Кожен третій українець шкодує про розпад Радянського Союзу

Соціологічне дослідження Київського міжнародного інституту соціології показує, що третина українців шкодують про розпад СРСР

Про це йдеться в соціологічному дослідженні Київського міжнародного інституту соціології.

Половина українців (50%) не шкодують про розпад СРСР, але при цьому кожен третій (33,5%) шкодує. Якщо на Заході України переважна більшість населення не шкодують (69% проти 15%), то в Центрі України співвідношення – 51% до 32%. На Півдні, Сході і Донбасі переважають ті, хто шкодує про розпад СРСР: 41,5-49% залежно від регіону проти 35-39% тих, хто не шкодує.

 
КМІС

35% респондентів вважають, що перебування України в СРСР принесло їй більше користі; про більшу шкоду говорять 28% респондентів. При цьому, 25,5% респондентів обрали варіант "важко сказати напевно, чого було більше". 

Українці ставляться до Сталіна набагато гірше, ніж росіяни (громадяни Росії), і ця тенденція, схоже, закріплюється. Серед українців в цілому переважає негативне ставлення до Сталіна: рік тому 40% ставилися до нього з ворожістю, страхом чи ненавистю, 25% ставилися байдуже і 16% – позитивно (з повагою, симпатією чи захопленням).

А в Росії позитивно до Сталіна ставилося 52% (тобто на 36% більше, ніж в Україні), а негативно –лише 14%, байдуже приблизно стільки ж, скільки в Україні (26%); інші не визначилися з відповіддю. Тобто в Україні Сталін безперечно негативна постать, а в Росії – позитивна.

 
КМІС

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.