В Києві покажуть історичні музичні інструменти

16 квітня о 18:00 в Музеї шістдесятництва, що на вул. О.Гончара, 33 у Києві, відбудеться відкриття виставки "Традиційні народні музичні інструменти України".

Захід супроводжуватиметься грою на автентичних бандурах, кобзах, колісних лірах тощо, повідомляють організатори.

Відомий бандурист і художник Г.К.Ткаченко (1898-1993) відзначив спорідненість традиційної бандури з давнішніми гуслями, зображення яких знаходимо на фресках часів Київської Русі.

"Справді, додати до гуслів 2-3 баси, поставити інструмент на колінах вертикально, притиснувши до грудей — ось і матимемо бандуру, - зазначає організатор виставки Іван Кушнір. - У пізніших бандурах було 5-6 басів і 13-16 приструнків".

Традиційний Зіньківський, або Харківський спосіб гри на бандурі передбачає можливість грати по всіх струнах обома руками, що дозволяє одночасно використовувати майже весь діапазон.

Колісна ліра — інструмент мандрівних співців, поширений по всій Україні з 14 ст. Коліщатко у правій частині ліри відіграє роль безперервного смичка, видобуваючи звук з 2-4 струн. На одній струні — співаниці — лірник, перебираючи клавіші, грає мелодію, інші ж — бурдонні — дають постійне звучання квінти.

До найдавніших інструментів, які побутували на території України, слід віднести також гуслі. З часів Київської Русі вони проіснували у побуті ймовірно аж до XIX століття, оскільки ще Пантелеймон Куліш згадував, що бачив співця-гусляра.

Є три різновиди гуслів: криловидні, шоломовидні та клавіроподібні. Останні — стаціонарні, прямокутної форми — були сконструйовані у 17 столітті на основі двох перших.

Традиційні музичні інструменти України на сьогодні є маловідомим явищем. Навіть бандура — музичний символ України у світі — протягом останніх десятиліть зазнала значних змін.

Читайте також інші матеріали за темою "Музика"

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.