У київській мерії розповіли, де можуть розмістити музей Сержа Лифаря

Музей Сержа Лифаря має стати особливим місцем в Києві, де кияни і гості міста могли б дізнатися про постать видатного танцівника і хореографа.

Як повідомили у Департаменті культури КМДА у відповідь на інформаційний запит Укрінформу, на сьогодні обговорюється питання щодо створення такого музейного простору. Розміщуватися майбутній музей може в будівлі по вул. Сагайдачного, 20/2.

 

"Враховуючи величезний інтерес до постаті видатного танцівника і хореографа серед киян, туристів, світових культурних та мистецьких кіл, вбачається необхідність та актуальність створення Музею Сергія Лифаря як сучасної музейної інституції, особливого місця в Києві, де кияни і гості міста могли б дізнатися про цю непересічну особистість, Сержа Лифаря, в європейську та світову балетну культуру, а також його вплив на розвиток культури ХХ століття взагалі та балетне сьогодення.

Крім того, потрібно враховувати запит аудиторії/відвідувачів на місце, де був би представлений танець (сучасний і класичний) як частини міської культури", - йдеться у відповіді.

Як зазначили у департаменті, основною умовою передачі багатого культурного спадку артиста була гарантія постійного експонування матеріалів у меморіальному музеї Сергія Лифаря, який зобов'язувалася відкрити київська адміністрація у 90-х роках. Проте створений Музей був лише у 2019 році, як філія Музею історії міста Києва.

Головні види робіт, над якими сьогодні працюють науковці філії – описання і упорядкування архіву, колекції та бібліотеки великого артиста, що були передані на підставі заповіту самого Сергія Лифаря у 1990-х роках, а також у 2017 році на підставі волі його дружини Ліллан Алефельд.

"Тож Музей Сержа Лифаря – це амбітний проєкт про зв'язок між минулим і майбутнім (історією, рухом, мистецтвом); музей артиста, художника, творчої особистості; музейна експозиція + креативний простір; артистичний простір у широкому розумінні. А також платформа для постійного обміну між експертами, представниками музейної, архівної, мистецької, артистичної, театральної, креативної сфери в Україні та за кордоном, колекціонерами, дослідниками, реалізації кросекторальних проєктів", - розповіли у департаменті.

Проте для повноцінної розбудови і функціонування музей необхідно забезпечити відповідним приміщенням. На сьогодні розглядається можливість розміщення Музею Сержа Лифаря в будівлі по вул. Сагайдачного, 20/2.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.