АНОНС: П'ятий Харків. Чому і як ми говоримо про геноцид?

27 та 28 січня Харківській Літературний музей проведе низку подій, центральним сюжетом яких є екстремальний досвід геноциду.

В межах культурної ініціативи "П'ятий Харків" і до Міжнародного дня пам'яті жертв Голокосту відбудеться низка подій, центральним сюжетом яких є екстремальний досвід людини/суспільства, які переживають те, що академічною мовою називають геноцидом.

Особливість цієї розмови з аудиторією в тому, що сьогодні кожен із нас в Україні стає носієм такого досвіду. Зрозуміти, як говорити про цей досвід — це наш вибір без вибору.

У фокусі двох лекцій представлення трагедій XX ст., в яких українські землі були епіцентром — Голокосту та Голодомору, крізь призму художньої літератури.

На відповідь філософа про можливість писати поезію після Аушвіцу відповіддю стали нові підходи літераторів.

Поговорити про те, які зміни в літературному процесі тягнуть за собою трагедії, які торкаються мільйонів, змінюють життя поколінь, як і чому автори беруться за такі складні теми, що зумовлює успіх одних творів і лишає непоміченими інші, покликані дві дискусії, після кожної із лекцій.

В цих дискусіях точки дотику шукатимуть між собою історики та літературознавці, і дослідники разом із аудиторією.

Дві великі дискусії у продовження заходу покликані запропонувати аудиторії вихід за звичні уявлення про те, що в публічному дискурсі називають геноцидом, і не лише поставити питання щодо певної інструменталізованості самого терміну, але і спрямувати увагу на нищення того, що в сучасній Європі окреслюється як спадок — культурного фонду, але також митців, які працюють в цьому полі.

На тлі поточної війни ми не маємо шансів розставити точки в цих питаннях, але заради збереження власної агентності у міжнародних дискусіях зобов'язані підіймати їх і рефлексувати стосовно того, що відбувається.

Учасники:

Софія Андрухович,

Наталія Горбач,

Тетяна Пилипчук,

Артем Харченко,

Дарина Маттінглі,

Катерина Семенюк,

Оксана Довгополова,

Леся Гасиджак,

Олександр Воронюк,

Віталій Титич,

Наталка Маринчак,

Володимир Діброва,

Віктор Дворніков,

Саша Довжик,

В'ячеслав Ліхачов,

Юлія Ніколаєвська,

Кароліна Кудріна.

Організатори заходу:

Харківський ЛітМузей,

Сергій Жадан,

ГО Центр дослідження міжетнічних відносин Східної Європи.

За підтримки Міжнародного фонду "Відродження".

Вхід вільний!

"П'ятий Харків" — це культурна ініціатива, яку у 2016 році започаткували письменник, музикант Сергій Жадан та Харківський літературний музей. Назва відсилає до есе Юрія Шевельова "Четвертий Харків", де він розмірковує про чотири образи міста. 

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.