ЗВІЛЬНЕНО ЩЕ Й ДИРЕКТОРА НАЦІОНАЛЬНОГО ХУДОЖНЬОГО МУЗЕЮ

З посади директора Національного художнього музею України звільнено Анатолія Мельника, який заявляв, що з приміщень Кабміну зникли картини відомих українських художників. Наказ зачитав особисто міністр культури Кулиняк.

Про це повідомляє ТСН.

За словами Мельника, сьогодні в його кабінет в музеї прийшов міністр культури Михайло Кулиняк з трьома чиновниками міністерства і зачитав наказ про його звільнення.

У наказі про звільнення, каже директор, написано "за згодою сторін", хоча він такої згоди не давав і жодних документів з цього приводу не підписував.

Відповідаючи на запитання, з чим Мельник пов'язує раптове звільнення з посади, він припустив, що причина може бути в тому, що Нацмузей укотре відкрито заявив про зникнення картин в Кабміні.

За його словами, неприємності на посаді директора Нацмузею тривають з літа минулого року, коли музей уперше заявив, що в Кабміні зникли картини, надані для експозиції в урядових кабінетах, і музей вимагає їх повернення.

Мельник також повідомив, що працівники музею поцікавилися в міністра причиною звільнення, однак Кулиняк "не зміг дати жодної адекватної відповіді".

"Кулиняк не фахівець у своїй справі, - сказав він. - Не відповідає своїй посаді. Я йому про це говорив у вічі. Я йому сказав, що його наказ злочинний".

Мельник має намір оскаржити наказ про своє звільнення в суді, "якщо цього захоче колектив і підтримає громадськість".

Нагадаємо, 29 березня повідомлялося, що з Кабміну зникли чотири картини роботи імпресіоніста Миколи Глущенка, які належать Національному художньому музею. Замість двох із них (кожна оцінюється у приблизно 600 тисяч грн) на стінах вивішено полотна, яка музейники називають підробкою.

У січні 2011 року Мінкульт звільнив ряд керівників музеїв.

Так, була звільнена з посади гендиректор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Марина Громова. Заповідник очолила Вікторія Ліснича, яка з вересня 2010-го по жовтень 2011 року працювала заступником міністра культури.

Також звільнено генерального директора Національного заповідника "Софія Київська" Нелю Куковальську.

Також звільнили генерального директора Національного музею Тараса Шевченка Наталю Клименко. Її місце посів Дмитро Стус.

Було змінено й керівництво Національного музею народної архітектури та побуту в Пирогово.

Читайте також: "Музейний заколот. Про звільнення і призначення чільних кадрів галузі"

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.