Спецпроект

На батьківщині Івана Гончара теж відкрили його музей - у рідній хаті

4 лютого у Лип'янці на Черкащині відзначили 100-річний ювілей свого видатного земляка, скульптора, колекціонера, етнографа, громадського діяча Івана Гончара.

Центральною подією вшанувань стало відкриття садиби-музею митця саме в батьківській хаті Івана Гончара. Її прийняла на баланс сільська рада і після ремонту тут розпочалося створення експозиції.

На урочистості до Лип'янки приїхали прийомний син Івана Макаровича, художник Петро Гончар, його дружина - народна артистка України Ніна Матвієнко та делегація Національного центру народної культури (НЦНК) "Музей Івана Гончара".

І саме з Лип'янки почався цьогорічний районний мистецький фестиваль, який присвячений ювілеєві Івана Гончара та 20-річчю Незалежності України. А сцена сільського будинку культури об'єднала виконавців Лип'янки, Шполи і столичних митців.

Нагадаємо, що у київському музеї Івана Гончара розпочалася виставка до 100-річчя з його дня народження.

ДОВІДКА: Гончар Іван Макарович (1911-1993) - скульптор, живописець, графік, етнограф, збирач українського народного мистецтва та предметів побуту.

У 1959 році відкрив у своєму будинку у Києві фактично приватний музей, де демонстрував зібрані ним колекції. За кілька років будинок Гончара став одним із найвідвідуваніших місць у Києві, де збиралися шістдесятники й куди приходили закордонні гості.

Очевидці пригадують, що навіть державні туристичні організації таємно водили до нього іноземців, які, незадоволені рівнем представлення національної культури в офіційних музеях, просили показати їм "справжню Україну".

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.