КМДА витісняє Музей шістдесятництва з історичного приміщення в Києві

Діячі культури і шістдесятнки протестують проти рішення Департаменту культури КМДА передати частину приміщень Музею шістдесятництва в історичній будівлі в Києві в спільне користування Малому українському драматичному театру.

Про це йдеться у відкритому зверненні колишніх політв'язнів і визначних діячів культури до президента України Петра Порошенка.

Як повідомляється, департамент культури КМДА вирішив передати фойє Музею шістдесятництва під спільне користування з Малим українським драматичним театром, який тематично є несумісним із музеєм.

"Департамент культури, чинячи тиск на керівництво Музею історії міста Києва, змушує працівників Музею шістдесятництва працювати з театром, прикриваючись словами про створення єдиного культурного центру. Але будь-яка співпраця можлива лише на спільній основі – ідеологічній, тематичній, історичній тощо. В даному ж випадку напрямки діяльності обох насильно з'єднуваних закладів надто вже різні!", - наголошується у зверненні до президента.

За словами ж самого керівництва театру, історія не входить до сфери їхніх творчих інтересів, театр зорієнтований на створення легких розважальних програм.

"Все – і меморіальна експозиція, і тональність екскурсій, і високе мистецтво митців-шістдесятників, і тематика змінних виставок – іде врозріз і ніяк не поєднується з тематикою діяльності даного театру", - підкреслюють автори звернення.

Музей розташований в історичній будівлі на вул. Гончара, 33 в Києві, яка раніше повністю використовувалася партією "Народний Рух України". Наразі там функціонує Меморіальний кабінет Героя України, колишнього голови НРУ В'ячеслава Чорновола, який також є частиною експозиції Музею шістдесятництва.

Нещодавно, попри протести діячів культури, на другий поверх будівлі був підселений Малий український драматичний театр. Він користується центральним входом у будівлю.

Музей же займає перший поверх і має окремий вхід, на який і зазіхає театр. Спільне використання приміщення фойє призведе до згортання частини розміщеної у ньому експозиції і ставить під загрозу фонди музею.

При цьому засновники музею неодноразово звертались до департаменту культури КМДА з проханням передати музею частину приміщень другого поверху, скаржачись, що нинішніх площ недостатньо для повноцінного функціонування закладу. Натомість в КМДА не просто ігнорують звернення, але й вирішили ще потіснити музей.

Звернення підписали: Л.Лук'яненко, І.Драч, О.Шевченко, В.Овсієнко, Є.Пронюк, Й.Зісельс, Б.Горинь, О.Сокульська, Д.Павличко та інші.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.