На київському будинку встановили таблички з іменами репресованих мешканців. ФОТО

12 лютого 2018 року на стіні арки дореволюційного будинку на вулиці Шота Руставелі з’явилися три меморіальні таблички з іменами репресованих під час Великого терору мешканців.

Таблички власноруч прибивав до стіни український композитор-авангардист Леонід Грабовський, повідомляє "Хмарочос". На них — імена його родичів.

12 червня 1937 року у дворі цього будинку їх разом заарештували. Розстріляли їх через чотири місяці — також в один день. На той час майбутньому музиканту було лише два роки.  

"У дворі цього будинку, на тому місці, де зараз дитячий садок, стояв флігель, — згадує Грабовський. — Його придбав ще мій прадід Дем’ян Грабовський, чиє ім’я згадується в адресній книзі "Весь Киев" за 1882 рік".

Зовнішній вигляд таблички проекту. Фото: Євгеній Громов

Композитор розповідає, що в невеликому флігелі жила вся його родина за батьківською лінією — дід Михайло, який працював слюсарем у депо Південно-Західної залізниці; батько Олександр, який був скрипалем оркестру Київського театру опери та балету; дядько Сергій, який обіймав посаду лікаря-офтальмолога.

Хатнє господарство вела їхня сестра Марія Калашникова, яка також жила у флігелі разом із своїм чоловіком Михайлом — до речі, єдиним, кому пощастило уникнути ув’язнення і смерті.

Леоніду ж разом із матір’ю довелося відбути адміністративне заслання до Борисоглібська Воронезької області. Там він почав відвідувати музичну школу, а до Києва повернувся лише у середині 1950-х — навчатись у консерваторії.

"Тепер тут залишилась згадка, що за цією адресою колись жили мої родичі", — каже Леонід.     

Будинок на Шота Руставелі — це вже сьома київська адреса, де побувала команда меморіального проекту "Остання адреса — Україна".

Голова цієї громадської ініціативи Дмитро Бєлобров розповідає, що працювати над його реалізацією в Україні він розпочав ще у 2015 році, але перша згадка про репресованого з’явилась лише у 2017-му.

 Леонід Грабовський та Дмитро Белобров. Фото: Євгеній Громов

Третього вересня, на одному з київських будинків повісили пам’ятну табличку про його мешканця, якому так і не судилося прожити тут до старості.   

"Ми дуже раді, що Леонід Олександрович [Грабовський — ІП] звернувся до нас. Наша робота потроху набирає обертів і ми сподіваємося, що зможемо повернути місту історичну пам’ять про його мешканців, які потрапили у тоталітарні лещата. На жаль, ми часто забуваємо про масові репресії, які розгорталися у наших містах, і численні їх жертви перетворюються на сухі статистичні цифри. Ми ж хочемо нагадати, що за кожною такою розстрільною справою стоїть доля окремої людини", — пояснює він.

За його словами, ще у 2014 році цю ініціативу розпочала російська правозахисна організація "Меморіал". Саме її учасники почали облаштовувати у містах пам’ятні таблички, присвячені жертвам сталінських репресій.

Надихаючим прикладом для них стали "камені спотикання" — мистецький проект, започаткований у 1996 році німецьким скульптором Гунтером Демнігом.

Митець виготовляв мініатюрні латунні таблиці з прізвищами людей, які загинули від рук нацистів, і вмонтовував їх у бруківку біля місця їх останнього проживання.

Гасло проекту теж було доволі лаконічним: "Людину забувають тоді, коли забувають її ім’я". Невдовзі такі таблички почали з’являтися не лише у Німеччині, а й в Австрії, Нідерландах, Угорщині.

Як повідомлялося, в Польщі дошку радянському генералові замінили на дошку жертвам Волині.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.