Babylon’13 передав відеохроніку з Майдану в Музей Революції Гідності

Творче об’єднання кінодокументалістів “Вавилон’13” передало Музеєві Майдану близько 300 годин зафільмованих подій українського громадянського протесту 2013–2014 років.

Про це повідомляє Музей Революції Гідності.

 

Документальний відеоматеріал без монтажного втручання, за словами режисера Володимира Тихого, має більше історичне значення, аніж художня кінострічка.

Цей матеріал, який зафіксував перші рішучі кроки громадянського суспільства, тривалий час існував в одному екземплярі, тому виникла ідея зробити копію й передати її у фонди Національного музею Революції Гідності. Є там і унікальні кадри, зроблені працівниками Національної гвардії, які вони свого часу надали творчому об’єднанню "Вавилон’13".

"По суті, під час революції на Майдані майже щодня щось знімали, – розповідає засновник об’єднання режисер Володимир Тихий. – Найбільше фільмували події протистояння, але багато знімали й побут, дискусії між протестувальниками.

Для мене найемоційніший момент із зафільмованого – це "Груша" (події на вулиці Михайла Грушевського – І.П.). Там унікальні речі. Наприклад, Юрій Грузінов (кінооператор-документаліст, лауреат Шевченківської премії 2018 року. – І.П.) отримав поранення майже водночас із Сергієм Нігояном.

У нього кілька разів поцілили, а одна дробина зачепила легені. Юрієві швидко надали медичну допомогу, і він одразу взяв камеру в руки й почав фільмувати той жахливий ранок, коли з’явилися перші загиблі на Майдані.

Для нас дуже важливо було передати ці матеріали, адже ми кінематографісти, а не історики. Якщо такий матеріал лежатиме, це не зовсім правильно. Прекрасно, що є такі партнери, як Музей Революції Гідності. Сподіваюся, після належного опрацювання цей матеріал стане ще ціннішим".

Режисер Володимир Тихий і координатор зі створення відео- та фотоархіву Музею Революції Гідності Богдан Пошивайло

 

Нагадуємо, що зараз команда Музею Майдану працює над створення цифрового архіву зі змогою легкого доступу для всіх, хто цікавиться темою Революції Гідності.

Поряд із пошуком матеріальних артефактів активно здійснюється збирання світлин, відеоматеріалів, важливих онлайн-публікацій, аудіо- та відеоспогадів учасників не лише Євромайдану, а й інших знакових громадянських протестів, починаючи з Революції на граніті.

Також музейники закликають всіх, хто має в себе оригінальні матеріали та артефакти, передавати їх до Музею Майдану й у такий спосіб долучатися до його створення.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.