Спецпроект

Польський та українській інститути нацпам’яті планують спільні дослідження польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни

Український інститут національної пам’яті та Інститут національної пам’яті Польщі досягли домовленостей щодо відновлення співпраці, яка стосується, зокрема, складних питань спільної історії.

Повідомляє сайт Українського інституту національної пам’яті.

УІНП запропонував польським колегам створити робочу групу з істориків обох країн, темою діяльності якої будуть відносини між українцями та поляками у 1939-1947 роках. 

У листі-відповіді Голови Інституту національної пам’яті Польщі Лукаша Камінського до Голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича наголошується, що "наші вільні і демократичні суспільства здатні на щиру, відверту і оперту на правду розмову про спільне минуле". 

Згідно  домовленостей польсько-українська група істориків буде створена спільними зусиллями двох інститутів і включатиме знаних фахівців, дослідників цієї теми з обох країн. 

Її склад і формула діяльності будуть обговорені додатково керівництвом обох установ. 

Польський та український інститути національної пам’яті також дійшли згоди про необхідність створення спільної Книги пам’яті, яка б включила верифікований іменний список жертв польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни та перших повоєнних років. 

Укладання такого списку загиблих є важливим не тільки з дослідницькою метою, але й має стати формою вшанування пам’яті жертв конфлікту з обох сторін, сприятиме примиренню між двома народами. 

Наміри співпраці двох інституцій охоплюють широке коло питань. Наприклад, заплановані спільні зусилля у дослідженні Катинського злочину, скоєного СРСР навесні 1940 року, та відзначенні 75 роковин розстрілів польських військовополонених представниками комуністичного режиму.  

Дивіться також:

Гордіїв вузол. Українська проблема в ІІ Республіці Польській

У Львові українці та поляки спільно молилися про примирення

Ґжеґож Мотика: "Польська Народна Республіка сприяла поширенню стереотипу українця-вбивці"

Геноцидні ігри. Текст Володимира В'ятровича

Історик Богдан Гудь: "Суперечки про геноцид на Волині вигідні Росії"

Історик Норман Дейвіс: "Іде вибірковість: поляки - жертви геноциду, а інші - ні"

Депутат Сейму Мирон Сич: "Зараз не 1943-ій, ми заслужили примирення"

Історія у політиці. Навіщо польським депутатам "геноцид" на Волині

"Терору не цуралися й поляки" - екс-президент Польщі

УПА і АК: не треба їх ані звеличувати, ані паплюжити

Волинська трагедія: пошук між польською та українською правдами

Примирення по-польськи: УПА - злочинці, АК - герої

Інші матеріали на тему "Волинська трагедія"

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.