Спецпроект

Закарпатські угорці розділилися щодо перейменування Берегова на Береґсас

У найбільшому угорському місті України голоси місцевої громади щодо перейменування поділилися майже порівну. При цьому на референдум прийшло менше половини громадян.

За інформацією "Закарпаття онлайн", ініціативу очільника Демократичної партії угорців України і водночас чинного мера міста Берегово (виграв і ці вибори) Іштвана Гайдоша підтримали 4 688 берегівців, тоді як проти висловилася практично така ж кількість - 4 358. Ще 332 бюлетені визнані недійсними.

Є й інший важливий нюанс -  низька явка: участь у референдумі взяли 47,76% виборців.

Як уже повідомляло "Закарпаття онлайн", разом з виборами міського голови Берегова та депутатів у Берегівську міську й Закарпатську обласну ради у цьому райцентрі Закарпатської області 31 жовтня було проведено місцевий референдум про перейменування його в Береґсас.

За це проголосували 27 депутатів (один утримався), присутні на сесії Берегівської міської ради 3 вересня цього року.

 

 Ініціатором цього рішення називається нинішній міський голова Берегова, очільник Демократичної партії угорців України і колишній функціонер СДПУ(о) на Закарпатті Іштван Гайдош.

Вважається, що в такий спосіб він намагався здобути для себе та своєї політичної сили додаткові симпатії в Берегові та Берегівському районі, заселених переважно угорцями, на місцевих виборах 31 жовтня.

Назву Береґсас нинішнє Берегово мало в часи, коли місто входило до складу Австро-Угорської імперії.

Береговом воно стало називатися ще у 1920 році, коли за рішенням Тріанонського договору місто увійшло до складу новоствореної Чехословацької держави. 

Але через неповні два десятиліття, коли за рішенням Віденського арбітражного суду 2 листопада 1938 року місто знову відійшло до Угорщини, угорська влада повернула йому назву Береґсас.

Кінохроніку вторгнення угорських військ у Західне Закарпаття в 1938 році  дивіться у розділі "Відео"

Щоправда, вона протрималася недовго, адже в 1945 році місто разом із усім краєм стає частиною Української РСР і місту знову повернули назву Берегово.

Перейменовувати населені пункти в Україні може тільки Верховна Рада - після відповідних голосувань районних і обласних рад. Те, що за перейменування міста виступило ледь-ледь більше половини угорської громади, навряд чи послугує вагомим аргументом для зміни назви.

Хоч на залізничному вокзалі Берегова давно є вивіска й "Beregszasz".

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.