6 січня 1919

Різдво 1918 року в місті Суми (Спогад)

Із рівнобіжної вулиці з'явився большевицький кінний роз'їзд. Цей роз'їзд зупинив сани, видно, наказав їдучим вилізти з них. Відбулась коротка розмова. Що говорилось, тяжко було зрозуміти. Я тільки впізнав їздців з саней. Це були студенти університету й пару хлопців, які закінчували гімназію. Вони святкували й тому рішили проїхатись по вулицях міста на санях. Старшував між ними гарної будови, красунь, студент Михась… По розмові з роз'їздом, вони були на місці розстріляні. Зібравши порядну купу людей, більшовики наказали роздягнути розстріляних. І тоді старший з них став на груди Михася, пробив їх багнетом, щоб краще стояти, й почав революційну промову

 

У місті ходили різні чутки. Одні повідомляли про наближення армії Петлюри, другі, що в сусідньому містечку розташувався повстанський загін отамана Палія, а треті з непідробленим жахом, шепочучи, оглядаючись, щоб ніхто не підслухав, повідомляли про неминучу большевицьку навалу.

Перед Різдвом того року панували снігові заверюхи. Хати громадян занесені снігом. А спітнілі вікна, як чорні відверті рани, плачучи дивились на Божий світ. Так і все місто, немов нарошне занурене в сніг, залякане можливою навалою несміливо визирало із-за заметів снігових.

Звичайної рухливості в місті, яка буває перед святами, немає.

Всі з сумом прислухаються до торохтіння кулеметів, гарматних вибухів. І в кожного завмирає серце – а що буде вечором, завтра?!

Заможні мешканці міста ховають дорогі речі, інші забирають що мають і тікають в протилежний бік від червоної біді, що сунулась з півночі. Місто порожніло. Насувалась анархія. Підозрілі особи вели погромну агітацію.

З приходом вечора життя зовсім завмирало. Ворота замикались, вікна щільно зачинялись віконницями та стягались залізними прогоничами. Вулиці порожніли. Час від часу забреше пес, зареве худоба, проріже гостре зимове повітря несамовите "рятуйте!" - і знов тільки свист заверюхи. 

Мешканець, почувши "рятуйте", ще більше натягає на себе ковдру, лякає плачучу дитину "большаком" і в тяжкому півсні забувається…

В сірій імлі світанку замалювались якісь великі будови. Це над Ромоданським [очевидно, Роменським – упорядн.] шосе, на горбу, забудування монастиря. В ньому жив єпископ та містилась теологічна школа. Там не спали. Могутній звук дзвону закликав вірних на утреню.

 

Це був ранок 23 грудня. Йшли до церкви теологи, вони мусіли виконувати взятий на себе обов'язок. Вітер леденив кров, приносив шум з місця бою і тоді безмірна туга охоплювала їх, бо вони знали про відношення північних варварів до Церкви…

В той ранок мешканці міста прокинулись від гуркоту. "Що є?" - питають. "Большевики" - чулось у відповідь…

Із свистом, чоломкаючись об стіни домів, літали вже й по місту кулі. Старшинська сотня, що охороняла місто, відступала і зупинилась коло монастиря, щоб дати нагоду й час для утікачів.

Побіч, божевільним "галопом" на тройках, утікали багатії міста, за ними верхи, в однокінці і пішки з дітьми, говорячи щось незрозуміле, "кланяючись" до землі кулям, тікали всі, хто не вірив у "комуністичний рай".

І вже аж за ними, розгорнутим строєм, під командою полк. Кобилянського [Кобеляцький Микола Георгійович - уточнення Д.Кудінова та М.Михайліченка] і якогось молодого старшини – галичанина, прикриваючи відступ, відходила нечисленна кіннота… Десь без перестанку торохтів кулемет і чулись вигуки команди та лайки…

До манастиря підступив большевицький роз'їзд. Місто зайняв дикий московський загін комуніста Лаптєва.

В манастирську церкву, під час Богослужби, в шапках, з наїженими багнетами і револьверами в руках ввійшли лаптівці. Заборонили продовжувати службу, дзвонити у дзвони і вимагали "контрреволюціонерів" та обіцяли докладно поговорити пізніше…

По містах та парканах, будинках, телеграфічних стовпах, скрізь розклеєні новою владою накази Надзвичайної Комісії. Кожне повідомлення й розпорядження закінчувалось: "за невиконання - розстріл". Цілу ніч в місті йшла стрілянина – то винищували "контрреволюцію"…

Ранком 24 грудня велика група большевиків прийшла до манастиря й відтоді почалось – помешкання зруйновано, підлоги позривали, теологів розігнано, професорів теології й духовенство погнано до міста на різні роботи.

І чим духовна особа була вища чином, тим скорше вона діставалась до чищення відходових рур [труб – упорядн.] та публічних виходків. Бувших офіцерів та заможних людей ставили до "стєнки" (розстріл). Все життя припинилось, порядні громадяни сиділи по хатах, на вулиці вилізло й панувало шумовиння.

 

25 грудня, день Різдва. Церкви мовчали, служб не було кому відправляти.

У день Різдва стояв я коло вікна єпископського приміщення й дивився на широку вулицю. В кінці її з'явились сани, які тягнув гарний коник. У санях, правлячи конем, стояла одна постать, а декілька сиділи. Сани скоро наближались до манастиря, до площі перед ним.

В цей час із рівнобіжної вулиці з'явився большевицький кінний роз'їзд. Цей роз'їзд зупинив сани, видно, наказав їдучим вилізти з них. Відбулась коротка розмова. Що говорилось, тяжко було зрозуміти.

Я тільки впізнав їздців з саней. Це були студенти університету й пару хлопців, які закінчували гімназію. Вони святкували й тому рішили проїхатись по вулицях міста на санях. Старшував між ними гарної будови, красунь, студент Михась…

По розмові з роз'їздом, вони були на місці розстріляні. Зібравши порядну купу людей, більшовики наказали роздягнути розстріляних. І тоді старший з них став на груди Михася, пробив їх багнетом, щоб краще стояти, й почав революційну промову.

Народ збився докупи і з жахом дивився на розстріляних хлопців, яких всі знали змалечку, знали, що вони не буржуї і не контрреволюціонери, про яких кричав, топчучись на трупі Михася, звироднілий комуніст.

Трупи заборонено, для постраху другим, ховати. І так вони валялись на площі пару днів. Таке було Різдво 1918 р. в м. Сумах.

А там недалеко від Сум – Крути. Коло них пізніше (насправді, раніше - у січні 1918 року - упор.) українське студентство зустріло тих варварів і на віки звеличало непереможність українського духа.


Джерело: Український Православний Календар на 1983 рік. Бавнд Брук. 1983. С.114-115.









8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.