У Києві прибрали банери, які приховували пам’ятник Щорсу

Невідомі в ніч на 4 жовтня демонтували банери, якими було завішено пам’ятник Миколі Щорсу на перетині вулиці Симона Петлюри та бульвару Тараса Шевченка в Києві

Про це пише "Хмарочос" із посиланням на допис свідка події Світлани Мухаровської у Facebook.

За словами Мухаровської, ті, хто вночі знімав банер, не мали світловідбивних жилетів, за якими можна було б визначити працівників тієї чи іншої комунальної служби.

 
Mukharovska Mukharovska, facebook

Кінну статую Щорса оточили синьо-жовтим банером у 2016 році. У квітні 2019 року його замінили великими плакатами благодійного фонду "Повернись живим".

У 2016 році експертна рада Департаменту архітектури КМДА рекомендувала залишити пам'ятник, оскільки він не підпадає під декомунізаційні закони як пам'ятка монументального мистецтва національного значення. Мистецтвознавці також виступали проти його знесення.

Утім, 2017 року Київрада ухвалила рішення про перенесення пам'ятника. Тоді ж вандали відпиляли ногу коня, на якому сидить Щорс.

 
MUKHAROVSKA MUKHAROVSKA, FACEBOOK

Нагадаємо, Микола Щорс (1895—1919) — комдив Червоної армії, герой Громадянської війни, канонізований радянською владою. Брав активну участь у збройній боротьбі проти Української Народної Республіки, комендант окупованого Києва (лютий 1919). Народився на Чернігівщині в м. Сновськ, яке з радянських часів і до 2016 року називалося "Щорс".

 
MUKHAROVSKA MUKHAROVSKA, FACEBOOK

Пам'ятник Щорсу в Києві на бульварі Шевченка спорудили в 1954 році за проектом Михайла Лисенка, Миколи Суходолова й Василя Бородая. Скульптори — Олександр Власов і Олексій Заваров. За легендарною версією, позував для створення монумента сам Леонід Кравчук.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.