На алеї Героїв Небесної Сотні встановили "Дзвін гідності"

Спеціально вилитий 70-кілограмовий дзвін встановили на території майбутнього Національного меморіалу Героїв Небесної Сотні в Києві. У день народження кожного з героїв працівники Музею Революції Гідності ставитимуть біля дзвона його чи її портрет і вдарятимуть у дзвін стільки разів, скільки років було герою / героїні на момент загибелі. А 20 лютого удар дзвона лунатиме 107 разів. Також у дзвін зможе вдарити кожен, хто прийде віддати шану подіям зими 2013-2014 років та їх героям.

Про це повідомляє УІНП.

 

Урочисте відкриття та освячення дзвона відбулося 1 грудня 2020 року. Проєкт створено за дорученням Офісу Президента України, зусиллями Міністерства культури та інформаційної політики України, Українського інституту національної пам'яті, Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності. До його створення долучилася українська діаспора в США.

Над дзвоном працював Сергій Назаревич. Він – автор карильйонів у церквах Києва, тональних комплексів дзвонів. Саме він створив "Дзвін пам'яті", що на подвір'ї Міністерства оборони вшановує захисників України, які загинули внаслідок російської збройної агресії.

На "Дзвоні гідності" написано: "Слава Україні! Небесній Сотні Слава!". Для основи дзвону використано зображення київського графіка Олександра Ком'яхова. Автор концепції – художник і дизайнер Музею Революції Гідності Олександр Бриндіков.

"Дзвін Небесної Сотні – особливий церемоніальний і символічний об'єкт, що допоможе відвідувачам цього меморіального простору вшанувати пам'ять загиблих не лише покладанням квітів і запаленням лампадок, а й величним посилом до них крізь час і простір", – сказав на відкритті Ігор Пошивайло, генеральний директор Національного музею Революції Гідності.

"Я втішений, що крок за кроком ми вибудовуємо традиції вшанування Героїв Небесної Сотні. Цей дзвін стане місцем і причиною того, що може народитися нова традиція, яка зміцнюватиме нашу пам'ять", – зауважив голова Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович.

"Майдан об'єднав людей. Так само сьогодні нас із нашими загиблими захисниками єднає дзвін. Я розмовляла з дзвонарем. Не хотіла, щоб звук був тужливий. Хотіла, щоб був дзвін перемоги і торжества. Україна достатньо наплакалася, а перемагати ще потрібно", – розповіла Наталія Бойків, голова київської філії ГО "Родина Героїв "Небесної Сотні" та завідувач будівельного відділу Національного музею Революції Гідності.

Освячення дзвону здійснив отець Петро Жук – ректор Київської Трьохсвятительської семінарії, який із семінаристами опікується каплицею Архистратига Михаїла та новомучеників українського народу. Її збудували по закінченню Майдану самі учасники в пам'ять про події.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.