У Львові оцифровують фотоархів Бориса Возницького

Багаторічний директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький залишив по собі великий фотоархів

Про це повідомляє Zaxid.net.

Унікальний фотоархів Бориса Возницького зараз належить його доньці Ларисі Разінковій-Возницькій. Він сам знимкував і проявляв плівки. Але багато світлин так і не надрукував. Його донька Лариса Разінкова-Возницька віддала оцифрувати ці негативи Роману Метельському, фотографу, а також авторові та ініціатору Львівського фотомузею.

"Цей фотоархів просто безцінний. Тому що історично ми зараз вже не повторимо цих кадрів. Тут дуже багато Олеська, сам процес порятунку. Тобто як Борис Григорович туди зайшов у руїну і як поетапно відбудовує сам замок", — розповів Роман Метельський.

На кадрах також церкви Волині, деяких нині вже нема, ікони, скульптури і перші фото іконостаса Йова Кондзелевича, а також сімейний архів Бориса Григоровича.

Ці негативи зберігають у довоєнному альбомі, який теж належав Борису Возницькому.

"Борис Григорович був філокартистом і збирав туди поштівки, потім через деякий час він почав там складати свої негативи", — додає Роман Метельський.

Лариса Разінкова-Возницька обіцяє, що усі оцифровані фото будуть у вільному доступі.

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.