Поблизу Запоріжжя виявили залишки церкви та фамільний склеп графа Канкріна

У селі Григорівка, що за декілька кілометрів від Запоріжжя, археологи та громадські активісти виявили залишки кам'яного фундаменту церкви XIX ст. і фамільний склеп графа Олександра Канкріна

Про це заявила регіональний заступник директора Охоронної археологічної служби Інституту археології НАН України Оксана Дровосєкова, повідомляє кореспондент Укрінформу.

"Спільними зусиллями Охоронно-археологічної служби України і ГО "Ритон" проводиться археологічна розвідка на місці, де була розташована церква, побудована поміщиком Олександром Канкріним у 1871 році. Ми знайшли кам'яний фундамент і фамільний склеп Канкріних", – сказала Дровосєкова.

Склеп розташований за вівтарною частиною. На поверхні було частково видно лише цегляний "кубик", на якому, ймовірно, встановили хрест. Вхід до склепу було завалено будівельним сміттям.

 
Фото: Дмитро Смольєнко, Укрінформ

"За підтвердженими даними, тут похований Олександр Єгорович Канкрін у 1891 році і, за однією з версій, можливо, його дружина – Олена Башмакова", – розповіла історик, голова ГО "Ритон" Анна Головко.

Фундамент церкви був досить потужним: його ширина від 1,5 м до 1,7 м, товщина – 1,1 м. Довжина храму – від вівтаря до входу зі сходами – 37,5 м, ширина центральної частини – 19,4 м.

"Знайшли вівтарну частину. Цегляної кладки, на яку ми розраховували, на жаль, не залишилося. Залишився лише фундамент, він складений із каменів, на щільному цементному розчині, який тоді вже використовувався. Сподіваюся, нам вдасться розкопати всю територію і ми отримаємо контур церкви, сподіваємося знайти церковний цвинтар", –  прокоментувала археолог Дровосєкова.

З 1920 року церква використовувалася як склад для зберігання хімікатів. У 1952 році в купол вдарила блискавка й дерев'яні конструкції церкви згоріли.

"У 1956 році було ухвалено рішення про її знесення. Потім – списували цеглу, і будь-який місцевий житель міг прийти до сільради, виписати собі цеглину. Церква була розібрана повністю до фундаменту", – розповіла Головко.

Сьогодні немає ні фотографій, ні креслення, за якими можна було б відновити первозданний вигляд церкви. Зараз археологи проводять розвідку. Потім вони мають отримати дозвільні документи від Міністерства культури на розкопки та дослідження об'єкта.

Знайдений фундамент і склеп планують музеєфікувати і зробити туристичним об'єктом.

Як повідомлялося, історики планують створити новий екскурсійний маршрут областю, який має об'єднати три маєтки: садибу Попова у Василівці, маєток Канкріна у Веселянці (мова йде про брата Олександра Канкріна, з яким пов'язана історія Григорівки) й садибу Миклашевського в Біленькому.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.