Одеський художній музей виклав у відкритий доступ науковий архів

Одеський національний художній музей виклав у відкритий доступ свій науковий архів. Тепер він доступний дослідникам та науковцям з усього світу українською та англійською мовами

Про це повідомила комунікаційна менеджерка проєкту Валерія Шевченко. 
Одеський національний художній музей виклав у відкритий доступ свій науковий архів. Тепер він доступний дослідникам та науковцям з усього світу на спеціальній мультимедійній онлайн-платформі українською та англійською мовами.             

Співробітники ОНХМ описали та оцифрували важливі документи з історії музею, фотографії, експозиційні плани та афіші, статті, матеріали про видатних працівників, мультимедійні матеріали про художників та мистецьке життя Одеси різних епох — загалом понад 5400 файлів з більш, ніж 30 музейних фондів.

"Традиційно наукові архіви українських музеїв мають закритий режим доступу, який складно подолати навіть вченим. Ми раді долучитися до небагатьох українських колег, що змінили цю практику, і стати відкритими не тільки для дослідників, але й для широкого загалу. Особливо важливо оцифровувати та публікувати архівні матеріали під час війни, коли фізичні носії інформації знаходяться під загрозою знищення. Це також важливий крок для відкритості та доступності історичних досліджень, зокрема в рамках деколонізаційного дискурсу", — пояснює Кирило Ліпатов, науковий керівник проєкту, голова наукового відділу ОНХМ.

Серед представлених на платформі матеріалів: колекція скляних фотонегативів 1910-1950-х років, що документують виставкові проекти Одеського художнього музею; невідомі твори, фото та відео, рукописи, документація мистецьких подій українського художника та директора ОНХМ Олександра Ройтбурда; документальні матеріали, які показують, як змінювалася музейна експозиція протягом різних епох; нові персональні фонди, які були передані до музею в 2022 році — архіви художниці та кураторки Маргарити Жаркової, Віктора Кашеварова, арт-критикині та перфомерки Уте Кільтер.

Реалізація проєкту стала можливою завдяки фінансуванню зі Стабілізаційного фонду культури та освіти 2022 Федерального міністерства закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut  — ініціативи для підтримки культурних та освітніх організацій, що постраждали від війни проти України.

Детальні релізи українською та англійською мовами, а також постери та деякі зображення з архіву з підписами ви знайдете у папці на гугл-диску.
 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.