Спецпроект

2011: історична пам'ять канадських українців у рекламі авто

Ця реклама одного з японських джипів орієнтована на нашу діаспору в Канаді. Вона може неприємно вразити патріотично налаштованого громадянина шароварщиною - ковбаса, вареники, гопак і російська косоворотка на тлі польської пісні "Гей, соколи" :)

Але насправді це такий легкий стьоб.  В Канаді живе більше мільйона людей, які визначили своє походження як "українське". Вони вже давно не ототожнюють себе з країною, з якою кількадесят років тому емігрували їхні прадіди. Проте вони знають, що вони не тільки канадці, а ще й "юкі" (ukies) - це свого роду самоназва.

В цій рекламі і обігрується назва авто "жюк" і слово "юк". "А я думав, що "ж" не читається", - з виглядом повного придурка говорить герой, який до цього випромінював ентузіазм щодо додаткового простору салону, де можна розмістити зайву тарілку з варениками.

"Нема нічого страшного, - прокоментував для ІП цей ролик українець, який уже 10 років мешкає в Канаді. - Діаспоряни реагують на нього доброзичливо, як на гумор. А з іншого боку "щось наше!". Бо ковбаса, яку їсть водій, на заході Канади вважається чимось дуже українським".

За словами діаспорянина, для багатьох канадських "юкі" українство - це їхня громада; а громада - це народні танці + ковбаса/голубці/вареники/інша їжа: "Вже вишиванки та релігійні обряди є значно менш важливим. А якась там заморська Україна з її проблемами для них по барабану".

Завдяки невідомим канадським копірайтерам ми можемо спостерігати еволюцію історичної пам'яті за кілька десятків років - як українці перетворюються в канадців, однак залишаються "юкі", хоча б на гастрономічно-музичному рівні.

"Але, звісно, є й патріотичні організації, і українські студії при університетах тощо, - коментує відео канадець. - І там якраз збираються діаспоряни, яким справді Україна цікава".

Про справжній розмах української присутності в Канаді читайте тут

У пошуках Костя Щита

На початку 2021 року, гортаючи скановані копії українського щоденника "Свобода", я натрапив на вельми просте пошукове оголошення: людина, яку шукали, була родом з моєї рідної Мерефи. Як згодом стало відомо, цією людиною був Костянтин Мусійович Щит — старшина української армії та тенор Української Республіканської Капели, яскраву історію життя якого впродовж майже сторіччя тримали в таємниці родичі з двох різних частин світу.

Гарвардські студії Омеляна Пріцака… під кутом зору КГБ УССР

Професор Гамбурзького, Вашингтонського, Гарвардського, Київського університетів, засновник і перший директор Українського наукового інституту в Гарварді, сходознавець зі світовим ім'ям, знавець півсотні мов, дослідник давньої історії України, зокрема джерельної бази, яка свідчила про осібні витоки української державності і про українські терени як центр державотворення. Саме послідовний україноцентризм Омеляна Пріцака став головною причиною прискіпливої уваги до його постаті КГБ УССР.

Фундаменти палацу Кирила Розумовського. Історична довідка об'єкта культурної спадщини

В результаті обстежень залишків мурувань XVIII ст. в садибі по вул. Івана Мазепи у Києві, з’ясувалося, що під руїнами будівлі кінця ХІХ ст. збереглися фундаменти та підвали київського палацу останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. Цю пам’ятку ще в 30-х роках минулого століття вважали беззворотньо втраченою. Я терміново виготовив історичну довідку, за якою Департамент охорони культурної спадщини КМДА мав би внести фундаменти палацу Кирила Розумовського до переліку щойновиявлених об’єктів культурної спадщини. Однак Департамент відхилив довідку і правоохоронного статусу об'єкту не надав.

Хрест Симона Петлюри – капеланам Армії УНР

У червні 1944-го в Рівненському рибтресті в одній із шухляд столу працівники знайшли дві грамоти до Хреста Симона Петлюри. Цупкі аркуші бланків із тризубом, оригінальною печаткою червоного кольору та фразою "Іменем Української Народної Республіки…" не могли не привернути увагу й не насторожити.