Е-архів визвольного руху публікує спогади головного судді ОУН Володимира Горбового

Ознайомитися з архівними документами про відомого українського військовика та юриста відтепер можна он-лайн.

Центр досліджень визвольного руху до річниці смерті відомого українського юриста, активного діяча УВО та ОУН, політв'язня нацистських та радянських таборів у 1940-1970-х рр. Володимира Горбового публікує у електронному архівів avr.org.ua колекцію документів про його життя.

Найціннішим документом є мемуари Володимира Горбового з власноручними правками "Погода совісті". Як розповів керівник Архіву Центру досліджень визвольного руху Андрій Усач, Горбовий працював над ними таємно, адже після повернення з ув’язнення перебував під пильним наглядом радянських спецслужб.

 Володимир Горбовий

"Зі спогадів Володимира Горбового можна дізнатися про особливості перебування в концтаборах.

Він також розповідає, як нацисти намагалися залучити його до співпраці, використавши ім’я відомого українцям адвоката в своїх пропагандистських цілях, як йому пізніше примусово нав’язали радянське громадянство та інші цікаві деталі з життя", — розповідає Андрій Усач.

Документи взяті зі збірки, що зберігається в Архіві Центру досліджень визвольного руху та архівно-кримінальної справи з Галузевого державного архіву Служби безпеки України.

Володимир Горбовий служив у лавах Української галицької армії, а згодом Армії Української Народної Республіки. Був членом Української військової організації та Організації українських націоналістів, займав посаду Головного судді ОУН.

Відбував арешт у Львові  у 1922 р., у 1934 р. ув'язнений в польському ізоляційному таборі у Березі Картузькій, у 1941 р. заарештований нацистами  та запроторений до в’язниці "Монтелюпіх" у Кракові, у 1949 р. засуджений до 25 років виправно-трудових таборів СРСР.

У 1962 р. в одній зі своїх скарг він написав: "Заявляю, що я ніколи в житті не вчинив ніякого злочину, ані ніякої кепської справи. Єдиним моїм промахом було те, що я легковажно повірив совєтській пропаганді про совєтську гуманність і законність, та зостався на досяг їх руки".

 Заява Володимира Горбового Голові Верховного Суду СРСР

 Колекцію документів можна переглянути на сайті Е-архіву визвольного руху за посиланням.

Нагадаємо, що відкритий у березні 2013 року Електронний архів визвольного руху avr.org.ua є спільним проектом Центру досліджень визвольного рухуЛьвівського національного університету імені Івана Франка та Національного музею "Тюрма на Лонцького". Сьогодні в Е-архіві доступні копії 21207 документів. Місія проекту — робити минуле доступним.

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.