Спецпроект

У Музеї Ханенків - виставка антивоєнних офортів Гойї

Музей Ханенків відкрив для відвідувачів перлину свого графічного зібрання – антивоєнний цикл офортів Франсіско Гойї (1746-1828) "Жахи війни".

На сьогодні це єдина в Україні повна серія гравюр, надрукованих з оригінальних авторських дощок.

Франсіско Гойя був першим художником, який побачив війну саме як Абсолютне Зло. В його офортах не лишилося ані ефектних батальних сцен 18 століття, ані струнких вершників 19-го, ані відчайдушних атак, ані героїчних фортець в облозі. Лише тотальна катастрофа: вірусна епідемія божевілля, через яку люди забувають, що вони є люди.

Гойя працював над антивоєнною серією гравюр у 1810-1820 роках і втілив у 80 аркушах свій травматичний досвід участі в подіях Піренейської війни.

У 1808 році Наполеон, скориставшись народним повстанням в Іспанії, почав завоювання країни, що була політично і стратегічно важливою для французів, оскільки мала контрольований доступ до Середземного моря.

Початкові  аркуші серії "Жахи війни", від  2 до 47, є свідченням репортера, чи навіть "стрімера", який наживо бачив наслідки облоги Сарагоси, бої та партизанські акції поблизу Мадрида.

Ряд гравюр (48-64) документує сцени голодомору, що вразив столицю у 1811 – 1812 роках й забрав 20 тисяч життів.

Сімнадцять останніх аркушів серії – символічні видіння Гойї, роздуми про долю, як він казав, "розчленованої" країни, де після років кривавих воєнних випробувань відновилися деспотична монархія Бурбонів і тортури інквізиції.

З огляду на жорстку цензуру, "Жахи війни" не були опубліковані за життя Гойї. Художник  надрукував лише  пробну серію відбитків, яку подарував своєму другу – історику мистецтв Сеану Бермудесу. Цей зшиток Гойя назвав "Фатальні наслідки кривавої війни Іспанії з Наполеоном та інші вражаючі видіння".

На кожній гравюрі  він від руки написав номер та назву. Відколи у 1828 році Гойя був змушений емігрувати, авторські мідні дошки зберігав його син Хав’єр.

 

Лише у 1863 році Королівська Академія красних мистецтв у Мадриді вперше видала повну серію, давши їй назву "Жахи війни" (Los Desastres de la Guerra). 

Номери та оригінальні написи на аркушах (навіть з орфографічними помилками Гойї) були скопійовані з альбому Бермудеса й вигравірувані на мідних пластинах, з яких здійснювався друк. Академія декілька разів повторювала наклад, востаннє – у 1937 році.

Музей Ханенків володіє відбитками четвертого видання 1906 року, які знавці високо цінують - зокрема завдяки якості паперу.

Музей придбав гравюри у художника М.А. Шаронова напередодні Другої світової війни, у квітні 1941 року.

Виставка триватиме до 25 травня.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.