Спецпроект

"Українці теж можуть звинуватити нас у геноциді" - голова Сенату

Маршалек Сенату (верхня палата польського парламенту) Боґдан Борусевіч висловив задоволення змістом постанови Сенату про вшанування пам'яті жертв Волинського злочину, хоча й сам не підтримує прийняття "історичних постанов".

Про це повідомляє iPress із посиланням на "Ґазету Виборчу".

Борусевіч відповів на закиди з боку політиків опозиційної партії "Право і справедливість" (PiS), що вимагали оголошення 11 липня днем мучеництва кресов'яків, але не змогли знайти підтримки в урядової партії "Громадянська платформа",

За словами Борусевіча, у Польщі немає днів пам'яті жертв ані нацистської Німеччини, ані радянського комунізму, хоча у двох останніх випадках жертв було значно більше, ніж під час Волинської трагедії.

Крім того, голова Сенату вважає, що поняттям геноциду слід послуговуватися дуже обережно, "щоб у майбутньому не наразитися на подібні звинувачення від інших сторін".

На думку Борусевіча, українці теж можуть звинуватити поляків у геноциді — йдеться про напади Армії Крайової на українців у 1944 році. Ці напади були здійснені "що найгірше, на іншій території, і щодо інших українців, ніж тих, яких можна було б звинувачувати у Волинському злочині".

За його словами, резолюція Сенату жодним чином не спрямована проти української держави, "бо такої в 1943 році не існувало".

Борусевіч зазначив, що під час візиту до України спілкувався з представниками партії "Свобода" і просив про "стриманість у справі Волині": "удалося проявити стриманість і розповісти правду про ті часи"

Голова Сенату припустив, що резолюція Сенату може викликати негативні реакції деяких місцевих рад. "Але не припускаю такої реакції на рівні парламенту", додав він.

Як відомо, у червні 2013 року Сенат (верхня палата польського парламенту) підтримав резолюцію до 70-річчя Волинської трагедії, де події 1943 року визначаються як "етнічна чистка українськими націоналістами польського населення з ознаками геноциду".

Тоді ж комісія Сейму (нижня палата парламенту Польщі) розглянула шість проектів резолюції щодо 70-річчя Волинської трагедії. Тільки в одному проекті - від правлячої партії - в тексті резолюції немає слова "геноцид".

У квітні 2013 року в Сеймі Польщі було зареєстровано проект резолюції про визнання ОУН, УПА й дивізії "Галичина" злочинними організаціями, які вчинили геноцид щодо польського населення Східних Кресів у 1939-1947 рр".

У березні 2013 року своє звернення оприлюднила Українська греко-католицька церква, яка засудила масові убивства на Волині і закликала до примирення польського та українського народів. У квітні з закликами до взаємного прощення виступили римо-католики Волині.

Перед тим голова Римо-католицької церкви в Україні Мечислав Мокшицький повідомив, що виробити спільної позиції з УГКЦ не вдалося через те, що запропонована греко-католиками формула "пробачаємо і просимо пробачення" є "нонсенсом", а вибачатися треба тільки українцям.

Тоді ж голова ВР Володимир Рибак закликав голів Сенату та Сейму Польщі підтримати ініціативу щодо встановлення Дня пам’яті та примирення українців і поляків.

Волинська трагедія - обопільні етнічні чистки українського і польського населення, здійснені селянськими загонами самооборони з обох боків, Українською Повстанською aрмією та польською Армією Крайовою за участю польських батальйонів шуцманшафту та радянських партизанів у 1943 році під час Другої світової війни на Волині.

Є частиною масштабного польсько-українського міжетнічного конфлікту 1940-х років. Існують різні версії подій на Волині, внаслідок яких загинули десятки тисяч поляків та тисячі українців. В Польщі існує доволі потужний правий "кресовий рух", який використовує події 1940-х для зображення українців як різунів і паліїв.

Офіційно процес примирення розпочали у 2003 році президенти Кучма і Кваснєвський, у 2006-му його продовжили Ющенко і Качинський, відкривши у селі Павлокома пам'ятники замордованим українцям і полякам. Тоді ж українські політичні і громадські діячі попросили вибачення у поляків.

Керівник Інституту національної пам'яті Польщі в односторонньому порядку переклав провину за українсько-польський міжетнічний конфлікт 1940-х на українців, назвавши трагедію "різаниною" і "геноцидом".

У червні 2011 року планувалося, що президенти Янукович і Коморовський спільно візьмуть участь у відкритті меморіальних комплексів у Волинській області (убитим полякам) та Люблінському воєводстві (убитим українцям). Цього досі не відбулося.

Більше матеріалів на тему конфлікту 1940-х читайте у темі "Волинська трагедія"

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.