Вночі з 21 на 22 квітня 1920 р. у Варшаві було підписано польсько-український політичний договір, котрий заклав основу військового союзу Речі Посполитої та Української Народної Республіки. Дві держави розпочали боротьбу проти спільного ворога – радянської Росії та її сателітів. На той час Польща виявилася єдиною зарубіжною країною, котра надала Україні реальної підтримки. Хоча ціна такої допомоги для УНР була дуже високою.

У листі до військового міністра Володимира Сальського 30 березня 1920 року Голова Директорії писав: «Ми – Польща і Україна – повинні досягти цього порозуміння, щоб перед Москвою устояти. Посилання на історію польсько-українських непорозумінь в минулому для сучасного реального політика не є аргумент».

На думку Степана Шухевича багато справ супроти членів КПЗУ було сфабриковано правоохоронними органами. Будучи одним із адвокатів на відомому «Володимирському процесі 151-го» 1926 р., він зазначав, що серед підсудних лише кілька осіб насправді сповідували комуністичну ідеологію, натомість, інші були «українцями, мешканцями Володимира», які «про комуну і комуністів… знали лише з книжок».

Польща має спільну проблему з Росією: їхнє бачення України і справжня Україна – це дві великі різниці. Сьогодні Київ має з Варшавою ті ж самі перепони, що і з Москвою: упередження, кліше, невідповідність реаліям. А тому, які б кроки українська влада не робила би назустріч польській – це не закінчиться жодним конструктивом. Бо Варшава не виконала своє домашнє завдання зі спростування упереджень щодо України.