В УІНП розкажуть про декомунізацію за місяць до дедлайну

Навіщо потрібно перейменовувати вулиці? Хто визначає, які саме назви отримають наші вулиці? Чи може місцева влада “домовитися”, аби уникнути перейменування? Чи є шанс “перейменувати” на ту саму назву?

Про це та про практичний бік справи — гроші та документи — розкажуть фахівці Українського національного інституту на прес-конференції.

Адже до завершення чергового етапу виконання законів лишається рівно місяць: до 21 листопада 2015 року пропозиції щодо зміни назв населених пунктів місцеві ради мають подати до Верховної Ради України.

Відтоді, коли вступили в дію закони про декомунізацію, Український інститут національної пам’яті як ініціатор цих законів тримає руку на пульсі їх впровадження.

Співробітники уважно слідкували за реакцією суспільства у медіа, під час безпосередніх зустрічей у регіонах країни а також аналізували сотні звернень, які отримують з усієї країни.

Учасники:

Олександр Зінченко, радник Голови Українського інституту національної пам’яті

Сергій Рябенко, фахівець із правового забезпечення Українського інституту національної пам’яті

Богдан Короленко, керівник відділу аналізу регіональних особливостей Українського інституту національної пам’яті

"Найбільше запитань виникає щодо перейменувань вулиць та населених пунктів. По всій Україні поширювали "страшилки", наче треба змінити купу документів власності, перереєструвати автомобілі і навіть змінити номери на них.

Проте найголовніше суспільство не зауважило: навіщо необхідні порахунки із тоталітарним минулим. А це питання цінностей – що для українського суспільства є добром, а що є злом. Зрештою, тоталітаризм та добробут несумісні", — каже радник Голови Українського інституту національної пам’яті Олександр Зінченко.

Співробітники інституту багато їздили країною з лекціями, брали участь у нарадах та дискусіях, опрацьовували офіційні звіти, надіслані обласними державними адміністраціями. Відтак, зібрали цілу колекцію справжніх та уявних "страхів" декомунізації.

"Одним із "хітів" стали плітки, що ті, хто живе на перейменованих вулицях не зможуть проголосувати на виборах або отримати субсидію. Також старших людей залякували чутками, що ветерани не зможуть носити свої військові нагороди, а країною прокотиться хвиля знищення пам’ятників на могилах радянських солдат.

У деяких містах навпаки – цілком серйозно обговорювали, що там нічого перейменовувати не будуть, бо міське керівництво з кимсь домовилося про це у столиці", - розповів Зінченко.

Прес-конференція "Міфи, "страхи" та перші результати декомунізації. Місяць до дедлайну"

20 жовтня (вівторок), 12:00

Місце: "Главком" (м. Київ, вул. Шовковична, 8/20)

І. Б.

Президент-невдаха. Яка з нього користь?

Президент-невдаха найкраще гострить лезо сокири демократії. Президент-невдаха – це тест на дурнєопірність суспільства, а також – краш-тест для держави. Виявляється, невдахи страшенно корисні для народовладдя.

Коли оголосили останній відбій. Уривок із книжки "Демобілізовані" Алана Олпорта

Демобілізація – це окрема битва, якої у жодному разі не можна програти. Які зміни переживало суспільство Великої Британії після Другої світової війни? Як демобілізовані адаптовувались до мирного життя? Про важку дорогу від війни до миру йдеться у книжці британського історика Алана Олпорта "Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни", яка у січні побачить світ у видавництві "Локальна історія".

Биківня: таємне місце масових поховань жертв сталінського терору

Історія Биківнянських могил — це історія місця масових поховань жертв сталінського терору, яке було приховане від суспільства протягом багатьох років. Биківня — це місце-символ, де були поховані голоси, яких змусили замовкнути. Це не просто могили, це багато людей, кожен із яких міг змінити щось у світі.

Ярослава Музика: зберігачка творів бойчукістів

Підсвідомо відчуваючи небезпеку для заарештованої дружини Ярослави, чоловік Максим Музика сховав твори Михайла Бойчука та його послідовників, що зберігалися вдома, замурувавши роботи між дверима їхньої квартири і суміжнього помешкання сестри. Повернувшись, художниця продовжувала переховувати спадщину Михайла Бойчука, прекрасно розуміючи ступінь ризику.