1 березня 1918 року Гомель зайняли німецькі війська відповідно до Берестейського договору, а через кілька днів він був переданий разом з повітом до Української Народної Республіки. За тиждень до вступу німців Гомельський революційний комітет та Поліський комітет РКП(б) терміново евакуювались на схід.

«Скоро всіх набралося до 3000 добре озброєних українців, при 3-х гарматах, які притягли українці гарматники другого запасового дивізіону… Коли всі зібралися коло штабу округи, то пред'явили кацапам ультиматум, що, як через півгодини не випустять заарештованих українців, то розіб'ють все місто. Кацапи, налякані відвагою українців, зараз звільнили голову й представників»

Вільгельма Габсбурга, або Василя Вишиваного, вже навряд чи можна віднести до незаслужено забутих постатей вітчизняної історії. Фігура австрійського ерцгерцога, який відчув себе українцем, останніми роками привертає чимало уваги. Йому присвячені не лише наукові публікації, а й художній роман та навіть опера на лібрето Сергія Жадана. При цьому якщо про Вільгельма на чолі Українських січових стрільців у 1918-му пишуть багато, то про Вільгельма як київського в’язня 30 років потому – значно менше.

Життєписи багатьох вояків-петлюрівців і сьогодні невідомі широкому загалу. Та варто пам’ятати тих людей, які виборювали незалежність власної держави у буремні роки Української революції. Серед тієї когорти був і уродженець Старої Рафалівки, що на Рівненщині, Петро Смородський.

«Посадовці попередили нас, що слід мати запас усього необхідного на місяць. Ми з Зельдою запаслися червоним вином, віскі, ромом, вермутом, абсентом, білим вином, хересом, джином, і, о Господи, про всяк випадок ще й бренді. Моліться за нас».

Вночі з 21 на 22 квітня 1920 р. у Варшаві було підписано польсько-український політичний договір, котрий заклав основу військового союзу Речі Посполитої та Української Народної Республіки. Дві держави розпочали боротьбу проти спільного ворога – радянської Росії та її сателітів. На той час Польща виявилася єдиною зарубіжною країною, котра надала Україні реальної підтримки. Хоча ціна такої допомоги для УНР була дуже високою.

У листі до військового міністра Володимира Сальського 30 березня 1920 року Голова Директорії писав: «Ми – Польща і Україна – повинні досягти цього порозуміння, щоб перед Москвою устояти. Посилання на історію польсько-українських непорозумінь в минулому для сучасного реального політика не є аргумент».