В Києві відкрилась виставка про правозахисну діяльність української діаспори

До Міжнародного дня захисту прав людини документальна виставка "Незбориме плем’я" відкрилася у читальному залі Центрального державного архіву зарубіжної україніки.

Виставка висвітлює різні напрями та форми діяльності української діаспори у США, Канаді, Німеччині, Франції, Австралії, спрямованої на захист прав людини в Україні доби тоталітаризму та привернення світової спільноти до проблеми репресивної політики радянської влади щодо української інтелігенції.

 

Після згортання "хрущовської відлиги" і відновлення репресій, опинившись у таборах та на засланні українські політв’язні не припиняли інформувати світ про про порушення прав людини у радянському союзі,  підпільно передаючи за кордон листи, заяви, звернення та меморандуми.

Представлені на виставці документи розкривають складну долю українських політв’язнів Миколи Горбаля, Івана Кандиби, Святослава Караванського, Левка Лук’яненка, Валентина Мороза, Василя Овсієнка, Миколи Плахотнюка, Миколи та Раїси Руденків, Івана і Надії Світличних, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Данила Шумука та багатьох інших.

На відкриття виставки завітав і один з найактивніших учасників українського правозахисного руху Левко Лук’яненко.  Він наголосив на тій особливій ролі "голосу українських політв’язнів", яку виконувала наша діаспора за кордоном, інформуючи про репресії в Україні громадськість і уряди демократичних держав. Проте, за його словами, лише третина документів, створених політв'язнями, потрапляла за кордон, решта ж перехоплювалась репресивними органами СРСР.

 

Відвідувачі виставки мають  можливість ознайомитися з невідомими широкому загалу документами, які містять інформацію про власне порушення прав людини в УРСР, а також заходи на їх захист -  матеріальну допомогу дисидентам, підготовку звернень, маніфестацій та акцій на підтримку політв’язнів, що організовувалися Державним центром УНР в екзилі та впливовими українськими громадсько-політичними організаціями.

Серед них – Організація державного відродження України, Українське національне об’єднання Канади, Український конгресовий комітет Америки, Комітет українців Канади, Об’єднання українців у Франції та ін.

Особливу увагу зосереджено на документах, які відклались у результаті роботи комітетів та комісій, створених при Світовій координаційній раді Ідеологічно споріднених націоналістичних організацій та Світовому конгресі вільних українців з метою захисту прав українських політичних в’язнів у Радянському Союзі.

Вхід вільний. Виставка триватиме до 30 грудня 2015 р.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.