АНОНС: Студентський Євромайдан у регіонах: Харків – Запоріжжя – Одеса

Національний музей Революції Гідності запрошує на дискусію за участі відомих координаторів Майдану з Харкова, Одеси та Запоріжжя згадати разом, як усе починалося і тривало.

Цей проєкт – зустрічі із представниками спільнот Майдану – Музей розпочав наприкінці листопада 2019 року. Його мета задокументувати свідчення учасників. Це допоможе науковцям у їхніх дослідженнях різних аспектів Революції Гідності.

Перша зустріч, організована Музеєм, відбулася зі студентами вишів Києва, які у 2013-2014 роках відвідували страйки на головній площі країни попри університетські заняття та заборони, повідомляють організатори.

 

Революція Гідності брала свій початок не лише на майдані Незалежності у Києві, але й на площах Харкова, Одеси та Запоріжжя.

Протести стали причиною підпалів автомобілів одеських активістів, розгону, побиття і затримання протестувальників у Запоріжжі. Перейменування проспекту Леніна у Харкові вилилося в акцію-перфоменс "Спасибі дідусеві Леннону за наше щасливе дитинство".


Цього разу учасниками дискусії будуть:

Віталій Устименко, голова одеського осередку Всеукраїнської організації "Автомайдан", співкоординатор одеської самооборони Майдану, учасник Революції Гідності як студент Одеського національного університету імені І.І.Мечникова, нині політолог.

Вадим Поздняков, учасник Революції Гідності як студент Харківського торговельно-економічного інституту КНТЕУ, співзасновник порталу "Декомунізація. Україна", нині громадський діяч, працює у сфері SMM.

Ярослав Храпський, учасник Революції Гідності як студент Запорізького національного університету, нині директор Комунального закладу Київської обласної ради "Пластовий вишкільний центр".


Дискусійні питання:

• Чому вийшли на протести

• Бути лідером страйку

• Як Євромайдан у регіонах переріс в Революцію Гідності

• Географія Студентського Євромайдану

• Особисті історії про Майдан

• Як Революція Гідності вплинула на професію


Модерує Ольга Сало – співробітниця Національного музею Революції Гідності, учасниця громадського сектору Євромайдану.


Під час зустрічі демонструватимуть архівні фото та відео зі Студентського Майдану.


Час: 5 лютого, середа, 18:30


Місце: Інформаційно-виставковий центр Музею Майдану, Другий поверх Будинку профспілок, майдан Незалежності, 18/2


Вхід вільний. Реєстрація обов'язкова за посиланням

Онлайн-трансляцію дискусії дивіться на Facebook-сторінці Інформаційно-виставкового центру Музею Майдану.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.