Якою буде нова національна історія України? Лекція Кирила Галушка

З нагоди свого 3-річчя Історична Правда відкрила лекторій. Першим доповідачем став постійний автор ІП Кирило Галушко.

Кандидат історичних наук прочитав лекцію на тему "Якою буде нова національна історія України у ХХІ столітті"? Ішлося про наукові суперечки в академічних колах - чи можна поєднати національну історію і її деконструкцію?

Слухачів цікавили й інші історичні питання. ІП пропонує конспект лекції і її обговорення.

-------------------

Розпочавши у під кінець 1980-х вільний розвиток, українська історична наука досягла чималого: обсяг запущених в історичний обіг нових чи раніше недосяжних матеріалів став, мабуть, рекордним за сто років. Основний клопіт лишається за теоретичним осмисленням та новим систематизованим викладом.

Ближчими роками, імовірно, буде написана чергова багатотомна історія України, яка б підсумовувала ці здобутки. Проте зараз постає ключове питання: чи лишається у ХХІ столітті місце для "національної історії"?

Що ж взагалі описували про минуле наші історики? Чи можна це все вкласти (умовно) "під одну обкладинку"?

Якщо на початку 1990-х років вітчизняна історіографія намагалася адаптувати до вжитку основні два конкуруючих підходи української нерадянської історіографії першої половини ХХ ст. – народницький (М.Грушевський) та державницький (В.Липинський та Д.Дорошенко), то знайомство з новими західними інтелектуальними модами поставило істориків перед новою проблемою.

Поширені на Заході концепції "конструювання націй" (варто згадати працю Бенедикта Андерсона про "уявлені спільноти") формують скептичне ставлення до викладу минулого, заснованого на національному принципі. Як от "історії України" як "історії українців".

Або ж критично тепер сприймаються спроби "українізації" минулого у часи, глибші за існування модерного українського національного проекту ХІХ століття.

Такі погляди мають під собою достатні та зрозумілі підстави – а надто у теоретико-методологічних суперечках просунутих фахівців.

Ми можемо цілком із тим погоджуватися щодо інтелектуального клімату вузьких історичних спеціалізацій, коли учені мусять використовувати термінологію саме певної доби, а не сучасними суспільними стереотипами на кшталт того, що "українська нація" могла існувати ще за часів Трипільської культури енеоліту.

Кирило Галушко - кандидат історичних наук (Київський національний університет ім.Шевченка), голова Всеукраїнського наукового гуманітарного товариства

Але, усвідомлюючи це, ми все одно не уникнемо того факту, що історія має актуальний суспільний попит і потребує викладу, адекватного стану сучасності і сучасників – якими б суперечливими вони не були.

Кожен історик – продукт своєї доби,і він ніколи не стане абстрактним "суб’єктом, що пізнає", навіть постулюючи "денаціоналізацію", формулюючи свої запитання минулому мовою українського суспільства ХХІ століття.

Чи можна якось поєднати ці протилежності чи досягти якогось стану "здорового глузду" у викладі про минуле?

Гасло академічної "денаціоналізації" цілком зрозуміле фахівцю, проте заводить нас у ситуацію, коли за деревами не видно лісу. Не можна сприймати "націю" лише як етнос, бо є ще друге її визначення: "спільнота громадян".

З точки зору нинішніх громадян України, в паспортах яких немає графи "національність", "історія України" - це минуле усіх її нинішніх мешканців, які живуть у її межах. Тому вважати "національну історію" виключно "етноцентричною", замкненою на історичних колізіях етнічних українців та їх предків – це щонайменше не орієнтуватися у суто сучасних наукових тлумаченнях слова "нація".

Зрозуміло, що слово "Україна" набуває поширеного вжитку у XVII столітті, а починає охоплювати усі сучасні терени української держави лише у ХХ ст. (наприклад, галичани почали вважати себе "українцями", а не "русинами" лише з межі ХІХ-ХХ ст.) Але це не означає, що "історія України" мусить мати для нас настільки обмежений час і простір.

Фрагмент (приблизно одна четверта частина) карти французького інженера і картографа на службі короля Речі Посполитої Боплана. Це перша генеральна карта території, яка називається "Україна". Видана у 1648 році у Гданську. Карта орієнтована на південь. Кольоровими цятками ІП позначила міста: зелена - Житомир, біла - Луцьк, червона - Львів, блакитна - Чернівці, жовта - Вінниця. Повністю карту Боплана можна подивитися на Вікіпедії

Прихильники "денаціоналізації" вважають сучасні межі України недосконалою матрицею для викладу подій минулого, адже ці межі історично дуже нещодавні – лише з 1954 року.

Проте сучасні межі, скажімо, Німеччини мають лише на 9 років довше – з 1945-го (якщо ми не говоримо про її об’єднання у 1990-му), а німецька держава вважає роком свого народження 1871-й. Але це нікого не зупиняє у викладі "історії Німеччини" з часів давніх германців.

Про це нам кажуть наявні в інтернеті підручники з історії Німеччини, Франції, Британії, де сучасні межі держави є основою історичної ретроспективи. Тому ми можемо вважати сучасні обшири європейських держав "географічним фактом" - там само як наявність "історії Америки" від часів появи там людини, а не від 1507 р., коли на картах з’явилася нова штучна європейська назва "Америка".

Оскільки бачу тут багато студентів, дозволю собі навести "веселенький" приклад того, коли дослідники беруть за основу саме політичний фактор, саме кордони окремих країн. Це інфографіка про розміри статевих органів у чоловіків-європейців:

Лектор демонструє карту "Довжина пенісу в Європі"

Можна було при складанні цієї карти зосередитися, скажімо, на мовних ареалах, етнічних меншинах, гаплогрупах чи ще чомусь. Але вибрали ту сталість, яка є на даний момент. І є найбільш зрозумілою широкій публіці, варто додати.

Америка з’явилася на картах лише на 150 років раніше України (остання - у французького картографа Боплана), але ніхто нам не скаже, що Америка – штучний новотвір, який не має минулого.

Європа також не існувала в уяві людей часів палеоліту, але існують книжки на кшталт "палеоліт Європи". А як інакше їх називати? Подумаємо – і навряд знайдемо альтернативу. І далі: якщо історія Криму не увійде до "історії України", то до якої "історії" вона увійде?

Тому якщо спиратися на ідею громадянської нації, яка має за під собою 600 тис. кв. км, та на "Україну" як географічний факт (нехай і новітньої історії – але хто скаже, скільки саме років достатньо?), то новий виклад "історії України" матиме оповідати про минуле саме цієї площі і цієї географії.

Начебто, у цій думці і немає нічого кардинально нового, але ми маємо розуміти дещо. Наприклад те, що наші проблеми набагато менші, аніж проблеми російських істориків, які викладатимуть у новій 20-томній "Історії Росії" про минуле… чого? Де починається "Росія" у минулому і в географії і де закінчується? Назва держави – з 1721-го, а межі країни за різних часів і обставин – піди второпай…

Але ці історики почнуть безперечно з Київської держави Рюриковичів. Що виходить за актуальні межі нинішньої РФ, однак цього руху російських істориків нам не уникнути. То на просторі чиєї ж "історії" ми житимемо у ХХІ столітті?

На лекцію прийшла група курсантів-прикордонників

Тому варто залишити "денаціоналізацію" цілком кваліфікованим вузьким фахівцям у їхніх вузькофахових академічних дослідженнях, але коли мова піде не про історію Давньої Русі, а про історію України, то ми заслуговуємо на зважену і розумну, суперечливу і дискутовану "національну історію", яка дасть місце в собі всім мешканцям нашої землі всіх часів.

І всі вони з точки зору географії будуть "давніми українцями" (і кримські татари також, і місцеві євреї, поляки, росіяни), так само як і предки сучасних етнічних українців.

P.S. Більш докладно автор викладав ці думки не в публічних лекціях, а в текстах, зокрема й на Історичній Правді та в Українському історичному журналі.

---------------------------------

ВІДПОВІДІ НА ПИТАННЯ:

ЩО ТАКЕ УКРАЇНА?

- Що таке Україна для дослідника Кирила Галушка?

Кирило Галушко: Бродель присвятив роботі на тему "що таке Франція?" три томи. І не закінчив. Для мене Україна - це спільнота людей, які тут живуть. І саме цех істориків створив концепцію України.

ІСТОРИЧНИЙ РИНОК

- Щодо тези про суспільний попит на історію, про ринок науково-популярної літератури: які б ви рекомендували стратегії, щоб на цьому ринку ми частіше були переможцями?

Кирило Галушко: Щодо ринку - треба завойовувати позиції. Я спостерігаю, як показують минуле на Заході. Починають розрізняти, що Русь і Росія - це різні феномени. Це відбувається поступово: раніше на нашій території бачили лише Росію. Зараз ми завойовуємо місце у минулому Європи, наше минуле починають бачити.

Якщо країни немає на карті Європи, її не існує. Треба перекладати "короткі історії" іноземними мовами, треба просувати. Цим має займатися держава, але державу цікавлять інші речі.

Вахтанг Кіпіані: Свого часу я перегорнув усі паперові номери журналy Newsweek. Україна там зустрічається тричі: влітку 1941-го року - кіннотник захищає УРСР під час нападу нацистів, потім Чорнобиль, і втретє - розпад Союзу і фотографія демонстранта, нібито без конкретної географічної прив'язки, але на чолі у нього почеплена тонесенька жовтоблакитна смужка. І все.

ТЕРМІНИ

- Щодо академічної дискусії з Георгієм Касьяновим і Олексієм Толочком [про "денаціоналізацію" історії - ІП]. Я думаю, що є науковий і науково-популярний дискурси. В масовій історії слід використовувати терміни, зрозумілі всім. В науковому дискурсі слід уживати вужчі терміни.

Кирило Галушко: Я погоджуюсь, що будь-який історичний термін має свої обмеження. Проблема в тому, що нечасто науковці закриваються в одній кімнаті, щоб узгодити терміни.

Річ у тім, що згадані вчені писали свої зауваження щодо того, якою має бути саме історія України. Якби ішлося про "історію Східної Європи", я узагалі не сперечався. Але "історія України" - тут самою назвою задається певна канва. Що ж тоді вважати історією України?

КНИГИ І САЙТИ ДЛЯ РОСІЙСЬКОМОВНИХ

- Я високо ціную вашу книгу, пане Кириле [йдеться про 600-сторінкову "Украинский национализм: ликбез для русских, или Кто и Зачем придумал Украину" - ІП]. Це актуально, бо з боку Росії досі тривають спроби ідеологічно і економічно приєднати Україну. Але книга дуже товста - часто її ніколи читати і дорого пересилати...

Кирило Галушко: Це слушне зауваження, але так уже вийшло, бо книга перша у своєму жанрі. Зараз готується утричі менша книга. Сподіваюся, що вона вийде навесні, і сподіваюся, що вона буде у форматі покет-буку.

Павло Солодько: Ви зачепили дуже важливу тему. Редакція ІП вважає, що нам дуже не вистачає російської версії сайту. Це допомогло б поширювати наші тексти, деякі доволі унікальні, наші месиджі на Схід і далі.

Нас часто перекладають російською, особливо у блогосфері. Іноді перекладають неочікувані речі, наприклад, останні листи німців додому з-під Сталінграду. Ми це переклали з англійської версії, а якась користувачка ЖЖ переклала з української на російську.

У нас багато текстів, які залишаються непоміченими російськомовною аудиторією. Однак свого часу ми опублікували агітаційну брошуру полковника УПА Петра Полтави "Кто такие бандеровцы и за что они борются". Вона видана у 1950 році російською і регулярно приносить нам хости з-за меж України.

Полковник Полтава геніально передбачив появу пошукових серверів. Бо на запит російськомовних користувачів "кто такие бандеровцы" його текст на ІП видають першими і яндекс, і гугль. І тисячі росіян можуть дізнатися, що українські націоналісти після Другої світової боролися за свободу громадян у самостійній державі, незалежно від націй та рас.

А якби в нас була російськомовна версія, ці люди дізнавалися б значно більше. Якщо є пропозиції, пишіть на редакційну пошту.

ПРО ЖУРНАЛІСТІВ ТА ІСТОРИКІВ

- От приходить до вас юний журналіст і каже "Треба продавати себе на ринку, позиціонувати українців як постколоніальну націю"... А з іншого боку - ніхто не скасовував такої засади, як об'єктивність.

Кирило Галушко: У істориків завжди є зуб проти журналістів, які верзуть бозна-що або перекручують думки. Але я свого часу викладав в Інституті журналістики, це цікава спільнота.

У журналіста має бути спеціалізація. До мене доходили чутки, що якісь курси з'явилися. Щоб журналіст знав хоча б, де в інтернеті можна отримати два варіанти, близьких до правди. Це питання професійної підготовки.

Павло Солодько: От у Росії є така спеціалізація - "історик-ідеолог". Викладається в Російському університеті дружби народів. Спеціальність називається "Всесвітня історія та масові комунікації", готують фахівців для ЗМІ, які "формуватимуть свідомість молоді на підтримку політичного курсу уряду РФ".

Також повідомлялося про плани Міноборони РФ створити "наукові роти" зі студентів військових кафедр - щоб з "фальсифікацією історії" боротися. Я не сміюся, це з нашої стрічки новин.

ПРО КРИМСЬКИХ ТАТАР

- Чи відомо відомо вам, що вийшла 4-томна "Історія кримських татар" Валерія Возгріна? Чи не буде рецензії на ІП? і взагалі, чи не вважаєте за потрібне поширити інфу про це видання, бо про татар у нас мало знають.

Вахтанг Кіпіані: Рецензії наразі нема. Якби хтось написав - ми б, звісно, опублікували, так само, як і критику. У нас на сайті є відповідна рубрика. І оскільки я веду телевізійну версію "Історичної Правди" на каналі ЗІК - я там теж розказую про книжки і рекомендую їх купувати, бо культури купування книжок все менше.

Я говорив із представниками Меджлісу і кримсько-татарського бізнесу про спецпроект на сайті - всі наявні публікації зібрати в одному розділі, щоб зручно було переглядати. Інтерес є, але далі не пішло.

Павло Солодько: А поки що можна прочитати все на кримсько-татарську тематику за відповідним тегом. Я ставив новину про вихід 4-томника Возгріна. Ми могли б навіть опублікувати уривок, якщо на це погодиться видавництво - ми часом таке робимо.

Історія надає безліч прикладів співжиття кримських татар і українців. У книзі "Повелителі двох материків" замдиректора Бахчисарайського заповідника Олекси Гайворонського є чудова історія про те, як наприкінці 1620-х бунтівний хан Менглі ІІІ Герай найняв козаків для своєї боротьби з Османською імперією.

Татарам, котрі воювали переважно легкою кіннотою, треба було знайти спосіб перемогти яничар - вогнепальну піхоту. А козаки саме й були такою піхотою. І коли османський каральний загін висадився у Кафі і почав рухатися на татарські землі, козацький "іноземний легіон" перестріляв яничар. А ще за кілька років татари уклали першу, так би мовити, міждержавну угоду з гетьманом Михайлом Дорошенком.

Українсько-татарські стосунки - невичерне джерело сюжетів. Що стосується "про татар у нас мало знають", то прямо зараз можна переглянути фільм "Хайтарма" і отримати уявлення про нещодавню історію цього братнього народу.

ВСТАВАННЯ З КОЛІН

- Споглядаючи сторінки шкільної історії, бачимо, що український народ стояв довго на колінах перед іншими народами - під гнітом Польщі, Росії, турками. Як ви думаєте, за 20 років ми змогли устати хоча б з одного коліна, досягти суверенності і цілісності?

Кирило Галушко: Хто хотів, той устав з колін. Але часто буває так, як у зоопарку: якщо повідчиняти замки на клітках, не всі звірі розбіжаться. Цілісності громади, як ви бачите, ще не досягнуто. Цілісність має бути довкола спільної системи пріоритетів, а у нас, як пишуть дехто з моїх студентів у профайлі в соцмережах, "всё сложно".

Подивіться, який відсоток людей вивчав історію України - це молодші за 30 років, тобто приблизно 20%. Всі решта - живуть давнішими стереотипами. Молоді більшатиме, але поки що і надалі долю України на виборах визначатимуть люди, які є продуктом радянських часів.

Отже, має бути просвіта для дорослих - науково-популярна література і медіа, телевізор, кіно... Для людей, які не візьмуть шкільний підручник. Так, щоб ця просвіта потроху точила камінь.

Для цього, знову ж таки, потрібна ґрунтовна робота з боку держави - але ж у нас за 20 років нема гуманітарної політики в історичному плані. На прикладі Росії ми бачимо, як швидко можна затрамбувати мізки.

Нашим людям треба розповідати про те, чого їм не казали в радянській школі. І якщо держава цього не робить, то хоча б самостійно, одні одним.

Оця дівчина питала про підйом з колін. Редактор ІП Сашко Зінченко подарував їй свою книгу з серії "Бібліотека Історичної Правди" - про знищення Сталіним польських військовополонених на території УРСР

Павло Солодько: Щодо "стояти на колінах" - цей класичний жертовницький підхід є перебільшенням. Він характерний не тільки для українців, у згаданих "інших народів" теж є цей комплекс. Я, коли почав читати польські медіа, був вражений тим, скільки там плачу і пафосу про минулі польські страждання.

В українській історії є і жертовні сторінки, і героїчні. Ті, над якими варто плакати, і ті, якими можна пишатися. І смішні є. Ми не тільки страждали, але й імперії творили, і нацистів перемагали, і шлях проклали у космос, ним люди досі на орбіту добираються. У нас своя історія, така ж, як і в інших країнах. Не краща й не гірша, просто наша.

Кирило Галушко: У мене є приклад - на початку XVI сторіччя, коли, як писав радянський підручник, наші землі "були окуповані литовцями", на маленьке містечко Канів напала татарська орда. І звичайні канівські мешканці організувалися, відбили напад, а потім наздогнали орду в полі і добили. І зробили це без допомоги держави, якась стороння влада не перешкодила їм змогти захистити себе.

Вахтанг Кіпіані: В Україні "всё сложно". В кожному випуску "Історичної Правди" на телеканалі ЗІК ми виходимо з камерою на львівську вулицю і робимо опитування на якусь банальну тему. Понад 50% опитуваних не знають відповіді на запитання, але якщо уточнити - починають згадувати.

Стандартний приклад - опитування "Хто такий генерал Чупринка"? [одне з повстанських псевдо Романа Шухевича - ІП] на львівській вулиці Генерала Чупринки. Після уточнюючих запитань відповідали "Він з Шухевичем в УПА воював". Ще часто можна було почути "Бандера - вождь УПА", хоч він не мав стосунку до армії, він був не військовим, а політиком, лідером партії. Тобто, люди щось чули, а визначити місце в історії не можуть.

І це ще що. Пам'ятаю, на якійсь зустрічі в Камінь-Каширському [Волинська область - ІП] виникла політична дискусія. Це було в часи президентства Ющенка - і щоразу, коли під час виступу я згадував його прізвище, один дядько в залі так махав рукою і казав "Ет!" Мовляв, що ви мені кажете. Почалося обговорення, мікрофон передали в зал, і виявилося, що волинянин на повному серйозі вважав президентом України Лукашенка.

Він дивився білоруське ТБ, а українське - ні. Чи в нього телевізор не ловив сигнал? Неважливо. Для цього чоловіка президент України Лукашенко був абсолютною реальністю. І відбувалося це на 16-ий рік української незалежності. Що вже казати про минуле.

АЛЬТЕРНАТИВНА ІСТОРІЯ

- Шахісти аналізують відіграну партію, порівнюють варіанти ходів. Чи можна цей підхід застосувати в аналізі історичних подій? Наскільки він є конструктивним?

Кирило Галушко: Такий аналіз і для істориків хороший. Порівнюючи, розумієш, чому відбулося саме так. І коли дивишся на варіанти, бачиш, що ми не приречені, а маємо вибір. Ще Арнольд Тойнбі міркував, як пішла б світова історія, якби Олександр Македонський не помер від хвороби у в32 роки.

Подібні порівняльні таблички ми робили для "Українського тижня". Крім того, що кожна людина повинна відчувати власну спроможність право вибору, для істориків це ще й хороший спосіб повправлятися в ерудиції.

Павло Солодько: На ІП є тег "Альтернативна історія", але там усього кілька матеріалів - фінський фільм про нацистську космічну програму, шведський серіал про те, як Росія окуповує Норвегію тощо. В Україні є літературні класики з цієї тематики - Василь Кожелянко і Дмитро Шурхало. А наш сайт системно цим не займається і це погано, будемо виправлятися.

Я днями їздив у Польщу за репортажем про столицю хрестоносців і дорогою назад купив кілька їхніх історичних журналів, там їх багато, чудово ілюстровані, фахово написані, конкурують за читача, заробляють на рекламі. І деякі мають окрему рубрику про таку от "якбитологію".

У Newsweek Historia теж виявилася така рубрика: автор-професор оглядає книги з різними варіантами розвитку подій Другої світової. Одна книга називалася "Пакт Ріббентропа-Бека". Юзеф Бек - це міністр закордонних справ Польщі наприкінці 1930-х.

Як зрозуміло з назви, автор описує можливий союз Третього рейху і Польщі весною 1939 року [в цей час німці справді пропонували Варшаві укласти антикомінтернівський пакт і стати союзниками, але польське МЗС вибрало договір з Британією - ІП]. Разом вони перемагають СРСР, далі ще якась історична фантастика, і в результаті Польща стає світовою державою.

Професор-рецензент дещо іронізує з логіки і фобій автора цієї книги, пояснює, чому він неправильно робить свої висновки. Але важливість подібного штибу літератури - не тільки у розумових вправах. Тут важливе те, про що казав Кирило - майже завжди у країни є вибір, люди не приречені, могло бути й інакше. І подібний жанр дарує читачам такий психотерапевтичний ефект.

ПОЛІТИКИ, ЯКІ ВИКОРИСТОВУЮТЬ ІСТОРИЧНИХ ПЕРСОНАЖІВ

- Політичні сили в Україні використовують у політичній боротьбі історичні постаті XX сторіччя. Це популяризує ці постаті, як ви думаєте?

Кирило Галушко: Без сумніву популяризує, питання тільки, як. Бо як ви презентуєте постать, таке враження вона і справляє. 

Павло Солодько: Соціологія минулого року показала, що найбільш відомими історичними постатями серед українців є портрети з гривневих банкнотів. У першій десятці - Шевченко, Хмельницький, Леся Українка, Франко, Грушевський, Сковорода, Мазепа і Ярослав Мудрий. Ще, здається, Кличко і Бандера. Бандеру, схоже, добряче спопуляризували.

Тож гарний спосіб популяризації - гроші. Коли надійде час міняти дизайн банкнот, Нацбанк може звернути на це увагу і додати когось із історичних персонажів - не обов'язково політиків або письменників.

Зліва направо: Історична Правда (Олександр Зінченко, Вахтанг Кіпіані, Павло Солодько) та історик Кирило Галушко

Bахтанг Кіпіані: Я був шеф-редактором масштабного проекту "Інтера" "Великі українці". Офіційно перше місце посів Ярослав Мудрий, хоча й зі скандалом з приводу накруток.

Другим став лікар Микола Амосов, третім - Степан Бандера. До скандалу з раптовим проривом Ярослава Мудрого (за участі Дмитра Табачника) Амосов стабільно був другим за Бандерою.

Аналогічні проекти проводяться в багатьох країнах, це класичний телевізійний формат. Його мета - визначити середню температуру по країні, побачити, кого з історичних персонажів знають. Ми провели близько 20 попередніх, регіональних голосувань по всій Україні - у найрізноманітніших місцях, включно з цехами індустріальних гігантів.

Так от, цікавий факт - під час цих попередніх голосувань Амосов жодного разу не згадувався. А коли почалося загальнонаціональне голосування, то він увійшов у трійку і отримав своє місце - з великим відривом від Шевченка - без жодних фальсифікацій і накруток. Це було здивуванням для всіх.

Павло Солодько: Бо Амосов - це 95 тисяч врятованих життів.

Вахтанг Кіпіані: Я не можу пояснити причини, але тоді ми досить чітко почули, кого знає наше суспільство. Образ Бандери переміг, навіть при тому, що це був 2008 рік, крах помаранчевих надій. А, може, саме тому. І це не був той реальний Бандера, кожен вкладав у нього своє розуміння.

Класичний приклад неоднакового сприйняття історичної постаті - Хмельницький. У Львові питаєш "Чому ви вважаєте його великим?" - "Бо він звільнив Україну від поляків". У Севастополі - "Бо він об'єднав Україну з Росією". Це ж два різних Хмельницьких. Тому час від часу треба країну питати про її історичних героїв.

УГОДА ПРО АСОЦІАЦІЮ

- Зараз обговорюється вибір між ЄС і Митним союзом. Що, на вашу думку, Україні слід обрати?

Кирило Галушко: Суб'єктивно - мені байдуже. Головне, аби Україна поставилася до цього прагматично. Зараз ситуація, коли ідеологічні ціннісні речі значать більше, ніж остаточна вигода.

Щоб суспільство стабілізувалося, треба мати інтегративний проект, де б нам не забивали мізки, ставилися партнерськи. І якби я обирав між Митним союзом і ЄС, то вибрав би такий варіант, при якому менше трамбують мозок, при якому нема ідеологічної обробки.

Павло Солодько: Про наступну лекцію в рамках нового проекту ІП ми повідомимо на сайті. Спасибі Кирилові і всім присутнім за чудовий вечір, дякуємо книгарні "Є" за гостинність, до нових зустрічей.

Дивіться також:

Чи можна поєднати "наукову коректність" і "довгу історію України"?

Зачароване коло національних історій

Не тільки цифри. Що відбувається з історичною наукою у вишах країни

Історичний наук-поп як зброя проти псевдонауки

Що зробили українські історики для російськомовних?

В Україні - ознаки передозування історією

Дашкевич та Ісаєвич. Два історики в одному Львові

Історія може зникнути з університетів - як колись алхімія