Іспанку просто не фіксували у документах. Дані про кількість хворих та померлих часто не збирали. Тим паче, що паралельно тривала пандемія холери. А специфічно в Україні – епідемія тифу. Холера і тиф були знайомі українським лікарям. А перед симптомами нібито застуди, яка за кілька днів вбивала людей, виявились безпорадними. Кількість жертв іспанки в Україні ми не знаємо. Можемо навести лише кілька історій про перебіг хвороби. Але, можемо точно стверджувати, що іспанка разом з іншими епідеміями руйнувала українську державність не менше, а, може, навіть, і більше від недолугих політичних кроків.

Чистокровного етнічного німця Рудольфа Фредериковича Вайгля викликали до німецького губернатора Львова та передали пропозицію Гіммлера — переїхати до Німеччини, створити в Берліні власний інститут, очолити кафедру в університеті та отримати по війні Нобелівську премію. Йшов 1942 рік, німецькі війська стояли під Москвою, відмовлятися від такої блискучої пропозиції не було сенсу. До того ж Вайглю вже було 59, у такому віці не сперечаються з гіммлерами.

18 жовтня 1941 року сталися перші розстріли пацієнтів Павлівської лікарні. У той день загинуло 308 осіб. Напередодні директор лікарні Павло Чернай переконував своїх колег: «Хворі не діляться на нації. В історії людства не було випадку, щоб розстрілювали хворих»