1989-91: фільм Сергія Буковського "Україна: точка відліку"

Фільм Сергія Буковського "Україна: точка відліку" присвячений 20-літтю незалежності. Це блискуча робота. Подивіться її - чи ви цікавитеся історією, чи синематографом. Якісне, справжнє документальне кіно. По ТБ його показали тільки один раз.

Так буває в нашому інформаційному середовищі - коли справді вартісна річ проходить непомітною. В українському телеефірі фільм був показаний ТРК "Україна" 24 серпня 2011 року. І все.

На міжнародному фестивалі Docudays у Києві глядачі влаштували овацію на титрах. На фестивлі World Media Festival у Гамбурзі "Точка відліку" отримала золоту статуетку в номінації "Документальний політичний фільм".

У Стамбулі на фестивалі доктелефільмов "TRT Documentary Awards" стрічка втрапила у фінал із 160 претендентів. Були покази в Колумбійському Університет, в Кембріджі і Лондоні.

Але це фільм у першу чергу не для іноземних глядачів. Це фільм для нас.

Просто подивіться його - прямо зараз. Не пошкодуєте.

1989-1991 роки: напружений сюжет, багато ексклюзиву, грамотні експерти, унікальні архівні кадри, прекрасна натурна зйомка.

Незалежність: як воно було в 1991 році і як буде у 2021-му. Спогади

Режисер Сергій БУКОВСЬКИЙ розповів "Історичній Правді", як знімальній групі вдалося знайти в архівах те, що не знайшли інші:

- Тут немає жодних секретів. Зазвичай використовують 10-15% того, що є в архіві. Інакше кажучи, все беруть із верхньої полиці. На нижню найчастіше немає і часу, і бажання.

Це копітка робота. Ще в свою студентську пору, працюючи асистентом, я займався відбором в архівах у Красногорську (Росія) і в Києві. Просто знаю, де що лежить.

Хроніку 60-річчя Щербицького я запримітив ще в перебудову. У нас на Солом'янці. Це не фільм, а просто незмонтований матеріал: поцілунки, підношення, знову обійми і поцілунки... і так хвилин 20-30!

Складніше за все шукати звичайне життя людей, атмосферу часу. Як і в цьому фільмі, так і в "Війні. Український рахунок", ми в буквальному сенсі збирали архів по крихтах. З такою ж проблемою колись стикався великий Михайло Ромм у "Звичайний фашизм" - тисячі кілометрів пропаганди, і крихти цієї правди.

1990: мітингові пристрасті в Києві. Так закінчувалася УРСР. ВІДЕО

Якщо говорити про "новітню історію", то після 1993-го року в кіноархіві практично нічого немає. Те, що зберігає телебачення, більшою частиною - офіціоз або фільми про "зірок" :) Вони теж називаються в програмі документальними.

Якщо через 20 років хтось захоче знімати фільм про сьогоднішній день, то з архівами йому не пощастить...

Дивіться фільм "Точка відліку":

Частина 2

Частина 3

Частина 4

Частина 5

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.