АНОНС: У Києві відкривається виставка про пароха Майданека

Польський інститут у Києві та Національний музей Тараса Шевченка відкривають виставку "Якщо я не буду тут...", що присвячена о. Омеляну Ковчу.

"Отець Омелян був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього народу…" Архієпископ Любомир Гузар

Омелян Ковч – український греко-католицький священик, який служив у місті Перемишляни, а завершив свою місію у Майданеку. Під час німецької окупації, намагаючись врятувати євреїв від знищення, хрестив їх і видавав їм метрики про хрещення, не зважаючи на заборону цього окупаційною владою.

 о. Омелян Ковч

За різними даними, відбулося від 600 до 2000 хрещень. За це гестапо спочатку забрало українського священика до львівської в’язниці на Лонцького, а у серпні 1943 його було відправлено до табору смерті "Майданек", що знаходився неподалік Любліна в Польщі.

Священик добровільно відмовився від спроб звільнення з концтабору і до останнього дня виконував свою душпастирську місію серед ув’язнених, що належали до різних національностей і віросповідань. Отець Омелян Ковч загинув у березні 1944 року.

Експозиція побудована на поєднанні фотографій, створених фотографом Герою Артемовою у 2014 році в Музеї "Майданек" та цитат із листів о. Омеляна Ковча з концтабору.

Відкриття виставки: середа, 13 травня 2015 року, о 18:00

Адреса: Національний музей Тараса Шевченка, бульвар Тараса Шевченка, 12

Гера Артемова – український фотограф, член UPHA (Українська Фотографічна Альтернатива) та Незалежної медіа-профспілки України. Займається документальною і арт- фотографією.

Під час виставки демонструється фільм "Парох Майданека" (Польща, 2005, реж. Гжегож Лінковський).

Фільм знято за участі о. Стефана Батруха – пастора Грекокатолицької парафії у Любліні. Активно займається суспільною діяльністю, організовує транскордонні проекти, усіляко сприяє польсько - українському зближенню. Досліджує життя о. Омеляна Ковча та пропагує його духовний доробок.

14 травня (четвер) 18:00

Круглий стіл "В’язень табору Майданек о. Омелян Ковч. Протистояння злу в мирний час та в умовах війни. Роль кожної людини та особиста відповідальність" за участі о. Стефана Бартуха; Володимира В’ятровича, Голови Українського інституту національної пам’яті; Дмитра Пожоджука, журналіста, мера села Космач.

Вхід на відкриття виставки та круглий стіл - вільний

Виставка буде проходити 14-26 травня 2015 року, музей працює щоденно з 10:00 до 18:00 (каса до 17:30), вихідний – понеділок. Вхід на – умовах музею.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.