Спецпроект

РАЗОМ ІЗ НАЦІОНАЛЬНОЮ ПАМ'ЯТТЮ ЯНУКОВИЧ ЛІКВІДУВАВ І МУЗЕЙ УНР

Янукович ліквідував київський Музей Української Народної республіки, повідомляє Центр досліджень визвольного руху.

 
Станом на 10 січня двері музею, розташованого у будинку Центральної Ради (Будинок Вчителя на Володимирській), опечатано, музей закрито, працівників звільняють.
 
За інформацією співробітників, офіційна причина — указ президента Януковича № 1085/2010, яким ліквідовано Український інститут національної пам’яті.  
 
Відповідно, цей указ застосували і до Музею УНР як структурного підрозділу Інституту.   

Київський музей Української Народної Республіки був відкритий 22 січня 2009 року і підпорядковувався Українському інституту національної пам’яті. Схоже, що відповідно до п. 2 Указу Президента України № 1085/2010 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" його ліквідували разом із зазначеним вище Інститутом.

Про долю унікальних архівних документів та експонатів експозиції музею - зокрема оригіналів 4-го універсалу Центральної ради про проголошення державної незалежності УНР та Акту Злуки 22 січня 1919 року - наразі невідомо.
 
Серед працівників музею ходять чутки, що документи, можливо, буде перенесено до Академії педагогічних наук, оскільки Інститут національної пам'яті тепер буде заново створено як наукову інституцію при Міносвіти.

Крім Музею УНР, Інституту національної пам’яті були підпорядковані: 
 
Щодо їхньої подальшої долі наразі офіційних повідомлень не було. 

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" так і не було передано у відання УІНП, він наразі залишається підпорядкованим СБУ. 

Нагадаємо, що урочисте відкриття музею відбулося 22 січня 2009 року до чергової річниці Дня Соборності. Музей  розташований в історичній будівлі Української Центральної Ради (з 1982 року — Київський міський будинок вчителя) за адресою вул. Володимирська 57.
 
У музеї знаходяться унікальні реліквії часів УНР, серед яких оригінальні фотографії Голови Директорії УНР Симона Петлюри, трьох прем'єр-міністрів уряду УНР, речі генерала Армії УНР Миколи Капустянського, державні нагороди та уніформа часів УНР, книги з автографами державних діячів Республіки. 
 
Центром експозиції є оригінал 4-го Універсалу Центральної Ради, яким проголошено повну державну самостійність УНР 22 січня 1918 року.
 
PS: Відгукуючись на реакцію громадськості, у Азарова запевнили, що не чіпатимуть музей УНР і він продовжить свою роботу

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.