Засадничою проблемою розвитку україністики в Німеччини є дещо парадоксальна стереотипізація України в німецькій масовій свідомості. З одного боку, Україна нерідко ототожнюється із націоналізмом та антисемітизмом. З другого, часто розглядається лише як «частина Росії».

Реформу нашої освіти зрушив з місця Іван Вакарчук. Він діяв системно, широко та швидко. Було в ньому щось від тих римських легіонерів, що крокували добре зробленими дорогами.

За кілька останніх тижнів померло кілька моїх знайомих, усі – з “не-епідемійних”, не пов’язаних із COVID-19 причин. Кілька смертей на тлі тисячних гекатомб, про які ми читаємо щодня у новинах, виглядають як статистична похибка. Але водночас оті “кілька смертей” – це дуже конкретні люди, яких знаємо особисто і відхід яких сприймаємо куди емоційніше, ніж сухі статистичні дані з цілого світу, хоч би якими вони були астрономічними.

Від сьогодні немає вже більше на моїй старій квартирі стаціонарного телефона. Припинив своє існування. Якось це відбулося буденно, між справами, з допомогою Укртелекому. І вже потім якось мене так накрило. Бо народження і життя стаціонарного телефону в наших квартирах - це було щось

Березень щороку стає часом, коли дискусії про рівноправність жінок та фемінізм загострюються в українському суспільстві. І хоча значна частина сучасних націоналістів відхрещуються та навіть бореться з ідеями фемінізму, вважаючи їх «зовнішньо занесеними», емансипаційні ідеї були внутрішньо присутні в націоналістичному русі.

Соціальна відповідальність – найкращі ліки проти епідемії. У місцевості Іем це зрозуміли ще у XVII столітті. Для них цей вибір означав іще й самопожертву. Тобто жертвою могло стати власне життя та життя найближчих.

На комісію національних та етнічних меншин, котра займалася питанням вандалізму проти українських пам’ятників, вчергове прийшов депутат націоналістів Ґжеґож Браун. На засідання він привів перемиського депутата Анджея Запаловського та колишнього редактора Kresy.pl – Марціна Скальського. Знаменно, що засідання відбулося в річницю злочину проти українців у Сагрині.

Під час річниці Революції гідності знову багато разів звучала пісня "Буде нам з тобою що згадати". Пісня УПА, записана в Заліщицькому районі Тернопільщини у 1958 році. Без зазначення авторства слів і мелодії.

Улітку 1829 року в Севастополі був встановлений карантин проти чуми, якому були піддані усі його жителі без розбору. Внаслідок карантину настав голод, пишно розцвіли спекуляція, зловживання флотських інтендантів і корупція у середовищі чиновників.

Багато хто до сих пір згадує ці весілля як "добрі і славні радянські традиції", а я бачу в них все ж ту радянську бюрократію з її бездушністю і байдужим ставленням до особистості. Радянські весілля були як дві краплі води схожі один на одного, а наречені та їх родичі терпіли під час організації такого процесу безліч дрібних принижень.

Яких видатних українок ви знаєте? Найчастіше лунають імена Лесі Українки, Роксолани, княгині Ольги, Ліни Костенко. Та це не всі видатні жінки України.

Уже три роки Фонд гуманітарного розвитку України веде боротьбу за збереження будинку, в якому наприкінці XIX століття провів своє дитинство легендарний композитор Микола Леонтович. І який сьогодні знаходиться на межі руйнування.

Знову і знову виринає на просторах інтернету чергова кампанія по збору коштів на відновлення фейкового "будинку Леонтовича" в Шершнях.

Тут сьогодні багато хто обговорює долю тачанки у Каховці. Хотілося б про це декілька слів сказати.

Трохи цікавої історії: 11 січня була річниця розстрілу Георгія Лангемака. Одного з творців легендарної установки залпового вогню “Катюша”. Саме Лангемак винайшов реактивні снаряди до неї.

"Тато посіяв жито в колгоспі руками, то його й агронома забрали в тюрму на кілька років за це. Прокурор в суді вимагав розстріляти їх. Тато потім повернувся, а от агроном-– ні. Тоді майже щодня ці «воронки» їздили".

7 січня 1932 року в комуні імені Дзержинського урочисто відкрили завод з виробництва електричних свердл. Сам товариш Петровський, всеукраїнський староста, «зі словами «завод пущений» у напружений тиші перерізав блакитну стьожечку».

Вибачте, що задовгий текст, але воно принципове і становить собою певну особисту сповідь.

Публіцистичні тексти істориків мають кілька життєвих циклів. Спочатку вони є попередження читачам про близьку загрозу. Потім у такому тексті читачі шукають розради. Пізніше – це зразок «пропаганди». А коли історія повернеться колом – стає виявом «інформаційного спротиву». Тексти, написані істориками, говорять більше про самих авторів, а не минуле.