АНОНС: онлайн-дискусія «Минуле, яке не минає. Радянські патерни організованого насилля і сучасні пострадянські суспільства»

Міжнародна асоціація гуманітаріїв і Департамент соціальних наук ЄГУ запрошують до участі в онлайн-дискусії 22 жовтня

Після Другої світової війни радянська ідеологічна система (через інститути освіти, пресу, художню літературу, кінематограф) закріпила в суспільній свідомості стійкий образ нелюдської жорстокості - "фашисти". Стійкість цього образу ще раз продемонструвала себе в зв'язку з нинішніми подіями в Білорусі. Разом з тим в публічних обговореннях регулярно згадуються й інше відсилання - "нквдисти", яке вказує на історичну спадкоємність між державними аппаратами насилля радянського періоду і сучасності.

Мета дискусії - обговорити:

  • наскільки обгрунтованим є твердження про такого роду наступності стосовно пострадянських суспільств,
  • наскільки вона усвідомлюється в суспільній свідомості,
  • яким чином може відбуватися дезавуювання і подолання антигуманних патернів організованого насильства в наших суспільствах?
     

Учасниці дискусії:

Ірина Романова,

кандидатка історичних наук, професорка Європейського гуманітарного університету, запрошена професорка в Institut d'Études Politiques de Paris. Дослідницькі інтереси: політика пам'яті, історія Білорусі в XX столітті, радянська історія. У 2019 році опублікувала збірку документів "Улада і грамадства БССР у 1929 - 1939 рр.", за яку була удостоєна премії ім. Алеся Адамовича.

Олена Трубіна,

докторка філософських наук, професорка соціальної теорії в Уральському федеральному університеті, директорка Центру глобального урбанізму, авторка публікацій про зв'язок між розповідями і персональною ідентичністю, а також з питань пам'яті і травми.

Є однією з ініціаторок концептуального руху "Глобальний Схід".

Наталія Шліхта,

Кандидатка історичних наук, захистила докторську дисертацію в Центральноєвропейському університеті. З 2012 року очолює кафедру історії в Національному університеті "Києво-Могилянська Академія".

Авторка монографій: "Церква тих, хто вижив. Радянська Україна, середина 1940-х - початок 1970-х рр" (2012), "Історія радянського Суспільства: Курс лекцій" (2015).

Модераторка - Тетяна Щітцова (докторка філософських наук, професорка департаменту соціальних наук ЄГУ, головна редакторка філософсько-культурологічного журналу Topos)

Робочі мови: білоруська, російська, українська.

/Спікери виступатимуть російською/

Деталі участі у дискусії тут https://www.facebook.com/events/3550569398297333/

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.