Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

На плівці 1942 рік, за спинами усміхнених гітлерівських офіцерів – окупований Бахмут, за декілька днів – почнуться масові страти. У першу чергу вони торкнуться євреїв, але не тільки їх. Страчені будуть і ті, хто якимось чином провинився, не там перейшов дорогу, просто не сподобався патрулю. Колись люди, які не мали особистого досвіду російсько-української війни, так само дивитимуться на фото росіян у Бахмуті, Бучі, Маріуполі. І лише збережений нами контекст, збережена пам’ять не дадуть ввести глядачів в оману.

Меморіалізація покликана зберегти пам'ять про важливі події минулого, аби згуртувати сучасників довкола неї та сформувати спільне сприйняття минулого. Зазвичай підходи такої пам'яті, які домінують і нині, фокусуються на одній стороні конфлікту або ж на певній "бінарній опозиції": "свої – чужі", "жертви – злочинці", "герої – вороги". Загиблі подаються емпатійно як національні герої, мученики або жертви. При цьому знеособлюється їх індивідуальність і реальні історії приглушуються, а їх кривдники, вороги та злочинці дегуманізуються.
За такого підходу жертовність і смерть усіляко виправдовуються та героїзуються, а складні питання не порушуються ані в політичному, ані в публічному дискурсі

Є народи – носії свідомості про винятковість їх національної історії, їх національної трагедії. До таких народів можна віднести і євреїв, і українців, вірмен, ірландців та багатьох інших. Національна трагедія була і є важливим чинником національної ідентичності. Та важливо, щоб це не перетворювалося на «змагання національної віктимності», що можна назвати синдромом «хворого пенсіонера», коли представники різних національних спільнот сперечаються, кого більше нищили, хто більше страждав. Не можна на потребу цього «змагання віктимності» маніпулювати цифрами та фактами, заперечувати наукові дослідження заради сумнівних цифр, які згодом будуть спростовані. Це може нашкодити пам’яті про національну трагедію, про геноцид

Голокост мав набагато глибший вплив на східноєвропейське суспільство, оскільки у цьому регіоні, де жила впродовж століть більшість європейських євреїв, фактично і відбулося їх німецьке масове вбивство. Східноєвропейські суспільства та нації були жертвами не лише злочинів під час німецької окупації, а й радянських, комуністичних злочинів. Цей різний досвід також викликає питання: наскільки Голокост насправді може бути єдиним негативним посиланням на міжнародну мораль і чи не слід включати сюди також радянські злочини?