Трохи згодом сюди перекинули радянські спецпідрозділи, які почали займати важливі об'єкти інфраструктури міста.

На вулиці вийшли демонстранти, щоб захистити демократичну владу. 13 січня сталися сутички між ними і присланими військами, в яких загинуло 15 і травмовано 600 осіб. Спроба силового взяття влади провалилася, але комуністи показали здатність до застосування сили.

Через два тижні після подій у Вільнюсі керівництво КГБ України доповідало про певну стабілізацію ситуації в республіці.

1991: радянський спецназ штурмує вільнюську телевежу (ВІДЕО)

При цьому Голушко підкреслював, що "стримувальний вплив на політичну активність екстремістських елементів проявили січневі події у Прибалтійських республіках. Багато з них висловлюють побоювання щодо можливого застосування сили в західному регіоні і вважають необхідним уникати насильницьких методів боротьби з Радянською владою, уникати якихось провокаційних дій щодо співробітників правоохоронних органів та військовослужбовців".

  Микола Голушко, останній керівник Комітету державної безпеки УРСР. Згодом один із керівників ФСБ Росії. Фото Wikipediа

У доповідній констатовано зменшення кількості протестних акцій та чисельності їх учасників. Разом з тим тут відзначаються нові тенденції в українському протестному русі, зокрема посилення інформаційно-пропагандистської роботи через поширення власних видань та відправлення агітаційних груп із Західної України.

За інформацією спецслужби, 17-18 січня у Львові відбулася нарада представників студентського руху (Української студентської спілки і Студентського братства), на якій, між іншим, висувалася пропозиція про необхідність створення підпільних структур, готових у випадку необхідності захопити важливі об'єкти. І хоча масштаби зовнішніх акцій зменшувалися, сам рух за незалежність поступово радикалізувався.

У наступних повідомленнях зафіксовано небезпечну для комуністів тенденцію - посилення позицій місцевих рад.

Очевидно, найбільшу загрозу становила Західна Україна, де більшість у радах становила антикомуністична опозиція. Ситуація двовладдя, коли областю керували і обласна рада, і обком комуністичної партії, в перші місяці 1991 року почала змінюватися через зміщення реальної ваги в бік рад.

Як КДБ УРСР стежив за дисидентами. Методи і засоби

Цьому сприяла як активність новообраних депутатів, так і дезорієнтація старих партійних кадрів, їхня дискредитація в очах місцевого населення.

Кагебісти відзначали: Львівська обласна рада у своїй діяльності виходить далеко поза компетенцію, окреслену радянським законодавством. Зокрема, її депутати проводять активну інформаційну роботу на всеукраїнському рівні, за кожним районом області закріплені ті чи інші регіони України.

Це дало підстави КГБ стверджувати, що "галицький регіон використовується для націоналістичної експансії на схід України".

Зважаючи на таку ситуацію, комуністичній партії рекомендується активніше проводити інформаційну роботу для розвінчання образу комуністів як ворогів.

 Студентське голодування в центрі Києва, жовтень 1990 р.

"Необхідно постійно показувати, - читаємо в рекомендаціях, - що Компартія могла б виявляти реальний вплив на покращення життя людей, якби мала можливість діяльності в рамках рад. При розробленні проектів рішень радами депутати-комуністи мають висувати альтернативні проекти, виступати з ініціативою з найбільш актуальних питань життя населення".

Тобто КГБ, усвідомлюючи, що посилення ролі рад спинити неможливо, пропонувала "очолити процес", перехопивши ініціативу.

При цьому чекісти чітко розуміли: на Західній Україні у комуністів практично немає шансів бути обраними, а тому радили діяти через інші організації та партії. Зокрема, створювати нові громадські та політичні організації.

"Причому необов'язково, аби вони опиралися на платформу КПРС. Ці організації можуть бути соціал-демократичного, лівоцентристського і навіть центристського напрямку. Важливі кілька умов - у програмних документах не повинно бути антикомуністичних, антисоціалістичних тез. Лідери організацій не повинні упереджено ставитися до комуністів та їхніх лідерів".

Як бачимо, деякі джерела громадської активності, яка вилилася, серед іншого, в численні політичні партії, були дуже цікавими.

Тим часом 17 березня 1991 року відбувся референдум, який мав визначити майбутнє Радянського Союзу. Результати як у Союзі в цілому (за винятком шести республік, які саботували референдум), так і в Україні зокрема засвідчили: влада комуністів ще досить сильна.

Союз дивиться на тебе. До 19-річчя смерті УРСР

За офіційними підрахунками, понад 80 % громадян УРСР взяли участь у референдумі, і понад 70 % з них відповіли "так" на поставлене питання. Те, що в Україні не вдалося заблокувати проведення плебісциту, а також його результат стали вагомим ударом по опозиції.

Тож Президент СРСР Михайло Горбачов вирішив розвинути свою перемогу і оголосив: підписання нового союзного договору відбудеться 20 серпня 1991 року. Українські націонал-демократи отримали чіткий строк для розгортання власних сил, аби завадити появі "оновленого" СРСР.

"Живий ланцюг" - акція з нагоди Дня Злуки УНР і ЗУНР, 22 січня 1990 р. Архів центру досліджень визвольного руху.

Час, що залишився до цієї дати, був насичений активними діями з метою підняти масштабний громадський протест. Існували небезпідставні побоювання, що в Україні, якщо ситуація складатиметься невигідно для влади, повторяться вільнюські події.

Щоб протистояти можливому силовому сценарію, націонал-демократичні партії створюють власні охоронні - а в лексиці КГБ "незаконні воєнізовані" - формування. Місцеві ради засновують різноманітні муніципальні та народні дружини, що діють паралельно з міліцією, активно обговорюється створення української національної армії.

"Даних про наявність у перерахованих вище структурах зброї, - читаємо у звіті за 15 червня, - Комітет державної безпеки не має. Разом з тим, виходячи з форми і спрямованості їхніх дій, при ускладненні соціально-політичної ситуації в республіці вони легко можуть озброїтися і трансформуватися в бойові загони".

Протягом гарячого літа 1991 року КГБ неодноразово повідомляв керівництво країни про воєнізовані групи та їхні вишкільні табори.

Доповідна держбезпеки від 25 липня 1991 року має дуже промовисту назву: "Про спроби створення паралельних структур влади".

В ній ідеться про організацію громадянських комітетів, які мали взяти на себе владу у випадку кризової ситуації. Зазначалося, що структури таких комітетів діють не тільки в областях Західної України, але й у Черкаській області, створюються в Одеській, Чернігівській, Сумській областях.

Отже, обидві сторони протистояння - стара комуністична влада і демократична опозиція - були налаштовані вкрай рішуче.

Окрім референдуму 17 березня, який мав легітимізувати єдність СРСР, Михайло Горбачов вирішив заручитися активною зовнішньою підтримкою. Тези про необхідність збереження Союзу публічно висловили його колишні непримиренні вороги - керівники Великобританії, Франції, Німеччини.

Захід не хотів незалежної України - архів Горбачова

Останнім рішучим ударом по "внутрішніх ворогах СРСР" мало бути озвучення позиції головного супротивника "імперії зла" - Сполучених Штатів Америки. Влітку важка американська політична артилерія була спрямована на українську владу.

У повідомленні від 30 липня йдеться, що від дипломатичних кіл США стало відомо про відвідання Києва Джорджем Бушем (старшим) "на "особисте прохання" Президента СРСР з метою відповідно натиснути на українське керівництво і схилити його до підписання союзного договору".

Керівник служби безпеки із забезпечення візиту американського президента, за твердженнями КГБ, заявив: головною метою візиту до Києва було "стримування дальшої дезінтеграції СРСР". Відповідно, під час візиту жодних зустрічей із національною опозицією чи інших кроків, які могли б підважити думку про лояльність США до єдиного СРСР, не було.

Ба більше, у своєму виступі у Верховній Раді Джордж Буш говорив не лише про демократію і ринкову економіку, але засудив відродження націоналізму. Один із членів делегації Білл Кілл наголосив, що відносини США з Україною напряму залежатимуть від підписання республікою союзного договору.

Тож українці чітко зрозуміли, що у своєму прагненні до незалежності можуть сподіватися лише на себе та Господа Бога. Через кілька тижнів після візиту Буша спрацював другий варіант.

Михайло Горбачов, який заручився підтримкою наймогутніших зовнішніх союзників, раптом отримав удар зсередини країни. 19 серпня під звуки "Лебединого озера" населення СРСР дізналося про створення "Государственного комитета по чрезвычайному положению" (ГКЧП) і перебирання ним влади в країні.

Початок кінця. СРСР помирав під "Лебедине озеро"

Схоже, москвичі не попередили про свою ініціативу київських "партайгеносе", тож для українських комуністів ця новина була не меншим сюрпризом, ніж для решти населення.

Швидко отямилися чекісти, які вже 20 серпня доповідали, що КГБ, МВД та військові взяли стан справ в Україні під контроль, випереджаючи можливі антивладні виступи незадоволених національних сил. Проте в цілому, на думку доблесних чекістів, "зміст документів керівництва ГКЧП і застосовувані ним заходи сприймаються в різних прошарках населення в основному позитивно. Обстановка в трудових колективах республіки спокійна".

Становище змінювалося за лічені години.

20 серпня опівдні починається масовий протестний мітинг у Москві, який згодом поклав край спробі перевороту. Тим часом українське КГБ повідомляє: цього дня в республіці відбувається загострення політичної ситуації, зокрема через діяльність української опозиції, котра виступила на захист московських протестантів.

Тоді ж "Народна рада" (опозиційна група у Верховній Раді) виступила з вимогою проведення позачергової сесії парламенту. Наступного дня, 21 серпня, в Москві відбувся перелом, і спроби ГКЧП встановити владу цілком провалилися.

В Україні тим часом розпочинаються мітинги з вимогою виходу зі складу СРСР. Тому в повідомленні КГБ за 22 серпня вже читаємо, що "населення республіки з великою тривогою і турботою слідкує за ситуацією в країні, засуджує авантюрні дії групи державних осіб, що пробували вчинити державний переворот".

Поразкою комуністів та їхньою дезорієнтацією негайно скористалася національна опозиція. 24 серпня 1991 року на позачерговій сесії Верховної Ради голосуванням прийнято документ, написаний Левком Лук'яненком - колишнім політв'язнем, засудженим свого часу радянською владою до смертної кари.

Національно-демократичний рух досяг своєї мети - 24 серпня 1991 р. Україна стала незалежною державою. Архів ЦДВР

Ухвалений "Акт проголошення незалежності України" став початком нового періоду української історії.

Це сталося несподівано і для тих, хто все життя боровся за незалежність, і для тих, хто всіляко цьому заважав. Несподівано, але невипадково - акт 24 серпня став результатом не тільки активної діяльності національно-демократичного руху з кінця 1980-х років, але й багатолітньої боротьби кількох поколінь українців.

Незалежність України: як це було в 1991-му і як буде у 2011-му

1 грудня 1991 року на референдумі українці підтвердили цю "невипадковість", зробивши її незворотнім фактом історії.

P. S. Із заяви президента США Джорджа Буша 25 грудня 1991 року: "Сполучені Штати вітають історичний вибір на користь свободи, зроблений новими державами Співдружності. Незважаючи на потенційну можливість нестабільності і хаосу, ці події явно відповідають нашим інтересам".

Джерело: "Історія з грифом "Секретно" на ТСН

Від символу до імені: у пошуку власних моделей військового цвинтаря

Присвячені невідомому солдату монументи можна знайти у Франції, США, Британії, Канаді та інших країнах умовного Заходу. Зрештою, традиція символічних і цілком реальних могил невідомих солдатів народилася саме у Західній Європі. Асоціація могили невідомого солдата з Радянським Союзом радше пов'язана з зацикленістю політики пам'яті сучасної Росії на Другій світовій війні, ніж із якоюсь особливою прихильністю радянців до невідомих солдатів.

Володимир Лаврик: віднайдений епізод з литовського життя офіцера Армії УНР

Щонайменше 70 майбутніх офіцерів міжвоєнного Війська Литовського народилися в Україні. Сотні пов’язані з українськими теренами навчанням, юнацькими роками, участю у боях Першої світової війни, пролитою кров’ю у боротьбі за вільну Україну. Водночас, литовська земля народжувала майбутніх бійців українських визвольних змагань, героїв Війни за незалежність.

"Не допустити витоку за кордон відомостей про голод в Україні"

У 1980-х роках органи кдб урср пильно відстежували діяльність представників української діаспори, спрямовану на привернення уваги світової громадськості до Голодомору в Україні 1932–1933 років, і намагалися всіляко перешкоджати цьому. У циркулярах і вказівках з Києва до обласних управлінь кдб ішлося про те, які необхідно вжити агентурно-оперативні заходи "для протидії ворожим акціям закордонних наццентрів".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.