Спецпроект

АНОНС: лекція австрійського експерта про рух у музеях

Фонд Ріната Ахметова і Національний художній музей України запрошують на зустріч з експертом у галузі музейного проектування Дітером Богнером (Австрія).

Лекція під назвою "Музеї у русі?" присвячена рухові як важливій складовій сутності музею.

В очах громадськості музеї досі зберігають імідж статичних і незмінних. Таке враження створюється передусім через так звані "постійні" експозиції. "Рух", натомість, залишається на другому плані.

Таким чином, феномену руху у всій його складності, що визначає музей з точки зору простору і часу, приділяється недостатня увага. Але в дійсності музей являє собою складне поєднання психологічних, інтелектуальних, фізичних, логістичних та технічних рухів.

Всі ці матеріальні та нематеріальні явища більш чи менш тісно пов’язані між собою, і саме вони визначають або обмежують можливості, впливають на рішення, викликають позитивні або негативні емоції, формують поведінку та визначають процеси комунікації.

Час і місце заходу: 1 липня 2013 року, 12:00. Київ, Національний художній музей (вул. Грушевського, 6, метро "Майдан Незалежності").

Модератор: Олеся Островська-Люта.

Захід відбудеться в рамках паралельної лекційної програми до проекту "Динамічний музей".

Дітер Богнер -  дослідник сучасного мистецтва та архітектури, експерт у галузі музейного проектування, маркетингу і музейного PR, куратор виставок.

Доцент Інституту мистецтвознавства Віденського університету, голова правління приватного фонду Фрідріха і Ліліан Кіслер (Відень, Австрія), член ради Нового музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку (США).

Співавтор створення або реконструкції багатьох відомих музеїв - зокрема, Пауля Клеє в Берні (Швейцарія), музейного кварталу у Відні та музею в Зальцбурзі (Австрія), "Мистецького Арсеналу" в Києві.

Олеся Островська-Люта – куратор, арт-критик, керівник програм і проектів за напрямом "Культурне надбання" Фонду Ріната Ахметова "Розвиток України".

Попередню акредитацію можна здійснити за електронною адресою: education@namu.kiev.ua

Дивіться інші лекції в рамках проекту "Динамічний музей":

"З досвіду експозиційної роботи Лувру". Лекція Ґілема Шерфа

"Музеї у глобалізованому суспільстві". Лекція Ганса Мартіна Хінца

"Потреби та очікування публіки". Лекція Ксеркса Мазди

"Сучасні тенденції музейної справи". Лекція Давіда Лордкіпанідзе

"Куди прямують європейські музеї?". Лекція Міхаіла Ґнєдовского

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.