Зацікавлення документами епохи комунізму в Україні зростатиме — польський історик

Директор архіву польського Інституту національної пам’яті Рафал Леськевіч підтримує прийнятий в Україні закон про доступ до архівів радянських спецслужб і переконаний, що документи необхідно передати з-під силових відомств до архіву Українського інституту національної пам’яті.

Саме такі процеси відбувалися у Польщі в 1990-ті роки, пояснив Рафал Лескевіч у розмові з "Радіо Свобода". Леськевіч вважає, що зацікавлення документами епохи комунізму в Україні зростатиме з року в рік.

Рафал Леськевіч також зауважив, що розсекречення документів періоду комунізму може вплинути на якість суспільного життя. Колишнім донощикам, співробітникам комуністичних спецслужб буде важче вдавати з себе моральних авторитетів чи претендувати на важливі державні посади. Натомість, жертви комуністичного режиму матимуть докази того, що їх переслідували.

Я розповів директор Архіву СБУ Ігор Кулик, зараз туди щодня звертається щонайменше 10 людей, але, на його думку, це лише початок. "У Польщі в Інституті національної пам’яті щороку до 400 тисяч запитів. Буде так і у нас. Адже поки багато з того, що відбувалось при тоталітарному режимі, залишилось в таємниці. Кожна розсекречена історія, доля навіть однієї людини, по якій пройшлись жорна репресивної машини, буде відкривати правду про той час. І люди захочуть дізнатися більше", — переконаний Кулик.

Говорячи про польський досвід розсекречення архівів колишніх спецслужб, Рафал Леськівіч зазначає, що це потрібно робити і швидко, і системно. Він сподівається, що в Україні буде саме так:

"Сподіваюся, що швидко розпочнеться їхнє розсекречення, причому, не так, що хтось переглядатиме картку за карткою й вирішуватиме, можна чи не можна надавати документ дослідникам, але це відбуватиметься системно, так, як це було в Польщі, тобто все, що передано в Інститут національної пам’яті, є явним і доступним для кожного".

Польський архівіст наголошує, що держава повинна зайняти однозначну й рішучу позицію у справі передачі архівів комуністичних спецслужб в Інститут національної пам’яті, інакше процес може затягнутися. Він говорить:

"У Польщі ми також мали спочатку труднощі, силові структури, спеціальні служби не хотіли віддавати свої архіви, тож однозначний і категоричний сигнал про те, що це потрібно зробити, може прискорити такий процес".

Після падіння комуністичного режиму Польща, Чехія, Болгарія, Cловаччина, країни Балтії та інші країни Центрально-Східної Європи зробили доступними секретні документи каральних органів та таємної поліції та передали їх цивільним відомствам – аналогам Інституту національної пам’яті.

Як відомо, 21 травня набув чинності Закон України "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", відповідно до якого запроваджується вільний доступ до архівів та передача їх з-під відомств силових органів до Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті (ГДА УІНП).

Закон розроблявся за участі громадськості в рамках програми Центру досліджень визвольного руху "Відкриті архіви" за підтримки Міжнародного фонду "Відродження". Ініціатори переконані, що такий крок не лише допоможе глибше дізнатися про минуле країни, але й буде однією з гарантій неповернення тоталітарних практик у роботі правоохоронних органів та спеціальних служб незалежної України.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.