Пройшло спільне засідання польсько-української комісії істориків

11 червня у Варшаві відбулося засідання польсько-української комісії істориків для досліджень взаємних відносин в роки 1917-1921.

Про це повідомляється на сайті "Східноєвропейських студій".

 Засідання Комісії. Фото: Павел Боболовіч

Зустріч відбулася у Варшавському університеті. Під час зустрічі були представлені члени Комісії та обговорювалися цілі, на які повинна спрямовуватись робота Комісія.

Професори Ян Яцек Бруський та Валентина Піскун виступилим із першими доповідями, пов'язаними з польсько-українськими взаєминами 1917-1921 років.

Нагадуємо, що польсько-українська комісія істориків була заснована 22 березня 2018 р., відповідно до спільного рішення, д-ра. Андрія Малишевича, президента Національного університету "Києво-Могилянська академія" та д-ра. Ян Малицького, директора Східноєвропейських студій у Варшавському університеті.

Метою Комісії є поглиблення досліджень про історію польсько-українських відносин у вирішальний період 1917-1921 років.

Членами комісії є видатні вчені з Польщі та України, що спеціалізуються на польсько-українських відносин, історії поляків в Україні та української еміграції в Польщі, особливо в період 1917-1921 років.

Польська сторона Комісії включає:

проф. Ян Яцек Брускі (Ягеллонський університет у Кракові) – співголова;

проф. Маріуш Корзеньовський (Університет ім. Марії Склодовської-Кюрі у Любліні);

проф. Мацей Кротофіл (Університет ім. Миколи Коперника у Торуні);

полковник Тадеуш Кжастек (Східноєвропейські студії Варшавського університету);

проф. Влодзімєж Мєджецький (Варшавський університет, Інститут історії Польської Академії наук);

проф. Ян Пісулінський (Університет Жешува);

д-р Станіслав Стенпєнь (Південно-східний науковий інститут у Перемишлі);

проф. Мірослав Шуміло (Університет ім. Марії Склодовської-Кюрі у Любліні / ІНП Польщі);

Українська частина Комісії включає:

проф. Владислав Верстюк (Інститут історії України НАНУ) – співголова;

д-р Олена Бетлій (Києво-Могилянська академія);

д-р Геннадій Корольов (Інститут історії України НАНУ);

д-р Наталія Маковська (директор Центрального державного архіву вищих органів влади та управління);

д-р Олег Павлишин (Львівський університет ім. Івана Франка);

д-р Валентина Піскун (Інститут археографії НАНУ);

д-р Максим Потапенко (Ніжинський університет ім. М. Гоголя);

д-р Віталій Скальський (Києво-Могилянська академія / Інститут історії України НАНУ).

Секретар Комісії – проф. Оля Гнатюк (Києво-Могилянська академія / Східноєвропейські студії Варшавського університету)

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.